Українська ідентичність: між Європою і Африкою

Часто звертають увагу на те, що Україна, за економічними показниками, належить до країн «третього світу» — перебуває десь серед африканських бананових держав. А ось за свідомістю та розумом наші люди нічим не поступаються громадянам розвинених країн Заходу. Вимальовується цікавий образ українця: європеєць в шароварах у банановій республіці. Розвиваючись на перехресті світових доріг, українська культура кохається на травестії. Широка публіка обожнює (або так само щиро ненавидить) трансвестита, який репрезентує Україну на «Євробаченні»; не секрет, що шалену популярність на корпоративних вечірках «нових українців» має африканський реп-гурт «Чорнобривці», який виконує українські народні пісні в сучасній обробці. Знаючи трохи нашого брата, не буде перебільшенням сказати, що душа нашої культури розляглася десь між нордичною Європою та пристрасною Африкою.

Опинившись на перехресті світових доріг, Україна шукає свою ідентичність, своє місце в світі, і, либонь, уже слід визнати, що вона має не одну, а багато ідентичностей та рухливих місць. Поміж Африкою і Європою Україна розвиватиме багато проектів (кажуть, що Україна — це проект, не даність, а, радше, проблема). Декого непокоїть це бурлескне перевдягання і принципова невизначеність. Українцям намагаються прищепити «єдиноправильну» і однозначну ідентичність. Зокрема дві найвпливовіші ідеології пострадянської доби — націоналізм та лібералізм — намагалися якось з обох боків заклясти притаманну нашому братові карнавальну процесію підстановок і перестрибувань з одного на інше.

Націоналізм та лібералізм дехто вважає протилежними доктринами, однак, якщо пригледітися, то насправді вони тісно пов’язані. Націоналістичну пристрасть доповнює холодний ліберальний розрахунок. Одне спирається на уяву та міфи, друге — на розум та стратегію. Націоналізм вигадує «автентику» і стукає до совісті, цитуючи поетове: «Німець скаже: — Ви моголи. — Моголи! моголи! — Золотого Тамерлана онучата голі. Німець скаже: — Ви слав’яни. — Слав’яни! cлав’яни!»... Зрештою, класиків можна перекрутити так, що вони служитимуть навіть ідеям антиглобалізму: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля!» До того ж для націоналізму дуже важливо віднайти і підтримувати образ зовнішнього або внутрішнього ворога; здається, саме постать ворога об’єднує якнайпевніше: «Згинуть наші воріженьки…» Націоналістичний дискурс тисне на «сильні почуття» та дораціональні емоції, що оформлюються краще в запальній поезії, ніж у прозі цифр і калькуляцій.

Відсутність раціонального мислення, яку насправді використовують усі кому не лінь, компенсується ліберальним розважливим дискурсом. Тут уже точаться дискусії про ринкову економіку та «реальну політику», що спираються на концепцію «національного інтересу», але суперечать націоналізмові ідеєю універсально відкритого ринку, запропонувавши інтегруватися в західний європейський простір. Ліберал, як і належить лібералові, ширший та прогресивніший у поглядах: вірить не просто в Україну, а в Європу: «Захід нам допоможе!»

Щоправда, і тут не обійшлося без міфів, які довелося розвіювати ціною власного життя: вважається, що ринок применшує вплив державної бюрократії; не розпалює, а, навпаки, примиряє конфлікт інтересів на користь «здорової конкуренції»; зводить нанівець бажання воювати чи брати хабарі. Але дійсність розвіяла ці міфи. Новітня історія світових воєн свідчить, що експансія ринку не минає безконфліктно. Владу ніде й ніхто не може від’єднати від бізнесу. Чи «дуже великий бізнес» — це вже не бізнес? Насправді в усі часи ринок фізично не міг існувати без державної монополії, без поліційних інститутів кордону та податкового контролю. Закордонні інвестиції вигідні лише для одних фінансових груп, а іншим — несуть загрозу, адже коридор, яким інвестиції заходять у країну, так само є коридором для викачування прибутків за кордон. Не дуже корисно сидіти на інвестиційній голці, коли в держави немає стратегічних планів розвитку. Та й стратегію розвитку ліберали пов’язують, радше, з великою економікою, ніж із соціальними реформами для народних мас, що їх вони зневажливо називають популістськими.

Далі — більше. Лібералізм перебуває у конфлікті з демократією. Їхні стосунки в історії зажди буди суперечливими, але після 1848 року західний лібералізм уже протистоїть не так консервативному «старому режимові», як наростанню у суспільстві демократичних вимог. Ліберали завжди шукали з демократами спільну мову (йшли на поступки народним масам), але сьогодні їм легше знайти спільну мову з консерваторами. Вони відчувають страх перед народом, віддаючи перевагу обраній «еліті». Щоб потрапити до цього клубу, слід пройти певний «тест» (або гуманітарний, або економічний), який, за визначенням, передбачає своєрідну гру, ніби в казино, де грають усі, але переможців залишається мала кількість. Формально цей тест видається демократичним (у ньому можуть брати участь усі), але реально куш зривають одиниці. Ліберали вважають цей тест справедливим, оскільки, мовляв, віднині ми живемо в «суспільстві ризику».

Отож це не тільки питання ідеології. Лібералізм і демократія — різні відповіді на виклики світової економічної системи. З одного боку, системою охоплені всі, але з другого — виграють, як завжди, відомо хто. На одному полюсі цієї системи маємо свободу, на іншому — ієрархію. Вважається, що ліберали віддають перевагу свободі (індивідуальній), тоді як демократи більше печуться про рівність. Більше того, останні звинувачують лібералів у використанні формальних принципів універсалізму для збереження наявних моделей ієрархії. Можливо, це так, але акценти розставлено інакше. Насправді ліберали не просто віддають перевагу ідеї свободи — вони вороже ставляться до ідеї рівності. На їхню думку, набагато важливіше мати освічену верству управлінців, котрі виносять компетентні судження. Тут важливіший раціональний процес, а не результат. Натомість ідея рівності має сенс лише на рівні результату. Так, формальний принцип «усі рівні перед законом» ще нічого не означає, доки не покаже себе в дії.

Побіжно зауважимо, що демократи, на відміну від лібералів, ніколи не відділяють принцип свободи від принципу рівності. Одне неможливе без іншого. Для пояснення цієї логіки Етьєн Балібар навіть запропонував неологізм: «egaliberte» (рівносвобода). Йдеться про те, що свобода не може існувати серед людей, котрі не є рівними між собою, так само як рівність можлива лише серед вільних людей.

Для лібералів та консерваторів (які вважають себе справжніми «націоналістами») така логіка — неприпустима. У жорсткішому вигляді — націонал-ліберали виступають за неподоланні ієрархічні відмінності між людьми, у м’якшому — їм ідеться про модну сьогодні тему культурних «розбіжностей на рівні ідентичності». З-поміж безмежного сузір’я ідентичностей, які в сумі й становлять людське єство, вони виокремлюють та ставлять у привілейоване становище одну (як привило, національну) «ідентичність», нехтуючи або відсуваючи на задній план інші ідентичності. Саме в цьому світлі вони називають себе демократами, посилаючись на ідеалізований «Народ» як формальну фігуру державного суверенітету. Але ще з часів класичного лібералізму державний суверенітет чітко ними ж розділяється на дві частини: «розум» (освічена еліта) і «число» (народні маси). Звідси їхня тактика: коли ліберали впевнені, що можуть протягнути реформи через народний референдум, — вони виступають як щирі «демократи»; коли ж реформи непопулярні серед людей — вони говорять про «нетямущість», «безвідповідальність», «стихійність» народу.

Це стосується не тільки правих, а й лівих. Останні також бояться втратити контроль над широкими масами, побоюючись, що ті стихійно можуть піддатися екстремістським, фашистським чи расистським настроям. Отже, питання просвітництва завжди залишається відкритим. Радше, слід наголосити на суттєвих мутаціях класичного лібералізму в новітню добу. Зрозуміло, що з лібералізму виникли всі сучасні політичні доктрини (інтелектуальні витоки лібералізму починаються якщо не з античності, то, напевно, з Мак’явеллі, Руссо, Адама Сміта і Токвіля), але вони розвиваються не у вакуумі, а в реальній історії. Після розвалу Радянського Союзу, який надихався не в останню чергу ліберальними ідеями, лібералізм насправді виродився в ультралібералізм, що має спільні риси з класичним вченням лише на рівні риторики. Ідея вільного ринку замінюється на більш прагматичну стратегію нескінченного накопичення капіталу та влади за будь-яку ціну. Власне, в умовах панування неолібералізму остаточно восторжествував вульгарний «марксизм»: економіка і капітал перш за все! Однак домінування одного чинника (у даному разі — економіки) загрожує «здоров’ю» всього суспільного організму. Тут доречна польська народна мудрість: цо занадто, то нездрово.

Як стверджує економіст Карл Поланьї, в суспільстві діють кілька фундаментальних антропологічних соціальних зв’язків (політичні, особисті, сенсотворні, економічні). Коли в певному суспільстві переважає один із них, нехтуючи, пригнічуючи або поглинаючи інші зв’язки, — ті, зрештою, повертаються — ніби фройдівське «повернення витісненого», — але проблема в тому, що повертаються вони у спотвореній та регресивній формі. Так, якщо в одній державі політичне поглинало і підкоряло собі економічні та культурні зв’язки (як у випадку з радянською державою), то повернення економічного відбувається в ультракапіталістичній формі; тоді як в інших державах, де переважав чинник економічного, останнім часом набирають сили політичний фундаменталізм, інтегризм та нетерпимість до чужинців. Також можна згадати чимало теократичних держав Сходу, в яких релігійні зв’язки тривалий час домінували над іншими. Сьогодні в регресивній формі там вирують політичні та економічні проблеми, що вириваються на поверхню в ісламістській та націоналістичній транскрипціях.

Хіба схожі тенденції не простежуються і в Україні? Націоналізм та неолібералізм стали своєрідним «поверненням витісненого», але, на жаль, у спотвореній формі. Адже в Радянському Союзі так само культивувався націоналізм, хоч і радянський (який ховався за інтернаціоналістськими гаслами), та й був свій, «радянський» державний капіталізм, що не менш ефективно, ніж на Заході, експлуатував свій робітничий клас та придушував усі форми класової громадянської боротьби. Тож швидше після розвалу Радянського Союзу не так розвалився радянський «капіталізм» (номенклатура чудово вписалася в нові неоліберальні реалії, залишаючись, як і раніше, «національною» елітою), як зазнала серйозного удару соціальна «держава». Незахищеність та зневіра населення як наслідок розвалу держави викликають також ідентитарну паніку: люди починають шукати «сильні» ідеології або квазірелігійні смисли. Це доба політичної активності поетів та софістів.

Погляди звертаються не під ноги, а в неясне майбутнє. Починає популяризуватися ліберальна ілюзія розвитку: багаті поділяться з бідними — і ті підтягнуться за рахунок соціальної мобільності; країни першого світу допоможуть країнам, що розвиваються, — і ті підтягнуться до їхнього рівня. Однак ці обіцянки приховують фундаментальний структурний розподіл світової праці і багатства: країни «першого світу» у минулому всі були колоніальними державами й сьогодні так само залежать від нерівного розподілу ресурсів між багатою Північчю та бідним Півднем. У цьому сенсі Радянський Союз, і Україна в його складі, були оригінальним історичним зусиллям вирватись із «периферійної» залежності від країн «центру» — «соціалістичний блок» і не входить до країн «центру» (Захід), і не є однозначно периферійною зоною. Валлерстайн назвав СРСР «напівпериферійною» державою. Здається, такою Україна залишається досі.

Однак, як зазначає П’єр Аснер, загальна ситуація розвивається в напрямі, характерному для країн Півдня: «Холодна війна висувала на перше місце проблеми Сходу—Заходу. Коли вона закінчилася, вони втратили водночас першість і специфічність на користь стосунків Північ—Південь. У третьому світі, зокрема в Африці, ситуація найдраматичніша. Серед азіатів і африканців знаходимо найбільше жертв расизму, кандидатів на еміграцію та біженців, що перетинають моря і континенти. Але передусім — стосунки Схід—Захід дедалі більше нагадують стосунки Північ—Південь. Звичайно, ні зубожіння, ні культурна дистанція у Центральній Європі чи навіть у Радянському Союзі не такі, як в Африці. Але переважання соціально-економічних розподілів та конфліктів над ідеологічними і військовими протистояннями так само захоплює Європу. Проблема стосунків із Польщею, як і з більшою частиною країн третього світу, зосереджується на борзі та імміграції. Чим Мексика є для Сполучених Штатів, а Магриб — для Франції, тим є Південь і Схід Європи (турки, югослави й відтепер східні німці, Aussiedler з Росії та поляки) для Німеччини та Австрії».

Регресія лібералізму і націоналізму спостерігається передовсім на рівні дискусій про глобалізацію. З одного боку, маємо проект громадянського альтерглобалізму, що ратує за Європу громадян, а не корпорацій, за більшу демократизацію кордонів (що, власне, було вимогою і громадянських рухів Східної Європи у їхніх виступах проти закритості тоталітарних держав), з другого — маємо проект неоліберального антиглобалізму, що поєднує авторитарність та закритість із новітніми логіками капіталістичної експлуатації.

Можливо, в цій дискусії віднайдемо адекватну формулу для новітнього лівого руху: демократія + антикапіталізм. Перший термін формули (демократія) слід ще винайти — це буде творчий і колективний процес, — не забуваючи, що винахід демократії — передусім винахід держави. Про це не слід забувати учасникам антисистемних рухів, більшість яких — прихильники анархістських ідей. Другий термін (антикапіталізм) украй важливий сьогодні, тим більше що його немає зовсім або він дуже слабкий (через слабкість незалежного профспілкового руху, а також ігнорування цієї проблеми). Головна небезпека для антикапіталістичного руху в тому, щоб він не став заручником популістів та правих демагогів.

Отож наш докір у бік націонал-лібералів звучатиме так: зациклюючись на гаслах суто «гуманітарних» чи «економічних», губимо з поля зору необхідний вимір «соціального» (реальне втілення тих гасел), а одного без іншого не буває, адже ідентичність і людини, і держави — множинна й рухлива. І в цьому — шанс для розвитку та творчості.