Українська мафія Роксани Харчук - Соціум - dt.ua

Українська мафія Роксани Харчук

20 червня, 2008, 13:19 Роздрукувати Випуск №23, 20 червня-27 червня

Сучасних українських письменників знову пораховано. І знову збурено пристрасті: когось не дораху...

Сучасних українських письменників знову пораховано. І знову збурено пристрасті: когось не дорахувалися, когось порахували, але не так, комусь приписали щось не те, когось залишили за бортом як «масову літературу», когось звинуватили в тоталітарній пропаганді, а когось обізвали дитиною-підлітком. Власне, це підсудна справа. Отже, всім устати, суд іде!

Українські письменники, а надто літературознавці, дуже зрідка купують на гонорари білі «мерседеси», проте влаштувати собі веселе й цікаве життя вони вміють. Нову книжку відомого літературознавця Роксани Харчук навіть не хочеться називати посібником — надто сумне й тоскне це слово. Втім, це саме посібник і є. Навчальний посібник «Українська сучасна проза. Постмодерний період» (видавничий центр «Академія») було презентовано в київській книгарні «Є» у формі судового процесу, на якому свідками обвинувачення й захисту виступили правильно й неправильно пораховані в ньому письменники.

А після винесення вироку (на щастя, не надто суворого) відбулася наша бесіда з пані Роксаною. Про книжки і життя, історію і фемінізм, родину і мафію — і не тільки.

— Пані Роксано, які враження «підсудної»?

— Це була моя ідея провести презентацію в такому форматі. Взірцем для мене були «суди над персонажами», популярні у тридцятих роках минулого століття. Звичайно, я не переживала настільки гострих почуттів, як тодішні «підсудні» — у тридцятих після такого «суду» людину, якщо вона не визнавала своєї провини (і часто навіть коли визнавала), позбавляли шматка хліба, могли заарештувати, вислати… Сьогодні абсолютно постмодерна ситуація: нічим поганим для мене цей суд не закінчиться, це шоу, гра, яка додає пікантності. Студенти-філологи, до речі, чудово провели цей процес. І разом з тим це виграшний хід, аби зацікавити людей книжкою.

— Ми з вами познайомилися наприкінці 90-х, коли ви працювали у видавництві «Смолоскип», опікувалися літературним конкурсом. Чи хороші то були для вас часи в житті, чи приємно згадувати?

— Безперечно. Мушу сказати, що написання цієї книжки — це фактично прощання з молодістю. Я мала її написати, тому що жила тією новою літературою, яка з’явилася в Україні після розпаду СРСР. То були найкращі часи мого життя, коли багато чого в Україні змінювалося. Ці зміни були позитивними, довгоочікуваними. Література впливала на суспільство. Літературний стиль, що уособлював свободу, перетворювався на стиль життя.

— Ви письменницька дитина, тож, мабуть, мали власні літературні амбіції?

— Вважаю, що будь-яке писання, критика зокрема, особливо в умовах України, багато в чому пояснюється гординею. Грошей за «писанину» не платять, особливого статусу в суспільстві нею також не здобудеш. Безперечно, намагання писати пов’язане з тим, що тому, хто пише, здається, ніби він/вона може сказати щось важливе для інших.

Мій посібник, до речі, справді потрібний. Література не може закінчуватися вісімдесятими роками. Я не вважаю себе першопрохідцем у цій справі. На тему нової літератури вже існує книжка Тамари Гундорової. Володимир Єшкілєв подав схему стилів, якою я, зрештою, і користуюся. Треба було систематизувати матеріал, додавши критики, якої, вважаю, бракує не тільки українській літературі, а й українському суспільству, яке можна назвати оксамитовим чи байковим. Насправді причини всіх невдач потрібно шукати в собі, а не у зовнішніх обставинах. Мені хотілося, щоб моя розповідь вийшла не надто примітивною і водночас не надто нудною, щоб ніхто зі студентів над книжкою не спав. Я не уявляю, як можна писати про літературу неемоційно. Адже так втрачається її смисл.

— Окрім Гундорової і Єшкілєва, про сучасну українську літературу останніми роками писали і Джордж Грабович, і Ніла Зборовська — книжок на цю тему вистачає, і кожна з них подається як щось дуже контроверсійне та провокативне. Чим ваша провокативніша за інші?

— Мою книжку вже назвали, по-перше, антифеміністичною, по-друге — антипостмодерністичною (тут я не погоджуюся, вона швидше просто скептична щодо постмодернізму), по-третє, дуже патріотичною. Мабуть, вузьке місце цієї книжки — жіноча проза, яка далеко не вся феміністична. Наприклад, письменниці старшого покоління — Світлана Йовенко, Софія Майданська — пишуть жіночу літературу, але феміністичною я б її не назвала. Готична й сюрреалістична проза Галини Пагутяк також не є феміністичною.

Вважаю, що проблема фемінізму сьогодні полягає в тому, що жінці, зокрема українській, не вдається належно виховати українського мужчину: сина і чоловіка. Тому нарікати жінка має передусім на себе. Пам’ятаєте, Оксана просила у Вакули черевички, як у цариці. Їй було байдуже, що коханий закладе свою душу дияволу, важило, щоб Вакула ті черевички добув. Саме ці черевички уречевлюють ту планку, що її українська жінка ставить перед чоловіком. Замість черевичків може бути садок, млинок, джип або ще щось — дуже матеріалістичне й меркантильне — усе залежить від обставин і часу. Одначе суть завжди одна й та сама — українська жінка вимагає від мужчини речей, а не ідеального чину, ідеалістичного ставлення до життя і до влади. Тому наше суспільство прагне мерседесів, а не висот.

— Тобто ви самі не поділяєте феміністичних ідей?

— Мені здається, що сучасна людина, і я маю на увазі не тільки українців, а й європейців, обрала фальшиву систему цінностей. Ми пишаємося технічним прогресом, але ось постіндустріальне суспільство переживає продовольчу кризу. Нам не подобається селянський характер української нації, але настав момент істини, коли стає ясно — мобільний телефон, якщо захочеш їсти, гризти не будеш. Людству потрібне продовольство, земля не для будівництва хатинок, а для вирощування хліба, а також люди, які хліб виробляють. Колись цих людей називали сіллю землі. Їх в Україні винищили. Настав час земельних власників реанімувати.

Дедалі очевидніше й інше: якщо й далі фемінізм утримуватиме свої позиції, невдовзі в Європі взагалі не буде кому боротися за уже, в принципі, виборені права жінок. Європа і Україна не відтворюють себе. Говорячи про фемінізм, я часто посилаюся на роман Вельбека «Можливість острова», хоча мені не надто подобається стиль цього автора. Однак він правдиво змалював майбутнє й сучасне фемінізованих суспільств. Колізія проста: є чоловік і жінка. У них немає дітей, зате є купа грошей і песик. Саме песик об’єднує цю пару після розлучення. Чоловік іноді бере песика до себе, щоб розвіяти жахливу нудьгу. Україна, якщо вона хоче жити, мусить відтворюватися. Одначе ніхто не змусить жінок народжувати дітей. Потрібно, аби жінки й чоловіки вбачали в дітях сенс свого життя.

— Тож розкажіть, будь ласка, про вашу родину.

— У мене двоє дітей. Радію, що вони в мене є. Хоча часто буває, що ти вирощуєш дітей, вкладаєш у них найкращі свої почуття, а в результаті діти не сприймають твоїх цінностей…

Але навіть попри це немає нічого тривкішого за гени. Адже ваші сподівання можуть втілитися якщо не в дітях, то у внуках або й у правнуках. Надія залишається, доки є діти. І люди мусять це розуміти. Саме Юрко Іздрик подав найпростіший рецепт безсмертя, який втілюється у потомстві.

— Ви у своїй книжці далеко не всіх українських письменників згадали. За яким принципом робили відбір?

— Кого я не згадала? Скажімо, в цій книжці немає розділу про масову літературу, а мав би бути. Наприклад, Роздобудько, Шкляр, Коже­лянко й інші. Напевно, варто показувати студентам, що таке масова література, тим паче що в українському варіанті вона дуже важлива. Хоча маса все одно українською не читає.

— До нового покоління української літератури у вас дуже скептичне ставлення: відповідний розділ ви назвали «підлітково-дитячою альтернативою». При тому що навіть Любко Дереш уже дорослий хлопець, Сергієві Жадану за тридцять, у Світлани Поваляєвої двоє синів-школярів…

— Можливо, це найобразливіша частина книжки. Я могла б назвати цей розділ просто «альтернатива», себто трохи згладити визначення… Але ж вони, ці письменники, такі інфантильні! Працюють на цільову, молодіжну аудиторію, яка їм вірить беззастережно. Думаю, «альтернативі» вартувало б відповідальніше ставитися до своїх слів. Епатаж може бути суттю літератури, але якщо ми говоримо про добру літературу, епатаж не може бути дешевим. Мене не переконує анархізм і клоунада Жадана. Або його антитеза: монументальний індастріал і смердюче сільське господарство. Або апеляція до тоталітарних символів, починаючи від Мао Цзедуна і до радянських. У принципі це пов’язано також із тим, що в нас немає заборони на радянські символи. На мою думку, така заборона необхідна. Взагалі наша держава має нарешті виконувати й репресивну функцію.

— Гадаєте це перспективний шлях — забороняти історію?

— Я своїм студентам завжди кажу: це історія окупаційна. Найбільша неправда полягала в тому, що незалежна Україна була проголошена спадкоємицею УРСР, яка є втіленням окупаційного періоду нашої історії. Насправді Україна має бути проголошена наступницею УНР.

Історію треба переглядати, до неї треба адекватно ставитися. Так зробили Литва, Латвія, Естонія й інші колишні сателіти СРСР. Не можна залишати пам’ятників Леніну, вулиці його імені — це історія, від якої потрібно відмовитися. Я читаю лекції в Могилянці. Там із внутрішнього двору видно портик головного корпусу, на якому збережено всю радянську символіку — серп і молот. Я питала в студентів: «Чому ви не порушуєте питання про ліквідацію цих символів?». «Це наша історія», — відповідали студенти. Я вважаю, таку історію не треба зберігати ні в пам’ятниках, ні в душах. Принаймні Забужко, Андрухович, Пашковський дуже різко говорять про те, що ця історія була антиукраїнською й антилюдяною.

— Ви часто згадуєте своїх студентів. Вони теж вас згадують, зокрема в Інтернеті. Цитую: «Лекції Харчук — це жесть!». Чому ви мордуєте бідних студентів?

— Та ні, я їх не мордую, у них хороші оцінки. Власне, чому я ще хотіла зробити цей підручник: коли є підручник, викладач може бути вимогливішим до студентів. А коли підручника немає, ти практично не можеш нічого від студента вимагати. Мушу сказати, в Україні не вистачає підручників із гуманітарних дисциплін. У своїй книжці я даю мінімум біографій, але обов’язково зазначаю, де вчився той чи інший письменник. Прозаїк — поета це стосується меншою мірою — мусить мати ґрунтовну освіту, величезні знання, інакше написати щось вартісне він не зможе. І всі наші розмови про те, чи буде Нобелівська премія в Україні, марні. Адже рівень культури українського суспільства — вкрай низький. І це пов’язано насамперед із незадовільною, помпезною, але неефективною освітою, передусім гуманітарною.

— Тобто, по-вашому, для письменника рівень освіти — найголовніше? Суперечлива думка.

— Безперечно, письменник мусить мати талант, дар Божий, але й добрий рівень освіти. Зараз не можна писати романи, не маючи колосального багажу знань. Скажімо, Памук глибоко знає східне мистецтво, східну філософію, але він знає і їхні західні варіанти. Його читати цікаво, бо він будує свої твори на порівнянні Заходу і Сходу, на їх протиставленні. До Памука я взагалі не розуміла, що таке Туреччина. Саме з роману «Сніг» отримала певне уявлення про те, чим є турецька душа. Туркам теж ідеться про певну роздвоєність: одна Туреччина дуже традиційна, інша хоче наблизитися до Заходу. Українцям, така ситуація зрозуміла, нашій національній душі теж притаманні подібні переживання.

— Ваш батько, письменник Борис Харчук, вплинув на формування ваших поглядів?

— Безперечно. Він писав про кінець селянської цивілізації, початки якої губляться в неоліті. Саме колгоспи поставили на українському селянстві хрест. У мого діда ще у 70-х роках був власний хутір, який таки знищили, викорчувавши гектар саду. Цього дід не пережив. Батько прищепив мені думку про те, що між людиною і зовнішнім світом у патріархальному суспільстві завжди стояв рід. У нас саме рід захищав людину від небезпек зовнішнього світу, родова належність також наділяла людину певним кодексом честі. Певною мірою це нагадує італійську мафію (чому я так люблю фільми Скорсезе). Тепер же людина виявилася зовсім самотньою. З одного боку — людина-атеїст, з іншого — жах неминучої смерті…

— Наше літературне середовище — теж така собі мафія. Вас не дратує її герметичність? Чи можливо її прорвати?

— Так воно і є. Мені хотілося б прориву — щоб українське суспільство нарешті зрозуміло: доки воно не заговорить українською мовою, жодних змін на краще в нас не буде. Це суспільство колись розминулося зі своєю душею. Тепер мусить її знайти. Без душі усе втрачає сенс, і матеріальний зиск, якого всі ми так прагнемо, не принесе тривкої радості.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво