Українські губернії ХІХ століття у кордонах Російської імперії: нове прочитання

Поділитися
Кінець ХХ — початок ХХІ століття, безперечно, стали знаковими для цивілізації. Розпад Радянського Союзу і «соціалістичного табору», «великі трансформації», внаслідок яких світ постав постбіполярним...

Кінець ХХ — початок ХХІ століття, безперечно, стали знаковими для цивілізації. Розпад Радянського Союзу і «соціалістичного табору», «великі трансформації», внаслідок яких світ постав постбіполярним. Людство втягнуте в затяжну, масштабну війну з тероризмом. Ідеї глобалізації знайшли реальне втілення у вигляді модерних політичних, економічних транснаціональних, міждержавних утворень, а держава, на думку більшості фахівців, уже не є єдиним актором на міжнародній сцені. Проте її роль і значення для глобальної динаміки сучасності на різних рівнях модифікації буття соціуму залишаються непересічними. Це спонукає не ігнорувати зміни векторів розвитку держави.

Незаперечний факт — недостатність пояснення сенсу існування держави за концепцією у дусі гоббсівської теорії країн-гладіаторів чи, наприклад, марксистської теорії класовості держав. Потрібні нові, ефективні аналітичні підходи для з’ясування статусу держави у сучасному мінливому світі, прогнозування її майбутнього, що не може обмежуватися методами простої екстраполяції виявлених часткових трендів. Розуміння цього продукує масив досліджень, присвячених історії та теорії держави. Історіографія проблеми засвідчує пріоритетність декількох тем. Чільне місце належить вивченню держав-імперій, метрополітальних центрів, колоній традиційних і номінальних. Значну частку студій із-поміж них становить престижна й затребувана в історичній науці Заходу історія Російської імперії, колонізаційні процеси, стратегії поширення імперського «ми» на колонізований суб’єкт, плекання особливого кшталту свідомості, міжнаціонального виміру націєпростору, «інакшого» поза-нами та між-нами при умовності межі між ними.

Найбільше праць з історії Російської імперії, природно, належить росіянам. Аналіз російської історіографії засвідчив, що міркування російських істориків про роль і місце цієї інституції влади в імперських процесах не виважуються дослідженнями національних історіографій. Однак важко погодитися, нібито індикатором об’єктивності суджень можуть виступати дослідження істориків західноєвропейської чи північноамериканської науки на тій підставі, що для них історія Росії чи України — стороння, не обтяжена сентиментами національних історієписань. Той факт, що в Західній Європі важко віднайти країну, яка б у минулому не володіла колоніями або сама не була б такою (деякі з них володіють чи залишаються такими донині), не кажучи вже про історію CША, не дозволяє неоглядно покладатися на судження колег.

Останнім часом національна історіографія відзначає збагачення наукового доробку низкою праць із дискурсом опірності імперії, колоніальній владі, закоріненого в історичному досвіді, зумовленого функціонуванням національної культури у просторі нав’язаної інакшості. Серед студій такого кшталту помітно вирізняються роботи доктора історичних наук Валентини Шандри. Результатом багаторічних досліджень науковця стала фундаментальна монографія «Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ — початок ХХ століття».

Учений ставить одне-єдине питання: «Що значили генерал-губернаторства для імперії Романових і українських земель?» — і досліджує еволюцію генерал-губернаторств від тимчасової намісницької посади з надзвичайними повноваженнями до владної структури з широкими функційними можливостями, вільно оперуючи при цьому надсучасними категоріями буття людства, спрямованими проти тоталітаризації суспільств та колонізації держав, пропонуючи різні думки, зумовлені класичними та модерними інтеграційними міжнауковими вченнями, витвореними в одному часі історією, політологією, соціологією, філософією, культурологією тощо. Наукова новизна роботи полягає в тому, що автор відмовляється й конструктивно заперечує «старі», однобічні теоретичні твердження, сформульовані адептами держав-метрополій, про місію будь-яких імперій, у т.ч. і Російської, виявляючи при цьому володіння традиційними історіографічними концепціями, наприклад російської школи державників, та новітніми схемами-поясненнями у дусі С. Ґрінблята, прагнучи довести неабияку залежність держав-метрополій від колонізованих земель.

Визначаючи рівень розроблення теми, автор пропонує справедливий висновок про недостатнє вивчення історії генерал-губернаторств у складі Російської імперії. В.Шандра виявляє високий рівень обізнаності з тематичними розвідками закордонних колег, вказуючи на різницю між їхніми позиціями. Після з’ясування подібного й відмінного у їхніх судженнях запропоновано власне бачення історії цих державних розпорядчо-управлінських інституцій, вписаної автором у ширший контекст проблеми на рівні дихотомій «національне — загальнолюдське», «держава — суспільство», «метрополія — колонія», «буденне — неординарне», «часткове — загальне» та ін.

Множинність провідних рівнів дослідження очевидна, до того ж вони добре відстежуються в монографії: зрозуміти та пояснити зміст, природу генерал-губернаторств як державної управлінської інституції; визначити місце і значення російських генерал-губернаторств в історії України; з’ясувати специфіку розвитку українських земель у Російській імперії ХІХ ст. — початку ХХ ст.; дослідити історико-культурний контекст епохи в національному прояві та загальноєвропейських параметрах у російському варіанті; віднайти приховані смисли трансформацій російської ментальності в українському контексті. Автор зосереджує увагу на чотирьох головних компонентах змісту генерал-губернаторства як управлінського органу: політичному, економічному, соціальному, соціокультурному, що забезпечило комплексний розгляд дослідницьких завдань. Пізнання, освоєння та збагнення феномена російських генерал-губернаторств на українських землях відбуваються через хронологічно послідовно «виписані» віхи їх історії.

Відправна точка монографії — з’ясування причин, передумов запровадження російського генерал-губернаторського врядування в етнонаціональних регіонах, раніше неросійських державних утвореннях. Шляхом порівняння функцій і структури генерал-губернаторств — Малоросійського, Новоросійського та Бессарабського, Київського — окреслюється обсяг владних повноважень сановників, простежується розвиток цієї інституції на різних етапах історії українських земель у контексті загальноімперських вимог їх побутування.

Аналіз змін в управлінні українських земель відбувається синхронно з вивченням реформування органів влади на рівні імперії. Докладно розглядаються перехід до міністерської форми правління, колективні та осібні пошуки оптимальних способів керування периферійними регіонами, розроблення програми консолідації імперії. Балансуючи між з’ясуванням особливостей генерал-губернаторств у різних регіонах Російської імперії, автор вирізняє специфіку цієї інституції в українських землях, своєрідні та типові, пріоритетні та другорядні політико-адміністративні функції, специфіку утвердження російської державності на приєднаних землях у кожному конкретному випадку.

Автору вдалося a priori передати процеси переростання історико-етнічних регіонів українських земель у адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії, поглиблення й укорінення російського колоніалізму, особливу атмосферу буття суспільства, держави ХІХ ст. — початку ХХ ст. І хоча дослідження не позбавлене певної політичної заангажованості, оскільки це об’єктивний фактор формування уявлень і переконань кожного історика, однак йому притаманна схильність до плюралізму, толерантності, виваженості, аргументованості суджень.

Автор періодизує історію генерал-губернаторств, виокремлюючи при цьому декілька етапів: від розвитку генерал-губернаторств паралельно з центром до їх ліквідації після вичерпання стратегічно-функційного призначення. Говорячи про причини ліквідації генерал-губернаторського врядування, автор зазначає, що найголовнішим чинником такого кроку стала зміна ставлення Російської імперії до українських земель, яка полягала у відмові розглядати цей регіон як особливу етнонаціональну і політико-адміністративну одиницю держави. Консеквентно продовжуючи міркування дослідниці, дозволимо висловити припущення, що важливу роль у цьому випадку відіграла певна автономія діяльності канцелярій генерал-губернаторств, яка була властива їм. Зміцнення у другій половині ХІХ ст. — на початку ХХ ст. національно-визвольного руху зробило небезпечним існування цієї інституції, що також стало неабияким чинником їх ліквідації.

Вивчаючи коригування взаємовідносин центру й периферії генерал-губернаторами, дослідниця наголошує на непересічній ролі державних службовців у функціонуванні управлінської інституції на українських землях, приходить до ряду цікавих висновків про роль особи, можновладця в історії держави. Управлінська діяльність кожного генерал-губернатора знайшла всебічне висвітлення та належне поцінування. У центрі уваги — життя, у першу чергу — службова діяльність, досвідчених урядовців-практиків, як-от О.Б. Куракін, Я.І. Лобанов-Ростовський, М.Г. Рєпнін, О.Д. Гур’єв, М.С. Воронцов, С.О. Кокошкін, Д.Г. Бібіков, О.М. Дондуков-Корсаков та ін. Посада генерал-губернатора, робить висновок автор, сприяла поширенню абсолютистської форми врядування на приєднаних територіях. Вони перебирали на себе значні повноваження — не лише центральних органів управління, а й місцевих, облаштовуючи при цьому повноцінний бюрократичний апарат управління завдяки введенню в дію законодавчих актів Російської імперії та внутрішніх нормативно-правових документів, що визначали діяльність канцелярій та їх самих, унормовували управлінські процеси. Аргументовано доводиться, що ця інституція була ефективним інструментом регіонального адміністрування, а водночас — засобом витіснення місцевого права, нівелювання національно-культурних і релігійних особливостей українських земель. Важко не погодитися з висновком дослідниці, що український сепаратизм долався не так уніфікаторськими чи силовими заходами, як ефективністю управління, впровадженого генерал-губернатором.

Можна констатувати, що з появою праці В. Шандри змінилася парадигма історичного вивчення російських управлінських структур на українських землях, зміст якої полягає в бажанні по-новому прочитати й осмислити їх як факт і явище. Монографія Валентини Шандри уможливила нові дослідження державної інституції, досвіду зіткнення ментальностей центру і маргінеса не тільки в національній історії, а й у зарубіжній, відкривши перспективи новаційних бачення, осмислення та пояснення дискурсу, природи і місій імперій.

Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні:
ХІХ — початок ХХ століття. — К.: НАН України.

Ін-т історії України, 2005. — 427 с.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі