Українська історія Буковини: погляд зсередини

І професіональним історикам, і любителям історії з Буко­вини не менш ніж колегам із Кривого Рогу (див. статтю професора Віталія Стецкевича «Укра­їн­ська історія: погляд із-за Дністра і Пруту», «ДТ», №44-2007) небайдужа історія України й українства на території їхнього рідного краю. Історія, що була такою неоднозначною з огляду на історичні обставини. Парадоксально, але стаття на цю тему вийшла з-під пера не буковинця, і це для нас прикра обставина.

Загальновідомо, що багатонаціональна Буковина (першу згадку як топоніма датовано 1410 роком!) була складовою частиною і Київської та Галицької Русі і Молдавського князівства, і Авст­рій­ської (з 1867 р. — Австро-Угор­ської) монархії, і королівства Руму­нії, і СРСР, який перебрав на себе месіанські панславістські функції царсь­кої Росії.

Тому людям, небайдужим до минувшини і сьогодення краю, що зріс на цьому змінному історичному підгрунті, розуміння якого пояснює нинішні проблеми, надзвичайно цікавими є спеціалізовані історії Буковини, написані німецькомовними авторами (Ф.Вікенгаузер, Р.Кайндль, Е.Турчінскі), польськими (А.Моргенбессер), українськими (Г.Під­дубний, А.Жуковський, Ф.Шевченко, В.Ботушанський, О.Масан, О.Добржанський, Ю.Макар та ін.) та румунськими авторами (Д.Ончул, І.Ністор, М.Якобеску). Не можна не погодитися із В.Стец­кевичем, що не менш цікавими, хоча й дискусійними, є й сучасні академічні видання, які з’явилися в Молдові та Румунії.

Ознайомлення з цими загальними історіями найближчих сусідів, пресою, розмови з румунами різних соціальних верств (як у межах України, так і в Румунії, що просувається до об’єднаної Європи) засвідчують певне, хоча й приглушене загострення ситуа­ції на західному кордоні України. Ще від «Студій до історії румунів» Н.Йорги (1871—1940), щирого націонал-патріота румунів та Румунії, який залишив 1033 томи та понад 12 тисяч статей, у наших найближчих сусідів зберігається концептуальний підхід: «писати про румунську людність, яка жила й живе й поза межами Румунії»: в Угорщині, Болгарії, Придунав’ї, Північній Буковині, Трансністрії аж до Азова. І для громадської свідомості більшості румунів, що перебуває під впливом талановитих істориків-публіцистів Н.Йорги, І.Ністора та інших, ці регіони (зокрема і сучасної України) — то є справді їхні історичні землі, де формувалися осередки культури і творилася «етно- та державотворча історія народу». Водночас якось із цього «національного виднокола» зникає загальновідома атмосфера буковинської релігійно-національної толерантності, яку уособлює відома чернівецька «шіфа» (будинок-символ у формі корабля, на якому капітаном був німець, боцманами були католики-поляки, веслярами працювали православні українці та румуни, а пасажирами сиділи іудеї-євреї).

Можна дискутувати з маршалом Й.Антонеску, що на землях Північної Буковини «усе румунсь­ке», «тут наша колиска, де міс­тяться могили наших господарів — славетних воєвод, які заклали фундамент нашого національного багатства». Молдавія (а не Руму­нія, що з’явилася лише в 1867 р. і включила Об’єднані Дунайські князівства у складі Мунтенії (Валахії) з Олтенією, частини Молдавії та Трансільванії) виникла дещо південніше — в районі міста Байя-Маре і поширила свій вплив шляхом не завжди мирної, як засвідчують архео­логічні розкопки С.Пивова­рова, так званої волоської колонізації на територію Північної Буко­вини півстоліттям (а то й півтора століттями) пізніше. Культурним центром стало тоді ж місто Сучава (нині Румунія), а могили воєвод лежать у Південній Бу­ковині. Проте Північна Букови­на для румунів — аксіоматично прабатьківщина, втрату якої у червні 1940 р. румуни, сприйнявши як удар по своїх національних почуттях, компенсували участю на боці Німеччині у Другій світовій війні. «Східний похід» румунської армії під Харків та аж поза Азовське море також знайшов свого часу історичне обгрунтування в працях панрумунських істориків (І.Ністор, К.Джуреску). І нове відродження цієї теми у працях, присвячених історії Буковини та Трансністрії, стосовно м’якшої, ніж німецька, політики (відсутності депортації на примусові роботи тощо) оминає, однак, свої темні місця. Це і примусова румунізація наших краян, коли дідові одного з авторів за декілька слів українською мовою біля примарії всипали 25 буків; це і поселення євреїв у гето та винищення їх у концтаборах, де, приміром, загинули батьки всесвітньо відомого поета П.Целана; це й поїздки призовників на сільськогосподарські роботи в Румунію тощо.

Викликає подив, що такому мотиву «європейської м’якості» вторить і західна історіографія. Це насамперед стосується тенденційних писань Нормана Дейвіса у його фундаментальній «Іс­торія. Європа». Вступ Червоної армії до Північної Буковини, на противагу американському історику й белетристу, був далеко «не першим кроком руйнування цивілізації». Той перший крок «зробила» Перша світова війна, знищивши Австро-Угорську монархію та поставивши її набутки на теренах Букови­ни на межу загибелі. Другим, не менш жорст­ким кроком був прихід румунських військ на територію Букови­ни, що стався всупереч бажанню Віча Буковини. Як наслідок, із руйнацією «Пієти» — фігури Матері Божої в центрі Чернівців, на місці якої постав молдавський бик, що затоптував рештки австрійського орла, завершилася ліквідація залишків фінансового благополуччя: анексія австрійських банків; знецінення австрійських цінних паперів. Замість цього розпочалася, як засвідчує ознайомлення з тогочасною пресою та розповідями сучасників, румунізація населення, коли цілі села записували румунами, проти чого виступив буковинський письменник-просвітитель Іван Бажанський. Землеволодіння роздавали лише румунам чи особам, які записалися до них, воєнні компенсаційні репарації виплачувалися тільки румунам... Це нагадує нинішню про­типравну ситуацію з румунськими паспортами, що їх отримали мало не більшість жителів «регатулу» — Герцаївського району та чимало жителів Чернівецької, Одеської, Миколаївської областей (до 200 тис. осіб), котрі матимуть змогу вільного виїзду до ЄС на заробітки. Проте подвійне громадянство, недозволене юрисдикцією України, є, як події в 1918—1920-х рр., вигідним бізнес-проектом з одного боку або підкупом із другого, можливі наслідки якого важко прогнозувати, а отже, їх слід розглянути на державному рівні…

Неможливо не погодитися з автором статті, що «молдавсько-румунська історіографія містить чимало викликів, адресованих українським фахівцям». Саме спеціалісти мають займатися цими проблемами, що потребують вдумливого і фахового аналізу, але цього, попри наявність більш ніж серйозних підстав, ще не відбувається ні на науковому, ні на державному рівнях…

Першою ластівкою таких жаданих змін, сподіваємося, стане (за підтримки австрійської Феде­ральної землі Карінтії та ЄС) інститут Буковини у Чернівцях (на базі колишнього Центру буковинознавства), якому, на нашу думку, слід активніше взятися за низку проектів, що допоможуть зберегти національну автентичність краю з властивою йому толерантністю та подолати проблемні питання у відносинах між сусідніми державами.

Цікаво читати про свою історію у виданнях, написаних румунськими авторами, але треба знати й вихідні джерела. Тому, напевне, час нашій Національній академії наук (за допомоги Інституту Буковини) ознайомитися з румунською, мабуть уже двадцятитомною, енциклопедією мемуарів «Подорожі іноземних мандрівників землею Валаською, Молдовською та Трансільвансь­кою», виданою Національною акаде­мією Румунії в 1968—1990-х рр. Мабуть, слід готувати й наш український варіант «Подорожі іноземних мандрівників землями України» (зокрема і Буковини).

Давно пора і для істориків Буковини завершити переклади молдавських літописів Мирона Костіна, Йона Некулче, Некулая Костіна, Александру Аміраса та інших, принаймні фрагменти, присвячені питанням українства на території краю. Воно якось дивно чути від наших колег — викладачів ВНЗ Румунії, що українці з’явилися на цій території з приходом австрійців, а їх попередники — знаменитий пасіч­ник Ясько та його сусіди із слов’яно-молдавських літописів XIV—XV ст. були асимільовані давним-давно. Тому історично несправед­ливою видається для них анексія Буковини 28 червня 1940 р. Але дискусії відразу ж втрачають у тональності, коли співрозмовник чує у відповідь цитати з літописів початку XVIII ст. про українські «північні цинути». «То ви Некуль­че читали?», неприховано дивується той і переводить розмову на іншу тему.

Молдово-румунсько-україн­ські відносини, звісно, «сприяють переплетенню наших історій», але оптимально-неупереджено їх можна зрозуміти лише з ураху­ванням ще німецько-польсько-єврейських взаємин на Буковині. Атмосферу буковинсь­кої толерантності, такої актуаль­ної для об’єднаної Європи, потрібно вивча­ти поглиблено у спеціальних дослідницьких установах та, згід­но з девізом цісаря Франца Йоси­фа Габсбурга, Viribus Unitis, тоб­то об’єднаними зусиллями.

Тому утвердження Інституту Буковини має посприяти й європейському баченню проблем, написанню спільних монографій чи підручників. Оскільки проблеми українства не повинні відри­вати нас від «побудови спільного європейського дому», треба шукати й об’єднавчі теми. Адже час виробити разом із австрійсь­кими, румунськими та молдавськими істориками спільний пог­ляд на низку питань, для початку, бодай найменш дискусійних? Дослідження, що слід провести, має бути присвячене, на нашу думку, інтегральній темі — еконо­мічній історії у прикордон­ній Бу­ковині кінця XVIII — кінця пер­шого двадцятиліття XX ст., тобто періоду її входження до складу Габсбурзької монархії. Тема актуальна не тільки через її неопрацьованість — досі такі цілісні дослідження історико-економічного характеру ще не проводилися — а й можливістю використання її результатів для інтеграції історико-економічних пошуків, які здійснюють буковинознавці різних країн (Україні, Румунії, Австрії, Німеччини, Польщі, Угорщині тощо). Тому в перспективі потрібно написати «Економічну історію Буковини» під координацією Інституту Буковини (Аугсбург). Основні періоди, зважаючи на наявні дослідження, мають включати, щонайменше, такі періоди: 1774—1848; 1848—1857; 1858—1892; 1892—1914; 1914—1918. Для кожного з цих періодів повинні розглядатися відповідні економіч­ні сфери: історія сільського госпо­дарства Буковини, історія промисловості та становлення промислово-виробничих інституцій, істо­рія використання природних ресурсів та експлуатації корисних копалин; історія дорожнього будів­ництва та транспорту, історія торгівлі; історія грошового обігу, історія оподаткування, фінансово­го господарювання та банківської справи, історія кооперації тощо. Та­ка колективна монографія, побудована на ненаціональних чин­никах, має всі шанси стати об’єд­навчою для сусідніх регіонів.

Час дискусій минає, настає час діяти в умовах спільної Євро­пи і для її розбудови, грунтуючись на позитивних уроках із історії Буковини.