Українство без «комплексів»? - Соціум - dt.ua

Українство без «комплексів»?

27 березня, 2009, 13:58 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-4 квітня

...Мені подумалося про комплекс національної повноцінності — тут ідеться про ущербність, а не обраність...

Нещодавно мені до рук потрапила книжка «Українська ідея як мірило расового розуму», написана трохи неврівноваженою у своєму «патріотизмі» людиною. Видали цю книжку накладом 500 примірників козаки спільно з фермерами й МАУП. Автор у цілком примітивному, місцями ксенофобському тексті акцентує на обраності «української раси», спекулюючи на давніх теоретизуваннях Юрія Липи, і конкретно пропонує одне — писати латиною назву нашої столиці саме так: «Kyїv», через «велике та славетне» українське Ї.

Мені зразу подумалося про комплекс національної повноцінності — тут ідеться про ущербність, а не обраність. Мої співрозмовники — українські філософи. Їхні погляди на це явище істотно різняться — виникає призабутий жанр «контрв’ю».

«Комплекс повноцінності відповідає манії величі»

Мирослав Попович — академік НАНУ, директор Інституту філософії імені Г.Сковороди, філософ, культуролог та історик — вважає, що комплекси, у тому числі й національні, шкідливі для українців.

— Можна з певною метафоричністю говорити про комплекси національної повноцінності чи неповноцінності, оскільки це перенесення на спільноту характеристик, які належать до психічної структури особистості. Суспільство не може бути божевільним. Проте воно може перебувати у стані психозу, до того ж коли всі учасники процесу — здорові люди. Тому взагалі не дивно, якщо ми перенесемо назви цих комплексів на стан здорових людей, які складають націю. Тут перша аналогія з маніакальними станами, бо комплекс неповноцінності може породити манію переслідування. А комплекс повноцінності відповідає манії величі. Такі хворі не є небезпечними для оточення, бо їм здається, що вони на вершині загальної любові та поваги. Але з такого стану вони можуть легко «перескочити» до манії переслідування, оскільки рано чи пізно виявляється, що люди не шанують їх як імператорів, вождів чи геніїв. Акцентуйованих особистостей (тих, хто має яскраві риси характеру, що межують із патологією) в суспільстві багато, і такі риси, коли захотіти, можна знайти і в національній свідомості. Маргінальні ж настрої відбуваються «на полях» історії. Під час інфляції 90-х років минулого століття люди були сповнені очікувань змін на краще, а сьогодні оптимістичних поглядів меншає. Тому можна сказати, що сьогодні наше суспільство не в стані політичного психозу, він характерний для невеликої, невагомої частини населення. Але в нас велика перспектива у цьо­му сенсі...

Цікаво проаналізувати стан національного конгломерату у Німеччині 30-х років минулого століття. Ми бачимо документальні фільми, в яких люди шаленіють, кричать «Хайль!» Зрозуміло, що це люди здорові, але вони ввели себе у стан збудження, незрозумілий нам сьогодні. По-перше, це означає, що у стані збудження перебуває досить значний відсоток населення, але не більший за його третину. По-друге, на зміну цьому піднесенню приходить час великих розчарувань, коли ці люди опиняються десь у брудних окопах або на марші під обстрілом... Ідеться про те, чи великий відсоток людей здатний перейти в такий стан і чи має він вплив у суспільстві. У Німеччині під час виборів у 1932—1933 роках нацисти мали підтримку заледве третини населення, але цього було достатньо, оскільки в решти або була паралізована воля, або вони належали до консервативної, та навіть поблажливої більшості. Тоді як за нацистами пішла наймолодша частина населення, недосвідчена політично, без перспектив, бо це були роки Великої депресії...

Вочевидь, ми повинні відповісти собі на запитання, чи все у нас до ладу в цьому плані. Сьогодні я би не наважився констатувати в суспільства параноїдальні риси. Але наближаються часи серйозного збурення суспільства, а якщо дійде до дефолту — можна очікувати нерегульованих виявів протесту, порівнянних із виявом манії переслідування. Тому можливі акції на
кшталт «Достали!» чи «Геть усіх!» — деструктивні за своїм характером. Тоді почнуть шукати ворогів. Ми не бачили того, що переживали люди на Кавказі й на Балканах. А громадський спокій зруйнувати дуже легко...

— А чи можливі у такий непевний час заворушення на національному ґрунті?

— Вони завжди можливі, тому що є латентне, непублічне відчуття ворожості до певних національних груп. Для України це завжди були поляки, євреї, татари. Сьогодні ми не маємо ніяких натяків на конфлікт. У нас не було україно-російських конфліктів на етнічному рівні. Але зараз з’являються російські націоналісти, особливо в Криму, проте не тільки... Недавно я бачив по телевізору молодиків, які кричали: «Мы русские, с нами Бог!». А я пам’ятаю пряжку німецького солдата, на якій було викарбуване гасло «З нами Бог!». Усі, хто сліпо йде на якусь різанину, думають, що з ними Бог. Так додається ще одне джерело новітніх міжнаціональних сутичок. А російський націоналізм небезпечніший у цьому сенсі, адже може бути пов’язаний із комплексом національної повноцінності.

Комплекс національної повноцінності здатний стати сьогодні однією з великих загроз для мирного існування України. Ми переживаємо період занепаду української націонал-демократії. Я сам не націонал-демократ і ніколи ним не був. Але визнаю, що націонал-демократія становить собою своєрідний націоналізм без негативних конотацій до цього слова. Це ліберальний, демократичний націоналізм, не агресивний і готовий іти на мирне й доброзичливе співіснування з іншими громадами. Я не прихильник того, щоб люди собі знаходили гуртки саме на етнічному ґрунті, у мене серед друзів є хто завгодно, у тому числі і євреї, і поляки, і татари.

Сьогодні ми бачимо, як падає престиж таких національно-демократичних угруповань як Рух, «Наша Україна» і зростає престиж агресивних націоналістичних течій, таких як «Свобода». Я не думаю, що вони мають великий виборчий шанс, але те, що так падає престиж націонал-демократії, яка хіба що слабує на комплекс національної повноцінності, викликає тривогу. На її місце може прийти агресивний націоналістичний рух, і тоді громадянському спокою в Україні, яким ми так пишаємося, настане край. І знайдеться досить багато сил, яких це дуже порадує. Тому, коли зараз іде виборча боротьба, мені страшно і боляче, що ламаються певні засади громадянського миру в країні. Це процес незворотний.

Націонал-демократія за своєю природою — романтична, сповнена впевненості, що досить проголосити перші кроки, а далі воно піде само. Соціальні проекти різного роду — соціал-демократичні, ліберальні — відрізняються від неї тим, що ставлять перед собою передусім соціальні цілі, зводячи всі національні проблеми до цього: мовляв, нагодуємо людей — і все заспокоїться. Але це не так, бо є проблеми, які розв’язуються в історико-культурному процесі. Націонал-демократія має свою хибу — зводить усе до національної проблематики. Але є проблеми суто соціально-економічного характеру.

Ми бачимо процес втрати президентом Віктором Ющенком особистого престижу і підтримки в Україні. Він — дуже типовий представник саме романтичного українського націоналізму. А сьогодні національні гасла вкрай непопулярні, на них виїхати неможливо. І це небезпечно, бо в націонал-демократії є здорове зерно.

— Чи варто «національно повноцінним» особам позбуватися саме «комплексу» як ознаки певної ущербності?

— Безумовно. Він тільки позірно здається притаманним добрим людям, доки не починаються образи на світ. А образи на світ приходять обов’язково, навіть на державному рівні: якась дер­жава не так зрозуміла, не такий погляд кинула тощо. І це призводить до невеличких конфліктів, але за тим починається пустка, руйнація, помста за образи, які чи є, чи немає — ще невідомо. Політики з комплексом національної повноцінності тримають правий фланг відкритим, а праворуч від них — політики з комплексом національної меншовартості: вони агресивні, вони робитимуть такі кроки, які вестимуть до радикальних ускладнень. І це вина й тих доброзичливих націоналістів, які спочатку хотіли всі проблеми розв’язувати мирно.

— Колись перед виборами я побачила газету радикального націоналістичного руху — і всі чотири її шпальти були присвячені... історії вишиванки.

— Відкрито декларувати свою ідеологію сьогодні радикальний націоналізм не наважується. Я бачив заклики: «Націоналізм — це любов». Але яке тут коло «своїх»? До того ж є «справжні» й «несправжні» українці, і першим може бути тільки політично агресивний. А про вишиванку томи написані, але ж не політиками. Коли нам дають «політику вишиванок» — це вже для замилювання очей.

У деяких політиків я бачив «списки прихованих євреїв у Верховній Раді». Це з репертуару манії переслідування, доказ того, що політична психіка може бути параноїдальною.

Треба хоч час від часу відмежовуватися від цих «комплексів», щоб людство бачило, що, крім ідіотів та людей із психікою радикального ксенофобського толку, в цій країні є нормальні люди. Та, зрештою, «закомплексованих» ксенофобією людей приблизно рівна кількість в усіх країнах, — і це маргінес. І немає нічого дивного, що вони часом навіть збирають певний електоральний урожай...

«Великій нації потрібні великі ідеї та великі звершення»

Ігор Лосєв
Ігор Лосєв
Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент НаУКМА, називає комплексом національної повноцінності сукупність людських почуттів і настроїв, яка сприяє тому, що народ не вважає себе гіршим за інші народи, до того ж сподівається, що все, підвладне іншим народам, підкориться і йому.

— Як цей комплекс пов’язаний із націоналізмом?

— Здоровий націоналізм, не спрямований на підкорення інших етносів, є захисною реакцією національного організму. Саме він врятував багато народів від зникнення з історичного поля. Це сторожовий пес нації, який попереджає про небезпеку і закликає гуртуватися для колективного опору. Якщо народ почувається комфортно, немає потреби в якійсь окремій, спеціальній групі націоналістів. У благополучних країнах на націоналізм уже не звертають уваги, більше того — його за собою не помічають, охоче тавруючи інших за національні прояви. У Франції, Німеччині, Італії переважна більшість громадян — нормальні стихійні націоналісти, і найчастіше їм особисто не треба виступати в цій ролі, бо функції такої політичної течії бере на себе держава, дбаючи про мову, про гідне місце країни у світі, про збереження національної культури та історії. А там, де нація почувається надзвичайно незатишно, необхідні такі групи людей, окрема ідейна спільнота, які беруть на себе цей тягар.

— Хто це має бути?

— Люди, найбільше стурбовані ситуацією, які гостро відчувають загрозу нації, — а це здебільшого особи духовні, що живуть не тільки інтересами шлунка і повсякденності, а й високими матеріями. Вони гостро відчувають зв’язок «і мертвих, і живих, і ненароджених», тобто плин часу, у якому людська спільнота має зберегтися.

Є люди, які просто розчинилися в повсякденності, — така собі біомаса, байдужа до всього, що виходить за межі її маленького світу. Я підозрюю, що практично в усіх суспільствах вона становить більшість. Ми ж тому і вживаємо таке поняття, як активна меншість, на відміну від пасивної більшості. Соціально стурбовані, моральні, відповідальні люди ніколи не становитимуть більшості, і не повинні, бо інакше суспільство буде позбавлене стабільності, сталості. Але донкіхотів має бути рівно стільки, скільки потребують ситуація й доба. А маса йде за ними тоді, коли бачить жертовність цих людей, героїчність, послідовність, ідейність, відчуваючи силу, у тому числі — і духу.

Скажімо, в Галичині у 20—30-ті роки минулого століття було багато українських політичних партій, і поляки цьому не перешкоджали. Але народ, насамперед молодь, пішов за ОУН, бо побачив, що ці люди справді готові вмерти за Україну.

— Сьогодні не час яскравих імен націонал-патріотів.

— За ці сімнадцять років ми часто-густо ставали жертвами містифікацій та імітацій. Нам підсовували псевдодемократів, псевдопатріотів, псевдонаціоналістів. Це був ляльковий театр, а не реальні політики. Хіба може послідовний націоналіст, який дбає про добро України, вилазити на Говерлу і з неї кричати про масове побиття «жидів, ляхів та москалів», себто виступати в ролі кадебістської карикатури на націоналізм, до того ж роблячи це дуже послужливо? Там бракувало тільки камер московських телеканалів, які дуже полюбляють такі імпрези, коли збирається купка навіжених суб’єктів і починає волати щось дрімуче й дике.

Нещодавно в Севастополі якісь суб’єкти вночі облили пам’ятник Катерини II фарбою — жовтою і синьою. Чи справжній націоналіст, який вважає царицю вражою бабою, поливатиме її святими для себе фарбами? Сьогодні таких провокаторів у нас в Україні дуже багато.

Нація — це явище насамперед духовне, до неї належать усі люди, що від­чувають спорідненість із нею, сприй­мають її культуру й історію як свої власні. Багато справжніх націоналістів не завжди мали бездоганне етнічне походження. Серед петлюрів­ських генералів траплялися люди з прізвищами Рябінін, Кудрявцев, Алмазов.

— Чи потрібна сучасній Україні об’єднавча ідея?

— Для об’єднання всієї країни — від заходу до сходу — і доволі різноманітного нашого народу справді потрібна велика українська ідея. Вона там, де країні потрібно бути великою, — у науково-технічному прогресі, в інноваційних технологіях. Українська пісня навряд чи об’єднає Галичину і Донбас, а ось найкращий у Європі літак, українська космічна програма можуть об’єднати. Якщо всі сімнадцять років незалежності зводяться тільки до виживання, себто щоб сьогодні не було гірше, ніж учора, — то з такими ідеалами ми нікуди не підемо. Щоб забезпечити собі нормальне пересічне життя, треба вимагати значно більшого, ставити перед собою великі цілі.

— Кого більше в Україні — «національно повноцінних» чи «національно меншовартих» людей?

— Гадаю, набагато більше меншовартих. Це зрозуміло, бо людина в нашій державі не відчуває своєї соціальної значущості. Часто-густо важко встановити, що ти перебуваєш в Україні, — цьому сприяють і ЗМІ, і громадський побут, і засилля іншомовної культури, і політичні впливи. Меншовартість полягає у зневірі та зневазі до себе й до можливостей та цінностей свого народу, його історії і культури. «Національно повноцінних» навіть замало, але при нинішній системі влади, в умовах сучасного громадського життя дуже важко відчувати повноцінність.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво