Україна як забобон Європи - Соціум - dt.ua

Україна як забобон Європи

10 липня, 2009, 13:04 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Кіно померло, цирк залишився. А безграмотність і її плоди — забобони — знову затребувані політиками.

Нещодавно гостювала теща. Як завжди, відвідувала лавру. Не на екскурсію якусь змоталася, а статечно, на весь день пішла. Ну, а там своє коло спілкування, своя тематика.

Однак духовне без мирського — страва дуже прісна, хоч би хто її подавав. Та й розрахована на вузьке коло цінителів. Тому — слово за слово...

Виявилося, що, за цілком достовірними даними цієї тусовки, мати президента померла від того, що їй явилася Богородиця і щось неприємне сказала про зв’язок її сина з Антихристом. У першоджерела перепитати важко. Але зв’язок цей був, судячи з обговорення, якийсь випадковий. Тому що особисто потерпілого лаврські прочанки жаліли. Ну приблизно як людину, котра потрапила в астральну ДТП. Хоча в іншому, певна річ, і не схвалювали. Окрім того, сам Антихрист у цій версії чутки був якийсь дуже втомлений. Тому йому довелося вдатися до кваліфікованої допомоги ЦРУ. Природно, впливав через дружину постраждалого. Невигадливий такий ланцюжок, цілком у дусі Дена Брауна.

Теща як досвідчений сільський ліберал інформацію безконфліктно зафіксувала й обіцяла подумати. Запропонована планка інтриги її, як і всіх нормальних людей, котрі ведуть натуральне господарство, анітрохи не цікавила. Ось якби знання конспірології підвищувало врожайність, а боротьба з Антихристом по ходу діла знищувала колорадського жука — тоді це так, важливо.

Історіям таким, мракобісним, гламурним, світським, «голубим» і просто анекдотичним, із різними сюжетами та персонажами — несть числа. Але в них, об’єднаних страхами, марновірствами і забобонами, можна вирізнити такі складові.

По-перше, забобон — це зведене на вірі судження, що не має фактичного підтвердження і не дійсне чи недовідне, але при цьому взяте людиною за істину.

По-друге, український забобон — це сукупність страхів і марновірств, в основі яких зазвичай лежить «теорія змови». Отже, він явно політичний. Чому? А тому, що демократія так наблизила до народу постаті політиків, що вони впевнено потіснили «маленьких зелених чоловічків» у рейтингу космічних загроз. Міфологічно поєднується це в прізвиську київського мера, що взагалі перетворило його на персонаж із «аніме» і таким чином вивело з-під громадської критики. Тому що ірреальне — осуджуване, але нездоланне.

А по-третє, наш забобон — завжди псевдорелігійний. Бачили пафосні церковні телетрансляції з участю різних політичних «свічників»? Або як головна героїня синхрону «Пропало все!» поспішно й розмашисто «ганяє мух» усією п’ятірнею в ділянці лоба і правого плеча? Вона напевно думає (як і безліч співвітчизників), що таким чином осіняє себе хресним знаменням і що усне звернення до Бога з проханням допомогти надає черговий моральний транш. Але до релігійної практики все це не має ані найменшого стосунку.

У цьому сенсі Україна — забобон Європи. Видатний психолог Еріх Фромм вважав, що християнізація Європи була значною мірою містифікацією, у кращому разі можна говорити тільки про обмежену християнізацію між XII і XVI століттями. В основному ж історія Європи — «це історія завоювань, експлуатації, насильства та підкорення». Європа на словах вірила в любов, яка лежить в основі вчення Христа, а реально сповідувала силу, тобто саме ідея сили становила в Європі «емоційну матрицю». Україні самій силоньок, утім, бракує. Але ідея сили є, на рівні цілком козацько-гайдамацькому. Тобто щоб хтось реалізував, а ми по телевізору подивилися.

Семантика російського слова «предрассудок» (забобон) говорить про точку зору, яка існувала колись як єдино правильна, але, в силу зміни обставин, застаріла. Проте продовжує впливати на масову свідомість. Україна швидко проскочила цей період «обмеженої християнізації» за останні два десятки років, а потім так само стрімко вломилася в епоху Відродження з її потягом до наукових і водночас дохристиянських, антич­них знань. Стилістика мови (не кажемо про зміст) най-найпросунутіших наших політиків відповідає кращим трибунним зразкам минулих століть — від Вашингтона до Димитрова. І вона відповідає рівню суспільного запиту на таку риторику.

Стійкий блювотний рефлекс незначної частини (переважно столичних) інтелектуалів на цю соціал-демагогію не змінить суспільства аж ніяк. Доки природним чином нудити не почне всю країну. Тим часом усі сукупні спроби очистити народу якщо не свідомість, то хоча б шлунок призводять тільки до голодних спазмів.

Колись було модно боротися зі «стереотипами мислення». Боротьба увінчалася таким успіхом, що жалібні схлипи про вірність ідеалам, моральності і традиціям щоразу перекриває масовий здоровий мефістофельський регіт. Які такі, бляха, моральні цінності?

Ну, це поки що тільки гучний кураж юних міських лібералів, які пізнали з допомогою Інтернету нетрадиційну культурну орієнтацію. А так забобони расові й етнічні визначають нашу реальну політичну поведінку значно сильніше, ніж про це заведено говорити. Як приклади поширених етнічних стереотипів, що чинять сильний вплив на діалог культур, можна навести стереотипи «російської п’ятої колони в Україні» і «єдиного народу росіян та українців». Перший — улюблений сюжет патріотів, другий — прибічників об’єднання України і Росії в єдину державу. Копнеш той чи той — вгорі завжди містична конспірологія. Але всередині — обов’язково якась ресурсна конкуренція: газ, пенсії, житлоплоща, пільги. А в результаті виходить — «якщо в крані немає води...».

Якщо наша прем’єр з’являється в парламенті з розпущеними косами — це абсолютно певна прикмета, що насуваються великі потрясіння. Якщо з заплетеними — тим більше. Як вагоме обгрунтування цього називають магнетизм жіночого волосся, магічні ритуали й НЛП. Якщо інша жінка-політик теж розпускає волосся, то виключно для того, аби захопити частину цієї магічної сили собі.

А що? У романі Марка Твена «Принц і жебрак» теж одну жінку вважали відьмою, тому що вона викликала дощ, знімаючи панчохи. Щоправда, юний герой у цьому засумнівався. І врятував її від вогнища.

Якщо прем’єр поцупить ручку президента, то не сувеніра задля. Це ж не чайне ситечко. А, як усім відомо, щоб проробити над чорнильним пером чаклунські дії. Позбавити його власника волі і примусити підписати щось зов­сім негодяще.

Якщо приходити вчасно на зустрічі з народом або у справі — це забобон, моветон і підлещування до натовпу. Тому що потрібно витримувати паузу й нагнітати атмосферу очікування. Це сучасно і високотехнологічно.

Якщо депутат ставить іконку біля кнопки для голосування, а його сусід потайки схрещує пальці, то кожен намагається начаклувати собі удачу та успіх у лідера фракції. І все в них вийде.

Інших політиків постійно опромінюють із психотронних гармат, від чого вони наступного дня не пам’ятають, що обіцяли вчора, а їхні картки для голосування зловісно не спрацьовують.

А якщо два політики одночасно заходять у туалет Ради — вони або «голубі», або передають один одному хабар.

Та й не тільки нашу поведінку змінюють забобони. Погляньте на результати виборів у Євросоюз. Переконлива тенденція повернення до минулого. А якщо це так переконливо, чи не означає, що значній частині суспільних переконань, марновірств, страхів ще дуже рано відходити в минуле тільки тому, що надворі ХХI століття?

Так, у нас же є прогрес і демократія. А прогресивним демократам рахуватися з консервативною думкою більшості — неначебто нерозумно чи аморально. Треба цю думку по-мічурінському переробляти, не очікуючи милостей від Кабміну. Але люди бувають навдивовижу нетямущі і вперті.

Тому, наприклад, гаслу «світ різнобарвний, а не коричневий» вони цілком можуть протиставити гасло «світ різнобарвний, а не голубий». І так далі, за всім спектром.

Ні, забобони, які визначають буття, розвиткові не сприяють. Але якщо в кровоносній системі завівся тромб, хто скаже, що потрібно збільшити тиск, аби зрушити його з місця? Тільки сантехнік.

Основою подолання забобонів може бути забезпечення повної рівності можливостей. Тобто свобода. Але...

Так само, як у нас у вільному обігу ходять різні валюти, у масовій свідомості живе на одному рівні різне розуміння свободи. У християнському світі до групи, чиї члени вважалися «вільними», належали всі ті, хто вірив у Христа. А епоха Відродження принесла з собою відчуття несвободи людини, нездатної вибирати місце і час свого народження.

На Заході релігія виступала традиційним балансиром світської влади і відігравала важливу роль у розвитку ідеології громадянських прав та свобод. На візантійському Сході духівництво сприяло зміцненню влади. Що продовжує впливати і на нашу суспільну свідомість. Інколи трагікомічно, забобонно. Але впливає ж!

Ось приклад абсолютно іншого масштабу. Папа Римський Іван Павло II у книжці «Пам’ять і культура» 2004 року визнав із приводу комунізму, що «...це зло до певної міри необхідне світові й людині». Що це не просто виразка всесвітнього масштабу, «вивих часу», а фундаментально мотивований прояв якогось глобального запиту. Комунізм із його містичним культом кривавого насильства, голодом і диктатурою так чи інакше був затребуваний історією. Сьогодні це забобон, який тривожить людей усерйоз тільки у його північнокорейській версії.

Що поєднує безглузду містико-політичну плітку і трагічний, принизливий для багатьох народів тягар більшовизму?

Забобон необхідний, доки він не зжитий природним шляхом. Це спосіб вирішення проблеми, який був колись (сто, двісті чи більше років тому) ефективним. Це дуже прикра, але все ж таки реальна точка відліку. Його можна не любити і потрібно критикувати, але з ним не можна не рахуватися.

У політичному піарі «відбудовування від бренду» — першочергове завдання. Але як можна стати несхожим на іншого, не зрозумівши, ким він є насправді? Як можна змінити суспільство, не називаючи чесно, на якому рівні розвитку воно перебуває? При цьому влада може виявитися прогресивнішою або реакційнішою за суспільство. І навіть мати власні корпоративні забобони.

Сукупність безглуздих уявлень про світ і себе в головах наших співвітчизників зумовлена історично. Жодні Інтернет і Міністерство культури, навіть вкупі з туризмом, цього моментально не змінять. Тому що постійні посилання на «розруху в головах» від професора Преображенського не беруть до уваги, що булгаковський персонаж уже тоді був вимираючим дворянським видом. А справа шарикових живе і процвітає. «Доки пролетаріат безграмотний, після цирку найважливішим із усіх мистецтв для нас є кіно», — казав «дворянський біч» Ленін.

Кіно померло, цирк залишився. А безграмотність і її плоди — забобони — знову затребувані політиками.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво