Українська діаспора стала непотрібною - Соціум - dt.ua

Українська діаспора стала непотрібною

16 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-23 червня

— Что ж твой барин, эмигрант? — Сам ты «эмигрант»! В Париж, говорят люди, уехал, в Париж! Цей діалог із «12 стільців» наочно ілюструє ставлення сучасного українського суспільства до еміграції та емігрантів...

— Что ж твой барин, эмигрант?

— Сам ты «эмигрант»! В Париж, говорят люди, уехал, в Париж!

Цей діалог із «12 стільців» наочно ілюструє ставлення сучасного українського суспільства до еміграції та емігрантів.

Перетворення кокона на метелика

Коли на початку минулого століття з України на Захід виїхала друга, а після Другої світової війни — третя хвиля національної еміграції, у нас з’явилися підстави говорити про народження української діаспори.

Чому, власне, друга та третя хвилі, а не перша і четверта? Бо саме тоді йшлося про виконання трансцендентної місії: збереження національної ідентичності. В Радянському Союзі розчинялася українська ідея, вона зникала, а тому місією людей, котрі полишили Батьківщину, стало плекання національного духу, його «консервація» для наступних, вільних поколінь.

Як перша, так і четверта (тобто сучасна) хвилі української еміграції, на жаль для них самих і на щастя для України як країни, такої місії не несуть. Власне, і є вони не діаспорою, а, радше, українськими громадянами, котрі мешкають за кордоном або ж «змінили громадянство».

Діаспора — категорія духовна. Щоб називатися діаспорою, національна група, яка компактно живе на території іншої держави, повинна володіти принаймні трьома чинниками: відчуттям небезпеки для «материнської» землі і основної частини народу; розумінням власної долі як ретранслятора народних вартостей та усвідомленням тимчасовості свого завдання з надією на неодмінне (після сорокарічних «мойсеєвих» блукань) «повернення на круги своя».

Варто придивитися до тенденцій розвитку української діаспори в Європі, а особливо в Північній Америці та Австралії, щоб переконатися: до здобуття Україною незалежності відносно невелика група людей робила титанічну працю. У перші роки незалежності ця праця за інерцією тривала, однак на п’ятнадцятому році існування вільної України діаспора як явище почала стрімко згасати.

Вочевидь, остаточним помахом, що загасив українську діаспору, стала помаранчева революція. З моменту, коли Україна відбулася не лише як держава, а й як нація, трансцендентна необхідність в існуванні української діаспори відпала остаточно.

Її наступним етапом стане заглиблення в саму себе, перетворення на групу етнічних українців за кордоном. Неправильно було б говорити про занепад діаспори: вона не «занепадає», її «не стає». Процес «неставання» досить швидкий. Згодом її «не стане» взагалі. Кокон перетвориться на метелика, який повернеться назад в Україну.

В нашій державі органічно зростатиме розуміння важливості місії, здійсненої українською діаспорою, підвищуватиметься інтерес до національних історичних, культурних, ідейних джерел, жертовно зібраних і незліченно примножених діаспорою. «Метелик» українського духу невпинно курсуватиме рейсами «Київ — Нью Йорк», «Львів — Чикаго», «Харків — Вінніпег» і переноситиме на своїх невидимих крильцях неоціненні скарби народної екзистенції назад в Україну.

Місію закінчено — місію розпочато

Із щасливим відпаданням потреби в існуванні діаспори не відпала, а навпаки, примножилася потреба в існуванні українських громадян (чи їхніх нащадків) за кордоном.

Лише акценти їхнього покликання зміщуються від таких величин як «плекання мови солов’їної», «духовний форпост» чи «а ми тую стрілецькую славу збережемо» — до більш приземлених категорій «економічний лобізм», «культурна співпраця», «представництво інтересів».

Період, коли всі українці за кордоном уболівали за Україну як ідею, причому категорично ненавиділи її пряме керівництво та яничарську державу, відходить в історію навічно. Відтепер головним виразником українських інтересів виступає саме українська держава (як французьких — держава французька, італійських — італійська, а німецьких — німецька).

А отже, українська держава й українське суспільство повинні осягнути, що кожен українець, який постійно чи тимчасово мешкає за кордоном, є потенційним (і цілком можливим) представником їхніх інтересів у світі.

Тепер про це можемо тільки міркувати, оскільки справді непросто уявити, як п’яний заробітчанин чи засмальцьований «човник» із прикріпленим під пахвами блоком цигарок та пакетиками спирту, перепрошую, в трусах може гідно представляти українську позицію у світі. Однак ситуація радикально змінюється, коли наш погляд зупиняється на особах, котрі досягнули найвищих щаблів у суспільних ієрархіях західних спільнот.

Прикладом народної дипломатії може слугувати Польща — держава і нація, що мали значно сприятливіші умови для безперервного плекання національної ідеї серед своїх співвітчизників.

Так, справді незліченна кількість поляків працює чорноробами в Північній Америці, і особливо в старих країнах Європейського Союзу (звільняючи робочі місця в Польщі для своїх українських колег), однак навіть побіжний погляд на професорсько-викладацький склад будь-якого пристойного університету неодмінно зупиниться на польських іменах та прізвищах. Коли ж переглянути списки студентів цих навчальних закладів або представників великого бізнесу чи управлінської еліти Європейського Союзу — таких імен виявиться ще більше.

Спілкуйся вільно — живи мобільно!

Яка ж користь польській державі від польських професорів чи урядовців за кордоном? Можливо, краще було б їм зосередити зусилля на розбудові польської держави, а не піднімати чужу економіку? За такою логікою, Шевченкові, вочевидь, краще було б лишатися в Моринцях, а не їхати до Санкт-Петербурга.

У часи, коли зникають кордони, коли зростає важливість знань та інформації, повноцінне представлення національної еліти у ключових точках формування й аналізу світової політики — економічної, культурної, соціальної, міждержавної тощо, — мобільність та здатність до адаптації стали визначальними факторами для існування як нації, так і людини-одиниці.

Польська еліта на Заході не є «агентом Варшави» — вона є «агентом» свого народу, своєї культури, своєї свідомості і свого способу бачення світу, пояснення логіки його буття. Працюючи «для себе», вони, хочеш — не хочеш, поширюють добру славу про свою націю і свою державу.

Натомість в Україні ще й досі переважає зневажливо-неприязне ставлення до своїх співвітчизників, які живуть за кордоном. Слава Богу, з падінням цивілізаційних стін дедалі менше стає носіїв позиції: «виїхав і живе, як сир у сметані», однак досі буяє підхід: «якщо ти такий мудрий, то повертайся сюди і піднімай свою Україну, а не повчай нас тут» або «скільки тобі заплатили? За скільки тебе перекупили?».

Звичайно, йдеться про релікти радянського ідеологічного штампу «ворог не дрімає». Міра домінування таких стереотипів в українському суспільстві є діагнозом рівня одужання нашої свідомості від ідеологічного гіпнозу, що віками навіювався нам чужими правителями.

Українці, які полишили рідну землю, в різні часи виконували ту чи іншу місію. Якщо донедавна нею було збереження духовного коріння народу, то відтепер основним завданням є налагодження ефективного культурного представництва українських інтересів у світі. Формат і способи такої трансформації потребують дальших міркувань, до яких ми й заохочуємо читача.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво