Український культурологічний клуб як вісник перемін - Соціум - dt.ua

Український культурологічний клуб як вісник перемін

14 липня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 14 липня-21 липня

Коли люди в полоні – історії немає. Історія починається, коли люди тікають з полону. Євген Сверстюк Історія творилася на наших очах...

Коли люди в полоні – історії немає. Історія починається, коли люди тікають з полону.

Євген Сверстюк

Історія творилася на наших очах. За останні двадцять років докорінно змінилася психологія людей та правила гри. Невпізнанно змінився й світ. Тому дуже своєчасною видається поява книжки «Київська весна», яка вийшла друком у видавництві
ім. Олени Теліги. Автор і упорядник Олесь Шевченко. Це солідне дослідження про Український культурологічний клуб, який діяв у Києві наприкінці вісімдесятих років.

Грубезна книжка обсягом 576 сторінок складається з чотирьох частин. У першій («Київська весна») самі учасники клубу розповідають про його діяльність. Друга має промовисту назву «Лицедії погорілого театру». Її основою стала розгромна, однозначно замовна стаття про УКК у «Вечірньому Києві» відомого й сьогодні журналіста Олександра Швеця, який назвав її «Театр тіней», або Хто стоїть за лаштунками так званого Українського культурологічного клубу». У третій частині «Повінь» – статті та есе про духовність, про тогочасні проблеми, які до речі, є абсолютно актуальними й сьогодні. Йдеться про джерела і духовні традиції української культури, незахищеність української мови в умовах двомовності, становище церкви в Україні тощо. І, нарешті, в завершальній частині «З відкритим заборолом» розповідається про боротьбу із владою учасників УКК та вміщено історичні розвідки.

Серед авторів збірника: Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Леопольд Ященко, Володимир Черняк, Василь Овсієнко, Вахтанг Кіпіані, а також загиблі Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Сергій Набока. З того боку барикад представлено «доробки» Швеця, Кічигіна (Тойми), Дмитренка.

Отже, кінець 80-х. Це була весна, але ще не така, коли все розквітає. Сіра післячорнобильська весна. 1986 року «одшуміли бенкети, пропили медалі, обсіли турботи».

У Радянському Союзі відчувався вітер змін. Але мислення в умовах свободи було завезене з Москви. Виникли поняття «гласность», «перестройка», які навіть в інші мови ввійшли без перекладу. Поступово почали з’являтися викривальні статті про жахіття й злочини комуністичної влади, виходили друком заборонені раніше романи.

Між Києвом і Москвою відчувався досить-таки великий перепад температур. В Білокам’яній уже істотно послабилася цензура, а в нас, як і раніше, одноосібно панував Щербицький (нині він якщо й не в фаворі, то, щонайменше, шанований політик), і здавалося, якихось зрушень чи змін годі й чекати. Якщо згадати, що минуло лише кілька років, коли були закатовані в кадебістських таборах українці Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий та Юрій Литвин, то можна констатувати, що боятися було чого. Страх іще залишався – і в людях, і в держструктурах.

Україна залишалася компартійним заповідником. Про якийсь політичний спротив владі на той час не було й мови, і лише вельми далекоглядні особистості (на відміну від радянологів із-за океану) могли відчувати наближення її кінця. Абсолютній більшості людей СРСР здавався непорушною твердинею. Що можна було протиставити таким настроям у суспільстві?

Потрібні були нові форми протистояння, а започаткувати їх могли тільки відчайдушні сміливці. Такими були політв’язні, які щойно повернулися з таборів: Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Сергій Набока, Леонід Мілявський, Микола Горбаль, Василь Овсієнко, Анатолій Лупиніс, Павло Скачок, Віталій Шевченко, Інна Чернявська, Леся Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич та інші.

Одним з організаторів УКК був Олесь Шевченко – відважний чоловік, здатний на вчинок, який послужить прикладом для інших. Яскравою, неповторною постаттю був Сергій Набока. Він умів розмовляти «з ними». Якось Сергій обговорював з чиновниками назву клубу. Вони сумнівалися: «Що це у вас за назва? Культурологічний? Чому – культурологічний? Клуб? Що це за клуб такий». «А, зрозумів», – зметикував Набока. Вам, певно, не подобається слово «український»...

Оскільки тоді з високих партійних трибун лунали заклики щодо поглиблення «перебудови» і «гласності», було вирішено створити громадську організацію, яка діяла б цілком легально, але проводила ідеї, опозиційні радянській ідеології.

Можна сказати, що УКК з’явився дуже своєчасно. Наприклад, ще в 1986 році не було кому сприймати розповіді про Василя Стуса, а вже 1988-го до них дослухалися вельми уважно. Дуже важливо, коли є до кого промовляти. Одна річ – розповідати в залі, де мовчать, а інша – коли весь зал підводиться й оплесками зустрічає промовця.

Історія існування клубу була нетривалою, але дуже яскравою. Її можна поділити на чотири періоди. Легальний почався 6 серпня 1987 року в невеличкому молодіжному клубі-кафе «Любава». Там вдалося провести публічні дискусії з кількох тоді ще замовчуваних питань, зокрема про голодомор, утиски церкви за радянської влади тощо.

Загалом відбулося п’ять таких дискусій. Саме в них уперше після повернення з таборів мали змогу виступити Євген Сверстюк та Олесь Шевченко. Цей період закінчився появою 18 жовтня 1987 р. статті Олександра Швеця «Театр тіней» у газеті «Вечірній Київ». Матеріал був написаний із використанням архівних матеріалів КДБ і містив брутальні нападки на лідерів УКК. Ця стаття була «залпом» передрукована багатьма обласними газетами України і мала широкий резонанс.

Після цього клубу (окрема подяка «шановному» журналістові) було відмовлено в приміщенні, а також і в реєстрації. Тому засідання довелося проводити на приватних квартирах. Отже, можна казати про початок нелегального періоду. Саме в цей час склав повноваження голова УКК Аркадій Кирея, на його місце було обрано Сергія Набоку.

Навесні 1988 року вирішили проводити публічні акції. Перша і найгучніша з них – демонстрація в другу річницю чорнобильської трагедії. Для України це була нечувана річ. Звісно, КДБ вживав «активних заходів», щоб її не допустити. Під виглядом ремонту перекрили прилеглі вулиці, перед початком акції були затримані Набока і Мілявський. Проте демонстрація відбулася, хоча після неї отримав п’ятнадцять діб за опір міліції Олесь Шевченко. А сталося ось що: міліціонер вирвав Конституцію УРСР з рук Шевченка, який зачитував її статті, і почав шматувати, примовляючи: «Ось тобі Конституція!».

У липні 1988 року українська влада почала активніші дії проти подібних акцій. Скажімо, було зірвано збір підписів у центрі Києва з вимогою звільнити останніх політв’язнів. Жоден з організаторів планового заходу не зміг добратися до місця проведення. Всі вони були схоплені невідомими в цивільному й вивезені за межі міста. Того ж таки Олеся Шевченка завезли в ліс і тільки вночі відпустили. Можливо, його хотіли вбити, а можливо – просто залякати.

Після цього за лідерами УКК було організоване неприховане кадебістське стеження, прослуховувалися їхні телефони, провокувалися бійки. Це був період репресій.

Похорон Василя Стуса можна вважати завершенням діяльності Українського культурологічного клубу. Все легалізувалося й розчинилося. Відбувся прорив на духовному фронті, і роль УКК в цьому процесі була непересічною та значущою.

Саме в культурологічному клубі почалося розкріпачення приватизованого комуністичною владою образу Шевченка та виведення його з обойми записних революціонерів-демократів. Радянські літературознавці, які насмілювалися приходити на засідання клубу, могли почути дещо нове для себе про поета свободи й уявити його в ряду будителів духу. В УКК вперше заговорили і про Василя Стуса, саме тут дали належну оцінку поетові і видатному українському громадянинові.

У цьому зв’язку важко переоцінити роль Євгена Сверстюка. Саме його промови, а згодом і статті про Т.Шевченка, В.Стуса, М.Гоголя багато в чому перевернули уявлення суспільства про них.

Важливою подією було 1000-ліття Хрещення Русі. Релігійна орієнтація членів клубу була незвичною, як на ті часи. Релігійний підхід до літератури, християнські традиції протистояли сучасній радянській культурі, яка була абсолютно атеїстичною. Нові мотиви привнесли барди. Гриць Гірчак співав тут табірні пісні. Не в останню чергу заслугою учасників культурологічного клубу є також «легалізація» синьо-жовтого прапора.

Уперше було відкрито поставлено проблему визнання голодомору в Україні як акції, інспірованої Кремлем. Промова Леоніда Мілявського на цю тему стала справжнім вибухом. Опоненти заволали: «Який голодомор? Чому шукають винних? Це ж був нещасливий збіг обставин! ЦК КПРС тут ні до чого». Хіба не кажуть те ж саме доморощені комуністи й сьогодні?

Духовну висоту Українського культурологічного клубу визначали незалежність позиції його членів, безкомпромісний відхід від офіційної ідеології та повернення до української християнської традиції. Саме тут пробивалися паростки ігнорування ідеологічних настанов, розвінчувалися принципи партійності в літературі й сповідувалося непристосування до цензури.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво