Українець Айрошяньке — японський казкар

Айрошяньке — так називали Василя Єрошенка в Японії, де він дебютував як письменник на початку двадцятих років минулого століття. Відтоді на сторінках японських газет та журналів, а з згодом і китайських, почали з’являтися його алегоричні казки, оповідання, статті, вірші. Їх чимало перевидавали там японською мовою й есперанто. 1959 року в Токіо вийшли тритомник просвітителя та монографія про його життєвий і творчий шлях, написана професором Такасугі Ічіро. Хто ж він, українець, про якого майже не знають в Україні? Лише фахівці можуть сказати, що це письменник-утопіст, а то й просто дивак. А був він поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, етнографом, педагогом, музикантом, великим гуманістом і патріотом. Людиною, якою нині може пишатися Україна.

Василь Якович Єрошенко народився 12 січня 1890 року в селі Обухівка Білогородської губернії (1954 року ця територія відійшла до Росії) у багатодітній переселенській родині українців. «Я осліпнув чотирирічним, — писав він у 1923 році в книжці «Одна сторінка мого шкільного життя». — Зі сльозами та жалобою я залишив царство яскравого сонячного світла. Чи це було для мене добре чи зле, я й тепер не знаю.

Сліпота відібрала кольорове дитинство після тяжко перенесеного захворювання на кір. «Мені треба так багато бачити!» — благав хлопчик матір. Одного разу батько взяв малого Василька з собою на ярмарок у сусіднє містечко Старий Оскол. Там він уперше почув музику у виконанні оркестру і збагнув, що думки й почуття можна повніше передати через звуки, це певною мірою компенсує темряву довкола нього. Зваживши на захоплення семирічного сина музикою, батьки віддають його навчатися гри на гітарі і скрипці. Згодом він опанував фортепіано й дивував усіх своїми імпровізаціями.

Батьки були заможні, тож відправили дев’ятирічного сина до московської школи-інтернату для сліпих дітей. Там учнів навчали грамоти, ремесла й основ музики. Хлопчик, позбавлений радості повноцінного життя, поринає у світ звуків. По закінченні школи у 1907 році Василь Єрошенко грав в оркестрі незрячих, побував на гастролях на Кавказі та в багатьох великих містах Росії, проте мріяв навчатися далі. Доленосним для нього було знайомство з викладачем іноземних мов Ганною Шараповою, невісткою Павла Бірюкова — учня й біографа російського письменника Льва Толстого. З її легкої руки почав вивчати есперанто. За кілька тижнів уже вільно розмовляв, тому міг відвідувати есперанто-клуб, у якому збиралися московська інтелігенція й іноземці. Есперанто не раз було паличкою-стукалочкою для Василя Єрошенка. В 1912 році, маючи лише зелену зірочку на грудях (символ есперанто) та рекомендації друзів по есперанто, мандрує Німеччиною, Бельгією аж до Англії, де вступає до Королівського коледжу сліпих. Однак уже у вересні наступного року повертається на Батьківщину.

Ще в Англії мислитель мріяв побувати у Країні вранішнього сонця. Тож охоче пристав на пропозицію Товариства есперантистів викладати в Токійському університеті. У квітні 1914 року рушив у дорогу. В Японії викладав есперанто, одночасно навчаючись у школі для сліпих, а вже через рік читав лекції на політичні теми й писав казки японською. У 1916 році з думкою організувати навчання сліпих дітей вирушив до Таїланду, а згодом — до Бірми. Там очолив школу в м. Моулмайні, втілюючи в життя демократичні принципи виховання дітей. Дізнавшись про революцію 1917 року, намагається повернутися на Батьківщину, бо там нарешті, на його думку, «розквітає червона квітка справедливості, яка приносить людям щастя». Проте англійська влада, мабуть на щастя, не випустила Василя Єрошенка з Калькутти. Незабаром його заарештували й вислали до Японії.

Там Василь Єрошенко переважно займається літературною діяльністю: пише нариси, новели, казки — і... прагне додому. Йому вдалося подолати дорогу до Владивостока, Хабаровська, а далі — не можна. Так у жовтні 1921 року опинився в Шанхаї, де викладав есперанто в школі. Тоді ж дебютував як письменник, що пише есперанто. Казку «Оповідки зів’ялого листочка» в перекладі китайською надрукували в двотижневику «Східний часопис». Твір присвячено шанхайським друзям, але автор із болем пише, що Шанхай здається йому пустельним островом, на який його викинули бурхливі хвилі життя, і він не сподівається ані збудувати новий корабель, «ані знайти тут другу вітчизну».

Корабель — символічний образ у творчості Василя Єрошенка. 1923 року він навіть видає збірку «Корабель щастя», написану також есперанто. Автор знову ставить риторичне запитання: «Коли припливе той корабель, що повезе людство до країни щастя?» Того ж самого року було видано китайською мовою у перекладі Лу Сіня «Казки Єрошенка». Про нього багато пишуть китайські газети, письменник стає популярним. Мешкає він у будинку свого друга — відомого китайського письменника і філософа Лу Сіня, викладає російську літературу та есперанто в Пекінському університеті.

Понад десять років мандрував український мислитель країнами Сходу. У квітні 1923 року Василь Єрошенко поїхав на Міжнародний конгрес есперанто в Нюрнберг, а звідти — в Росію. Працював перекладачем в Університеті трудящих Сходу, а 1928 року побував на Чукотці, де організував школу для сліпих, потім — у Нижньому Новгороді. Редагував часопис незрячих літераторів у Москві, був директором дитячого будинку для сліпих дітей у Туркменії, де розробив туркменську абетку для сліпих.

Доля кидала його по світу, але, хоч би де був Василь Єрошенко, він не припиняв літературної діяльності, прагнув полегшити життя незрячих дітей, робити людям добро. Чи легко йому все це давалося? Відповідь у листах із Бірми до товариша по токійській школі Токудзіро. Василь розповідає, що колеги й діти ставляться до нього приязно, сподівається, що шкільний комітет запропонує посаду старшого викладача, а «в Бірмі нічого не знають про методи навчання незрячих». У наступному листі йдеться про те, що він готується до концерту з участю своїх сліпих учнів, керівництво прислухається до його порад. А ще — «...я постійно сумую за італійською музикою, за гомоном великого міста. Хочу ще коли-небудь взяти участь у політичній боротьбі в Росії... О, якби мені дано було сили, скільки б я міг зробити, та ба...» І маленька приписка: «Мене оточують страшні злидні. Якби я міг заощадити хоч трохи грошей, то віддав би їх біднякам...»

Помирати Василь Єрошенко повернувся 1952 року в рідне село.

Чимало творів Василя Єрошенка, написаних есперанто, українською, японською, російською мовами, було надруковано шрифтом Брайля. Більшість їх зникли безслідно. Скромний, сором’язливий письменник-гуманіст побував у багатьох країнах і зробив більше, ніж під силу будь-якій зрячій людині.