Українець, котрий підкорив Пітер сміхом

«А там, где кончается звездочки точка,

месяц улыбается и заверчен, как

будто на небе строчка

из Аверченко…»

Володимир Маяковський

Він, як колись Микола Гоголь, поїхав у Петербург із мішком шляхетних думок і суто українського сміху, щоб підкорити північну Пальміру. Згодом із гоголівської «Шинелі» вийде російська література, а з творів Аркадія Аверченка — «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. Обидва українці писатимуть російською мовою, і багато хто забуде, якої вони національності.

У березні виповнилося 125 років від дня народження нашого великого земляка, котрий усього кілька днів не дожив до 44-х.

Родом із Севастополя

Народився Аркадій Тимофійович Аверченко 15 березня 1881 року в Севастополі. Батько його був купцем і тримав у місті три бакалійні лавки. Мати майбутнього письменника була донькою легендарного розбійника з-під Полтави.

Незабаром Аверченко-старший розорився, прогодувати шістьох дітей він не міг. Шістнадцятирічний Аркадій, пропрацювавши близько року в місцевій транспортній конторі, одержав від батьків благословення на мандри заради шматка хліба. Юнак з інтересом пізнавав незнайомий світ робітників кам’яновугільного рудника біля Луганська. В «Автобіографії» він запише: «Все обитатели этого места пили, как сапожники, и я пил не хуже других». Аркадій служив писарем у конторі, але життя там від шахтарського відрізнялося не дуже. Незабаром правління рудників перенесли в Харків. Аверченко не терпів дурості серед бухгалтерів і начальників і часто не стримував свою гостру мову. 1907 року директор правління рудників при звільненні сказав йому: «Ви хороша людина, але нікудишній працівник».

Така резолюція Аркадія Тимофійовича не лякала. Ще з 1903 року він друкувався в харківській газеті «Южный край», а потім, натхнений подіями 1905 року, видавав незвичайний для українського міста гумористичний журнал «Штык». Успіх був неймовірний, ходили чутки навіть про спорудження в Харкові пам’ятника молодому письменнику-гумористу. За гостроту публікованих матеріалів на видавця і редактора Аркадія Аверченка наклали штраф. Він відмовився сплачувати, «Штык» закрили. Але 1907 року в Харкові з’явилося нове дітище Аверченка — журнал «Меч». Хоча це видання було набагато стриманішим, ніж «Штык», його теж незабаром закрили.

І от, відчуваючи великий творчий потенціал, вірячи у свої сили, письменник-гуморист вирішує підкорити столицю.

Король сміху

Аркадій Аверченко приїхав з України в Петербург уже сформованим журналістом і письменником. Він виявився дуже доречним видавцю журналу «Стрекоза» Герману Корнфельду. Оповідання і фейлетони Аверченка були просякнуті незлостивим українським гумором. Це було саме те, чого очікувала публіка.

Паралельно із «Стрекозою» з 1 квітня 1908 року в Петербурзі почав виходити новий журнал, творіння Аркадія Аверченка, за назвою «Сатирикон». Через два місяці колективи «Стрекози» і «Сатирикону» об’єднаються, і вийде дуже одностайна команда, здатна розсмішити всю імперію: Надія Теффі, Саша Чорний, Петро Потьомкін, Георгій Ландау, Олександр Купрін, Василь Князєв, художники Микола Ремізов і Олександр Радаков та інші. Співробітники молодого журналу були нерозлучними й усюди ходили разом. «Завидев одного, можно было заранее сказать, что сейчас увидишь остальных», — згадував Корній Чуковський.

У 1910 році Аркадій Аверченко випустив свою відому книгу «Веселые устрицы». Наскрізний образ його тодішньої творчості — міщани-«устриці». Його творчу манеру сприйняли неоднозначно, але безперечно, що письменник у самісіньке око влучив. Хоча той-таки Корній Чуковський відразу вигукнув: «Быть может, это только пишется «Аркадий Аверченко», а читать надлежит «Фридрих Ницше»?!»

Аркадій Аверченко був секретарем редакції «Сатирикону», а редагував журнал син видавця Корнфельда, що призводило до істотних неузгоджень. Виник конфлікт із видавцем, і 1913 року творчий колектив заснував свій власний журнал «Новый Сатирикон». Редактором став Аркадій Аверченко. У письменника виявилися риси, котрих не вистачало його батьку — купцю-невдасі. Видання незабаром здобуло фінансовий фундамент і здобуло численних читачів. На руку була і криза символізму, читач вимагав ясності. Аверченко дав видовище народу, у якого було ще достатньо хліба.

Так тривало до 1917 року. «Новый Сатирикон» не симпатизував якійсь політичній течії, на першому місці для нього стояли загальнолюдські цінності. Щоб читач уявляв, яким був часопис у складний час, коли визрівала Жовтнева революція, процитую статтю Аркадія Аверченка «Как мы это понимаем»: «Читатель! Если ты такой же честный, как я, и если мы прямо взглянем друг другу в глаза, ты поймешь меня! У нас есть коллективная семья Маниловых: это Совет Рабочих и Солдатских Депутатов и наше коалиционное Временное Правительство. И у нас есть свой Ердащагин — неряшливые развязные парни с небритыми лохматыми сердцами, приехавшие в гости к этим сахарным розовощеким Маниловым, развалившиеся у нас в России, положившие ноги на стол и поучающие несчастных малых сих — еще крохотных и сопливых Алкивиада и Фемистоклюса: — Не подчиняйтесь Временному Правительству, хоть будь это раскоалиционное, раздемократическое! Берите все, грабьте, хватайте за горло! К черту дисциплину! Солдаты, братайтесь с немцами, к черту начальство, к дьяволу порядок! Ой, жги, жги, жги, говори! Теперь настало время: чего твоя нога хочет, да здравствует твоя замечательная, прекрасная мозолистая нога! Ко всем чертям Учредительное Собрание, когда-то оно еще будет, а теперь свергайте Правительство и бери, хватай что каждому нужно! («Новый Сатирикон», червень 1917 року, № 19).

Збірка оповідань Аркадія Аверченка «Веселые устрицы» за сім років видавалася 24 рази. Явище, якого що не було в літературі!

«С точностью машиниста…»

Говорити, що Аркадій Аверченко писав для середньостатистичного петербуржця і взагалі, для читача середнього розуму, було б неправильно, хоча така думка багато років побутувала в публікаціях про неперевершеного «короля сміху». У збірнику «Всепетербург», виданому сатириконцями напередодні революції, він розкриває неподобства, які відбувалися в провідних театрах імперії. Один із них очолює колишній командир ескадрону, котрий віддає команди артистам: «Повзводно, рысью — марррш!»

Аркадій Аверченко був із тих небагатьох майстрів слова, хто удостоївся запрошення пообідати разом із Миколою II. Але не дав на це згоди. Від можновладців він тримав безпечну для творчості дистанцію.

До серпня 1918 року, коли радянська влада заборонила журнал, сатириконці жили одностайною творчою родиною. Саша Чорний, котрий пішов із журналу ще до його закриття, однією з головних рис веселуна Аркадія Аверченка назве неймовірну працездатність, «железное упорство хохла, гнувшего свою линию, уменье работать не остывая, не поддаваясь никаким настроениям, с точностью машиниста, ведущего свой поезд от станции до станции».

Після Жовтневої революції Аркадій Аверченко випустив збірки оповідань «Круги по воде», «Рассказы для выздоравливающих», які не ділили людей на хороших, революційно налаштованих — і чужих, які загрузли у побуті. Шпигун і провокатор, декадент і просто обиватель — усі разом удостоювалися їдкого гумору письменника. Перемогу більшовиків Аркадій Аверченко розцінював як абсурд і не вірив, що така афера триватиме довго. До закриття журналу він усе ще сприймав це з гумором...

Позиція «Нового Сатирикона» занадто відрізнялася від позиції більшовицьких видань, тому і варто було чекати неприємностей. Так як Володимир Короленко і Максим Горький, Аркадій Аверченко не міг мовчати після розстрілів без суду і слідства. Письменник дуже тверезо відчув, що в Росії, яка йде до соціалізму і далі, немає йому місця. І от «Новый Сатирикон» на честь ювілею Карла Маркса під портретом вождя пролетаріату підписує: «Карл Маркс. 1818. Народився в Німеччині. 1918. Похований у Росії».

Втеча до кінця життя

Нова влада «ущільнила» квартиру Аркадія Аверченка, позбавила його банківського рахунку. Письменник зумів переїхати в Київ, після чого якийсь час жив у Харкові і Ростові. У Ростові-на-Дону він улаштувався в газеті «Приазовський край». Переїхавши в рідний Севастополь, подружився з Іваном Шмельовим, з яким працював у газеті «Юг России». Разом із письменником Анатолієм Каменським відкрив кабаре «Дом артиста», де поставив свою знамениту п’єсу «Игра со смертью». На початку 1920 року Аверченко багато часу і сил віддає своєму новому театру «Гнездо перелетных птиц». У рідному місті письменник випустив книгу оповідань «Нечистая сила», у котрій висміював більшовицьких керманичів. Це був початок нового Аркадія Аверченка.

На берег турецький, у Константинополь, письменник вирушає в листопаді 1920 року разом із армією Врангеля, котра терміново евакуюватиметься з Криму. Півтора року проведе Аркадій Аверченко на іншому березі Чорного моря, не втрачаючи неймовірної працездатності і творчого натхнення. «Гнездо перелетных птиц» незабаром потребуватиме нового глядача, і навесні 1922 року письменнику доведеться поїхати в Європу. Болгарія, Югославія і нарешті — Прага, у якій Аркадій Аверченко зважиться осісти. З цього прекрасного міста, наповненого емігрантами з Росії й України, він виїжджати на гастролі не лише в міста Польщі, країн Прибалтики і Німеччини, але й на українську землю — в Ужгород і Мукачеве (Закарпаття тоді входило до складу Чехо-Словаччини).

Саме в еміграції король сміху Аркадій Аверченко не тільки зійде на найвищий щабель творчого зростання, але й відбудеться як неперевершений письменник-сатирик. Це він сказав у книзі «Дюжина ножей в спину революции»: «Не будем обманывать себя и других: революция уже кончилась, и кончилась она давно! Начало ее — это светлое, очищающее пламя, середина — зловонный дым и копоть, конец — холодные обгорелые головешки».

Володимир Ленін представляв Аркадія Аверченка як «озлобленного почти до умопомрачения белогвардейца». Вождю пролетаріату не потрібні були пророцтва Аверченка, котрий післяреволюційні події зображував в образі чортового колеса. Але Аркадій Аверченко став і автором збірника «Двенадцать портретов знаменитых людей в России» (1923 рік). За правилами політичного памфлету письменник зобразив не тільки головного героя Володимира Леніна, але і Надію Крупську, Дзержинського, Керенського, Луначарського та інших. Він від душі співчуває вождям пролетаріату, які не бачили нормального людського життя і не побачать його, а існують заради примарної ідеї, вводячи в оману інших.

В еміграції Аркадій Аверченко написав сім книг і роман «Шутка мецената». Крізь авторську іронію чітко просвічується біль письменника за зіпсовану батьківщину, усе найкраще, що залишилося в Севастополі, Харкові і Пітері.

Неповерненець

Наприкінці 1924 року Аркадій Аверченко — у розквіті творчих сил, йому 43 роки. Він популярний не лише в Європі, його слава досягла берегів Америки, куди його запрошували. Аркадій Тимофійович розмірковував про від’їзд, але не поспішав. До того ж почало сліпнути ліве око, травмоване ще в луганських рудниках, його довелося замінити штучним. Позначилися наслідки операції — на серці і нирках. Знаходячись у Празькій клініці, письменник не втрачав своєї величезної працездатності, котрій багато хто заздрив.

Радянські літературознавці традиційно писали про збідніння таланту Аркадія Аверченка в останні роки життя, тобто під час його перебування в еміграції. І досі така установка, як перекоти-поле, кочує зі статті в статтю. Але говорити подібне зараз не можна.

Аркадій Аверченко в останніх своїх книгах висловив чимало пророчих думок, тому його книги дуже доречні після будь-яких революцій, у тому числі і нашої помаранчевої.

Прочитати єдиний і, на жаль, останній роман Аркадія Аверченка «Шутка мецената» для сучасного читача дуже корисно. Ви зрозумієте, як робилися знаменитості в радянській країні (утім, так само вони робляться і нині). «Шутка мецената» — це жарт історії над родом людським, відображення усмішки пані Кліо, яка сьогодні глузує над нами, дурними і непрозорливими.

Аркадій Аверченко, коли не спалося, складав оповідання про себе. Лікар, котрий лікував Аркадія Тимофійовича згадував, що надзвичайна пам’ять письменника зберігала всі деталі до ранку — тоді він переносив на папір написане вночі. Після крововиливу в шлунок занепокоєний письменник написав заповіт: щоб його тіло поклали в металеву труну, яку слід помістити у спеціальний футляр перед похованням. Це полегшило б надалі його перевезення на рідну землю. До кінця своїх днів Аркадій Аверченко вірив, що повернеться на батьківщину.

Письменника поховали 14 березня 1925 року на Ольшанському цвинтарі у Празі. Славетний севастополець дотепер спочиває на землі країни, яка дала йому притулок у той жорстокий час. Напевно, ще не настав час для повернення письменників — великих мислителів, які не стояли на якійсь певній політичній платформі. Пам’ятаєте, про це Аверченко говорив у оповіданні «Моя симпатия и сочувствие Ленину», цілком пророчо провіщаючи думки вождя: «Какой странный этот Аверченко! Читаешь, читаешь и совершенно не понимаешь — какая такая его партийная платформа?» — «А я безо всякой платформы, ей-богу…» — відповідає Аркадій Аверченко.

Чи дивно, що такого «безплатформного» письменника не хотіли помічати? Щоправда, до 1930 року вийшли сім книг Аркадія Аверченка. Потім, як і слід було очікувати, протягом тридцяти років про письменника мовчали. Лише в 1964 році вийшла його книга гумористичних оповідань. Звичайно, без критики пролетаріату, звичайно, без співчуттів Леніну і натяків про партійну платформу. Потім — знову перерва на двадцять років. Справжнє обличчя Аркадія Аверченка почало відкриватися на початку 90-х, але так і не з’явилося повністю. Але ж читати Аркадія Аверченка не лише приємно, але й корисно.