Українська нЕ-готовність

Нещодавно було оприлюднено черговий, сьомий рейтинг електронної готовності. Сформований дослідницьким відділом британського журналу Economist (Economist Intelligence Unit) за підтримки корпорації IBM, цей рейтинг показує, наскільки сприятливим є у тій чи іншій країні середовище для розвитку електронного бізнесу. Показники для окремих країн визначаються за майже сотнею критеріїв, що зібрані у шість груп. Поряд із якістю комунікаційної інфраструктури, аналізом законодавства та загальною оцінкою бізнес-середовища у країні, при складанні рейтингу не менша увага приділяється і таким параметрам, як визнання і використання електронного бізнесу з боку користувачів та підприємств, стільки ж як і соціальне й культурне середовище всередині країни. Шоста група критеріїв, підтримка електронного бізнесу — консультаційні центри, стандартизація процедур і т.д. — має низьку питому вагу, і на кінцевий результат практично не впливає.

Результати України втішними назвати складно. Отримавши у 2004 році рейтинг 3,79 (із 10 можливих), у 2006-му ми втішилися показником 3,62, перебравшись із 54 місця на 61. Заради справедливості слід зазначити, що різке падіння відбулося у 2004—2005 роках (до 3,51), але й останній рік істотного покращення не приніс. І річ не в тому, що в Еквадорі, Нігерії та Шрі-Ланці, котрі потіснили нас у рейтингу нинішнього року, справи з електронним бізнесом так круто пішли угору. Ні, просто наше зростання на загальному тлі таке повільне, що... практично відсутнє.

Класичні розмови про законодавчу неврегульованість, брак державного фінансування і важку радянську спадщину тут, здається, недоречні. Бо всі ці фактори хоч і грають свою роль, проте пояснити падіння показників не можуть. Не могли за рік радянські телефонні дроти так проіржавіти чи АТС так зноситися, щоб дати майже 10 відсотків падіння рейтингу. Тим паче, що АТС потихеньку таки міняють на цифрові, а на поміч дротам давно прийшов мобільний зв’язок, котрий, якщо вірити операторам, охоплює вже заледве не половину дорослого населення. Крім того, у великих містах розгортаються CDMA-мережі. І все це в рейтингу враховано. Широкосмугового доступу, звичайно, небагато, але навряд чи менше, ніж, приміром, в тій самій Нігерії. Законодавча база значного погіршення, за малим винятком, теж ніби не зазнала. Звичайно, між 2004 та 2005 роками мало місце певне зростання політичних ризиків — але і воно, якщо вірити міжнародним бізнесовим рейтинг-агентствам, завершилося.

Отже, причина падіння, скоріше за все, не тільки, а може й не стільки в інфраструктурі та законах, як у «національній специфіці» та «гуманітарній складовій» української «електронної готовності». У тому, що бізнес і споживачі в Україні завдяки Інтернету знайшли-таки зручну форму для обміну гроші-товар, але без участі електронних платежів, які є обов’язковим елементом класичного електронного бізнесу. І економічних причин тут ціла низка, але основна одна. Електронні платежі є надто прозорими, а це нікому не потрібно. Всіх учасників процесу — і владу, і бізнес, і споживачів (себто нас із вами) — задовольняє статус-кво. Хтось недоотримує податки, але отримує щось інше. Хтось мусить те щось інше платити, але не заморочується не тільки з податками, а й з тисячу одним дозволом, ліцензією і т.д. І пожежники із санстанцією у сервер залізти не можуть, тим паче що сам сервер стоїть у стороннього провайдера. А хтось отримує можливість купувати дещо дешевше. Так навіщо, як каже нам телевізор, платити більше? От і виходить, що статистично вимірюваного електронного бізнесу у нас фактично немає — хоча і купують, і продають через Інтернет чимало. Але скільки саме — не зможе порахувати ні податкова, ні прокуратура, ні, тим паче, заморські дослідники.

Аналогічна ситуація і з програмуванням. Ні для кого не секрет, що існують сотні аутсорсингових фірм, фірмочок і просто відокремлених груп розробників, які на власний страх і ризик щось розробляють, перевозячи платню валізками з варшавських (чи якихось інших — кому до якого кордону ближче) банкоматів. А в паралельній реальності існують державні та національні програми інформатизації, розвитку, підтримки і т.д., за виконання яких теж хтось отримує зарплатню, нехай і далеко нижчу. Ці люди між собою не знайомі, і знайомитися, здається, не мають ніякого бажання.

Немало додає, чи то пак віднімає від рейтингових показників і специфіка української освіти і науки. В країні, де кількість людей із вищою освітою наближається до західноєвропейських показників, науки, якщо йти за укладачами рейтингів, практично немає. Бо дослідники не вимірюють кількість філій Чорногородського металургійного університету (колишній технікум), відкритих у всіх селах Чорногородського району. І правда — який стосунок оті філії мають до е-готовності? У них то й комп’ютерів дуже часто лише два—три, і ті задіяні у найважливіших місцях, себто в бухгалтерії та на столі у директора. Наприклад, у одному районному місті в Західній Україні автор сам бачив, як у місцевій «філії університету» вивчають інформатику виключно теоретично і за підручниками 1996 року. А є серед критеріїв рейтингу, наприклад, такий — кількість зареєстрованих патентів та інновацій. А кому вони, оті інновації, у районних «массачусетсах» потрібні? Туди всі порядні люди за дипломами взагалі-то ходять. Рівно як не потрібні ніякі патенти українським «білим» «високотехнологічним» фірмам, які лише вряди-годи розвішують на стовпах, деревах й інтернет-форумах оголошення: «Потрібна некваліфікована робоча сила для «викруткового збору комп’ютерів». Ні, звичайно, є Інститут кібернетики і кілька пристойних кафедр у «старих» політехнічних інститутах. Але виплекані ними кадри ідуть дуже часто в оті самі «сірі» аутсорсингові контори — адже їсти хочеться усім.

От і виходить в Україні якась дивна девіація — в країні з 48 мільйонами населення постійна інтернет-аудиторія складає три мільйони, у провайдерів майже мільйон постійних підключень, персональні комп’ютери продаються як гарячі пиріжки, при тому що й так є чи не один на шість-дев‘ять користувачів, а електронної готовності немає. І, здається, не буде. Бо кому вона потрібна, ота їхня британська електронна готовність?

* * *

В процесі написання статті про електронну готовність у автора зламався телефон. Піднята трубка шипіла, хрипіла і на різні лади потріскувала, але зумера видати була не в силах. Справа була в неділю, 30 квітня. Жоден із сервісних телефонів, набраних по мобільному, не відповідав. Першого травня, зрозуміло, ситуація була аналогічною. Другого врешті-решт озвалася ремонтна служба Укртелекому: «Скажіть ваш номер і зачекайте». Чекаю... Мобілка попискує, із задоволенням ковтаючи недешеві хвилини зв’язку зі стаціонарним телефоном. «У вас трубка не була покладена на важіль, тому й відключили. Впродовж 50 хвилин включимо». Все може бути — може, домашній радіотелефон щось перемудрив, а може, і правда хтось із домочадців по кнопці «Відбій» не попав. Тим паче, що зв’язок з’явився за якихось 10 хвилин. У душі навіть заворушилися сумніви, щось на кшталт: «І чого вони на нас наїжджають? У нас он як навіть монополіст працює — 10 хвилин замість 50»!

Проте наступного дня сумніви зникли — трубка знову мовчала. Черговий дзвінок у службу ремонту, чергове «Кажіть і чекайте» із наступним слуханням тиші по гривні чи скільки там за хвилину. «У вас неполадки на лінії. Будемо розбиратися». Десь хвилин через сорок апарат ожив. Подумалося, що не покладена трубка, мабуть, все ж не могла спалити лінію. Але ж тепер працює — от і славно.

Четвертого травня телефон знову мовчав. «Кажіть, чекайте», тиша — і наступна порція інформації від пані телефоністки: «Вчора у вас був майстер, але нічого не зумів зробити, бо розподільчий щиток знаходиться поверхом нижче у сусідньому крилі будинку, а там тамбур закритий на ключ. Простежте, щоб сьогодні після другої там хтось був і відчинив двері майстру». Пі-пі-пі... А чому ж тоді телефон працював аж до глибокого вечора? Проте на роздуми немає часу. На годиннику — одинадцята. Тамбур за залізними дверима зачаївся, мов ворожий дот, і на жодні дзвінки реагувати явно не збирається. Лише хвилин за п’ятнадцять до часу «Ч» приходить бабуся, яку дружині вдається переконати, що коли їй подзвонять у двері, то це будуть не бандити-грабіжники, а телефонний майстер, який прийшов ремонтувати телефон у її сусідів поверхом вище. Повернувшись увечері додому, бачимо біля дверей уже свого тамбура купку сміття, і довгий фестон телефонного дроту, який звисає майже до підлоги. Кінець фестона примотаний до лінії життєрадісною синенькою ізоляційною стрічкою. Поремонтували таки, соколи наші ненаглядні.

П’ятого травня. Телефон далі мовчить. Мобілка, ремонтна служба, знайомі голоси.

— У вас проблеми на лінії. Чекайте майстра.

— А коли?

— Впродовж дня.

Пі-пі-пі...

Вийшовши в коридор, можна переконатися, що «на лінії» і справді «проблеми». Дріт уже не звисає петлею, а мирно покоїться на землі. Сусідський провід, через який, для міцності, була перекинута наша «латочка», теж розірваний і дальній кінець його лежить десь на сходах. Невдовзі з’являється і сусід — що, голубе, телефону хочеться? А не буде. Махнувши на все рукою і внутрішньо змирившись із відсутністю телефону іще на чотири дні (наступні ж свята на носі), розходимося з квартири — витрачати цілий день на ремонтників просто немає жодної можливості. Повертаючись, біля рідних дверей наштовхуємося врешті-решт на Данила-майстра, котрий третій день бореться із нашими проблемами. «Вас чому не було вдома? Мені навіть табуретки нікому було подати!» — починає з атаки. «А ви чому не сказали точний час, коли будете? І що це за ремонт із третього заходу?» — не залишаємося в боргу ми. «Я вчора все зробив, але діти обірвали дріт», — тоном нижче бере майстер. За тих сім років, що автор живе в одній квартирі, ніякі діти дротів не обривали, а старожили кажуть, що не було такого і впродовж попередніх 30 років. Та й дивно якось, щоб відірвавши шматок телефонного дроту, дітлахи тут же й кинули його на місці, не знайшовши кращого застосування. Тому версія напрошується наступна. Довгий і розкішний фестон дроту, котрий залишив Данило-майстер, виявився досяжним не тільки для дітей (ті й до стелі добралися б, якби захотіли), але й для симпатичного спанієля з сусіднього крила. Вже не кажучи про кавказьку вівчарку, котра живе поверхом вище. От котрась із них і погралася дротом — просто від повноти собачих почуттів. А потім кинула. «Мишка бігла, хвостиком махнула...» І от така-от е-готовність вийшла.