Українець, який так і не став малоросом - Соціум - dt.ua

Українець, який так і не став малоросом

22 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 22 вересня-29 вересня

Минулого року виповнилося 100 років із дня смерті видатного військового діяча, теоретика, педагога, публіциста — генерал-ад’ютанта Михайла Івановича Драгомирова (1830—1905)...

Генерал Драгомиров. 
 Портрет Іллі Рєпіна, 
 виконаний на замовлення Академії Генерального штабу. 1889 рік
Генерал Драгомиров. Портрет Іллі Рєпіна, виконаний на замовлення Академії Генерального штабу. 1889 рік

Минулого року виповнилося 100 років із дня смерті видатного військового діяча, теоретика, педагога, публіциста — генерал-ад’ютанта Михайла Івановича Драгомирова (1830—1905). З незначним запізненням побачила світ перша фундаментальна (і в Україні, і в Росії) художньо-публіцистична, проте дуже ґрунтовна з погляду роботи з фактами, біографія цієї людини незвичайної долі. Її автор — журналіст не за фахом, а за покликанням Андрій Матвієнко — так само, як і генерал, родом з Конотопа. Майже три десятиліття він поклав на копіткий пошук щонайменших свідчень про генерала в архівах та бібліотеках України, Росії, Болгарії, Франції. На зламі XIX і XX століть ім’я Михайла Драгомирова було буквально у всіх на устах. Ще б пак — бойовий генерал, соратник генерала Михайла Скобелєва під час війни з Оттоманською Туреччиною 1877—1878 років, блискучий військовий і цивільний адміністратор (Київський, Волинський і Подільський генерал-губернатор у 1897—1903 рр.). Цей визначний військовий теоретик і організатор, який за висловом французького письменника Магона, «дивився на сто років уперед», на тлі догматиків ратної науки виглядав «білою вороною».

Андрій Матвієнко не ставить собі за мету ідеалізувати образ Михайла Драгомирова і тому не нав’язує читачеві своєї думки. Простіше за все бачити в генералові лише імперську людину. Проте він був усього лише людиною свого часу і був вірний присязі, що її давав державі, якій служив. До речі, сам Микола I, людина дуже слабка й інфантильна, беззаперечно визнавав авторитет бойового генерала.

Це був справжній ліберал із передовими поглядами. Саме за його урядування на посаді генерал-губернатора 1898 року було звільнено з посади запеклого ворога українства, цензора-чорносотенця Б.Юзефовича, якому не допомогли навіть впливові заступники з офіційного Петербурга.

Розмаїття імен тих, з ким постійно спілкувався чи товаришував генерал, вражає. Серед його близьких друзів — так само уродженець Конотопа, історик-краєзнавець, правник Олександр Лазаревський, письменник, публіцист, етнограф Іван Нечуй-Левицький, композитор Микола Лисенко, мистецтвознавець Адріан Прахов, філолог і фольклорист Павло Житецький, критик Володимир Стасов, історики Микола Костомаров і Дмитро Яворницький. Цезар Кюї — видатний військовий інженер і відомий композитор тривалий час працював в Академії Генерального штабу, яку очолював Михайло Драгомиров. Теплими й щирими були стосунки генерала з художником Іллею Рєпіним. У славетній картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану» генералові дісталася «роль» славетного кошового Івана Сірка.

«Таємний Никодим українства» — таку характеристику дав М.Драгомирову його близький товариш, видатний український режисер і актор Микола Садовський. Генерал ненавидів великодержавних шовіністів, йому був чужий казенний «квасний» патріотизм, а широкий світогляд і неабияка освіченість, глибокі знання військової справи, теорії і практики військового мистецтва досить часто дошкуляли імперським держимордам. Аж ніяк «не гнучкою шиєю, не вмінням ходити по паркету» він здобував визнання сучасників.

Михайло Драгомиров досяг чималих успіхів на педагогічній і літературній ниві. Свого часу були широковідомі його нариси про Жанну д’Арк, Наполеона I. Генерал вів постійну полеміку з багатьох питань військової справи не тільки в газетах і журналах Росії, а й Франції, США, Великої Британії, Швеції, Данії, Італії. Михайло Драгомиров отримав найвищу нагороду Франції — орден Почесного легіону. Останні два роки життя після відставки за станом здоров’я він провів на батьківщині, де й був похований.

Нещодавно відбулася презентація історико-біографічної повісті про Михайла Драгомирова в його рідному Конотопі (в краєзнавчому музеї ім. О.Лазаревського).

P.S. На початку серпня сталася важлива подія. Конотопські краєзнавці на території Свято-Вознесенського кафедрального собору нарешті знайшли склеп, у якому було поховано прах Михайла Драгомирова. Шкода, але, крім останків, у склепі не знайдено жодних свідчень того часу. Він був двічі пограбований — одразу після революції 1917 року та під час Другої світової війни. Три оцинковані труни належать самому генералові, його дружині і, ймовірно, одному з синів. Тепер нарешті прах героя російсько-турецької війни, видатного військового і цивільного діяча перебуває під охороною держави.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво