Україна між Росією і Заходом: яку свободу ми вибираємо? - Соціум - dt.ua

Україна між Росією і Заходом: яку свободу ми вибираємо?

9 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 9 грудня-16 грудня

«Нині в світі існують два великі народи... Це росіяни й англоамериканці. …Американці долають природні перешкоди, росіяни борються з людьми...

«Нині в світі існують два великі народи... Це росіяни й англоамериканці. …Американці долають природні перешкоди, росіяни борються з людьми. ...Американці здобувають перемоги з допомогою плуга хлібороба, а росіяни — солдатським багнетом... У Америці в основі будь-якої діяльності лежить свобода, у Росії — рабство. У них різні витоки й різні шляхи, але цілком імовірно, що Провидіння підготувало кожній із них долю стати хазяйкою половини світу». Таким пасажем завершується перший том дослідження французького історика й соціолога Алексіса Токвіля про демократію в Америці (виданого 1835 року). Цікаво, що в Росії ці слова воліють цитувати (вперше — у пушкінському «Современнике»), опускаючи вельми неприємну, але, мабуть, головну думку про протиставлення американської свободи й російського рабства. За півтора століття, що минуло відтоді, «свобода по-американськи» стала узвичаєним стандартом усього західного світу. Власне, епітет «американська» стосовно цієї свободи неточний. По суті, в Америці вперше на практиці було реалізовано ідею свободи, продуману та сформульовану західноєвропейськими мислителями XVIII і XIX століть, головним чином французами й англійцями.

«Негативна свобода» — пізня квітка культури

Про яку свободу йдеться? За визначенням російського філософа ХХ століття Георгія Федотова (чия еміграція з більшовицької Росії не випадково зрештою призвела його саме до Америки), це особиста й соціальна свобода одночасно. Свобода особи від інших особистостей, від держави й подібних до неї примусових громадських спілок. Іншими словами, під свободою розуміється невтручання — фундаментально негативна концепція. Передбачається, що кожна людина має власний набір смаків, бажань і схильностей і прагне вести своє життя відповідно до них. Звісно, у неї не вийде досягти цього повністю, бо її прагнення неминуче перетинатимуться з прагненнями інших людей. Проте навколо неї має існувати певний вакуум, який їй «дозволено» заповнити всім, чим завгодно. Навіть коли в очах інших ці бажання будуть нерозумні чи шкідливі для неї самої. Єдиним виправданням втручання у свободу дій будь-якої людини є самозахист — аби уникнути шкоди, що може бути заподіяна іншим. Звідси випливає й роль держави — запобігати зіткненням бажань і прагнень різних людей.

Одне з найбільш ранніх визначень такої свободи належить Бенджаміну Констану (1767—1830), інтелектуалу й політику, швейцарцю з французьким і голландським корінням, котрий здобув освіту в Англії й більшу частину життя провів у Франції. «...Це індивідуальні права бути суб’єктом виключно закону, право не бути арештованим або затриманим, або присудженим до смерті, або жертвою поганого і жорстокого поводження в результаті деспотичної та примхливої волі однієї людини чи групи людей. Право кожної людини висловлювати свою думку, вибирати сферу діяльності, розпоряджатися своєю власністю, навіть зіпсувати чи втратити її, коли їй так хочеться, приходити й іти без дозволу та без вказування причин і мотивів для цього. Право кожного виражати свій зв’язок з іншими — чи то обговорення спільних інтересів, сповідування своєї релігії чи просто спільне проводження часу, відповідно до власних уявлень про те, що таке добре проведений час. Нарешті, це загальне право впливати на дії уряду з допомогою обрання частини його публічних службовців або з допомогою своїх представників, петицій, вимог, які влада зобов’язана більш-менш враховувати...»

Цю саму думку розвиває в своєму класичному есе «Про свободу» англійський філософ і економіст Джон Стюарт Мілль (1806—1873): «По-перше, це внутрішнє царство свідомості, яке вимагає свободи в найзрозумілішому сенсі; свобода думок і почуттів; цілковита свобода думки з усіх предметів. Свобода висловлення й опублікування думок може видатися такою, що підпадає під інший принцип, бо зачіпає інших, але будучи майже такою ж важливою, як свобода думки, по суті невід’ємна від неї. По-друге, свобода смаків і занять, можливість будувати життя відповідно до свого характеру; робити те, що подобається. По-третє, із такої свободи кожного випливає, у тих самих межах, свобода груп, свобода об’єднання для будь-яких цілей, аби не шкодили іншим (передбачається, що об’єднання добровільне й без обману). Хоч би яка була форма правління, суспільство, де ці свободи не шанують, не є вільним. Кожен — страж свого здоров’я — розумового й фізичного. Людство більше виграє, дозволяючи людям жити по-своєму, ніж примушуючи жити «як треба» з погляду інших».

Саме на такій свободі грунтується сучасна західна демократія. І, як написав в есе «Дві концепції свободи» ще один виходець із Росії, видатний філософ лібералізму ХХ століття сер Ісайя Берлін: «Якщо ця свобода порушується, то індивідуальна воля заганяється в рамки занадто вузькі навіть для мінімального розвитку природних людських здібностей, а без цих здібностей люди не лише не могли б домагатися цілей, які вони вважають благими, правильними або священними, а й були б не здатні просто ставить ці цілі перед собою. Звідси випливає, що необхідно провести межу між сферою приватного життя та сферою публічної влади. Де її провести — про це можна сперечатися й укладати угоди».

Такої свободи не було ані в античності, ані в середні століття. Федотов назвав її пізньою й тонкою квіткою культури. За словами Мілля, «колишні соціуми вважали себе вправі регулювати всі деталі приватного життя, стверджуючи, що в крихітній республіці, якій постійно загрожують вторгнення й заколоти, навіть у короткі проміжки відпочинку не можна дозволити собі цілющий ефект свободи». Проте й у новий час їй загрожує небезпека: «У світі взагалі зростає прагнення збільшити владу над особистістю, оскільки всі зміни прагнуть посилити суспільство й послабити особистість. Це — не випадкове зло, що саме по собі зникає, — навпаки, воно зростатиме. Бажання і правителів, і громадян нав’язати свої погляди та вподобання так енергійно підтримується властивостями людської натури (в одних кращими, в інших гіршими), що його навряд чи стримує що-небудь, крім браку влади».

«Иная, лучшая свобода...»

Разюче звучить міні-рецензія Пушкіна на дослідження Токвіля про демократію в Америці, яку він вставив у відгук про іншу книжку з американського життя («Розповідь про полонення та пригоди Джеона Теннера»): «С изумлением увидели демократию в ее отвратительном цинизме, в ее жестоких предрассудках, в ее нетерпимом тиранстве. Все благородное, бескорыстное, все возвышающее душу человеческую — подавленное неумолимым эгоизмом и страстию к довольству... такова картина американских штатов, недавно выставленная перед нами». Навряд чи Пушкін не зрозумів головну ідею роботи Токвіля, котрий захоплювався американською демократією та прямо казав про неї як про приклад для інших країн. І навряд чи поет залишив без уваги пасажі, де Токвіль протиставляє американців і росіян. Свою відповідь французькому аристократу, зачарованому буржуазною американською демократією, Пушкін сформулював у знаменитому вірші «Из VI Пиндемонте»:

Недорого ценю я
громкие права,

От коих не одна
кружится голова.

Я не ропщу о том,
что отказали боги

Мне в сладкой участи
оспаривать налоги

Или мешать царям
друг с другом воевать;

И мало горя мне —
свободно ли печать

Морочит олухов,
иль чуткая цензура

В журнальных замыслах стесняет балагура.

Иные, лучшие мне дороги права,

Иная, лучшая
потребна мне свобода...

Із легкої руки поета ідею іншої, кращої свободи, що в його інтерпретації, скоріше, схожа на «естетичний анархізм» і незбутню мрію, було підхоплено та розроблено багатьма російськими мислителями. Тут важливі два моменти, за якими свобода «по-російськи» зазвичай протиставляється «західній». Перший — це ідея «російської волі» на противагу «західній свободі»: «русские вольны, а потому нет им предела, меры, закона». А другий — ідея «внутрішньої свободи» на противагу «внутрішній несвободі» західних народів, їх «поневолення зовнішнім». Як писав Бердяєв: «В русском народе поистине есть свобода духа, которая дается лишь тому, кто не слишком поглощен жаждой земной прибыли и земного благоустройства. ...Русский человек с большой легкостью... уходит от всякого быта, от всякой нормированной жизни... Россия — фантастическая страна духовного опьянения...»

Не варто проте помилятися з приводу унікальності російської поетичної й філософської думки, сповненої прагнення до ідеальної свободи та презирства до компромісів і балансів суспільних інтересів. Схожі настрої були поширені серед німецьких мислителів XVIII століття, і особлива роль у розробці концепції іншої свободи належить Йоганну Готлібу Фіхте (1762—1814).

Сучасна Фіхте Німеччина переживала лихоліття. Із одного боку — принизливі поразки від зовнішнього ворога, політична роздробленість, економічна слабкість, темнота й невігластво народу, а з іншого боку — цілковита залежність від власної верховної влади. У таких сумних обставинах у людини неминуче виникає відчуття власного безсилля, і свобода мислиться як щось практично нереалізоване й водночас як ідеальне, глибоко й жагуче бажане. Природною відповіддю з боку особистості є втеча у внутрішній світ, виникнення доктрини внутрішньої свободи. «Так, моє тіло і моє майно у владі тирана, але моя душа, мій внутрішній світ йому недоступний... Якщо закони матеріального світу, лиха влада несправедливих правителів, примха долі, нещасливі обставини не дозволяють мені отримати те, що я хочу, я можу вбити в собі бажання і, тим самим, стати щасливішим...» Приблизно так міркували грецькі й римські стоїки, ранні християни... Корені цієї доктрини пов’язані з ідеєю про дві сторони особистості: духовну, внутрішню, нематеріальну, вічну, з одного боку; і зовнішню, емпіричну, підпорядковану законам матеріального світу, з іншого. По-людськи така реакція зрозуміла й заслуговує на співчуття, проте навряд чи нею варто пишатися, бо втеча у внутрішній світ є по суті лише високою та шляхетною формою доктрини «зеленого винограду». За влучною аналогією Ісайї Берліна, «якщо в мене болить нога, є два способи лікування — з допомогою ліків або з допомогою ампутації...»

У своїй філософії Фіхте спирається на теоретичні міркування Канта, для котрого індивідуальна свобода була священною. Проте, відштовхнувшись від ідеї про автономну особистість, готову підкорятися лише внутрішньому голосу власної самосвідомості та власної совісті, Фіхте прийшов до того, що «справжнє я», яке диктує закони свободи, є персоніфікованим принципом, спільним для всіх людей. Наступний крок перетворив цей принцип у колектив — людство, расу, націю... Пройшовши повне коло, ми повернулися до того, що індивідуальне самовизначення стало колективною самореалізацією, а нація — зібранням уніфікованих волевиявлень у прагненні до моральної істини. Завершальний крок — потреба в лідері, здатному задати правильний напрямок колективному маршу; і розуміння свободи як підкорення волі лідера. Ось воно — філософське джерело знаменитої формули Оруелла з антиутопії «1984»: «Свобода — це рабство!». На захист Фіхте треба зауважити: він говорив про ідеалістичну і трансцендентну волю, яка має мало спільного з реальним життям реальних людей. Проте його послідовники довели ці думки до логічного кінця й переклали на практичну мову. Концепція Фіхте стала базою для ідеї, що вільна нація — це переможна нація, що свобода — це влада та що завоювання і свобода — те саме.

...Дві ідеї свободи, франко-американсько-англійська і німецько-російська, є двома непримиренними поглядами на життя — ліберальний і авторитарний, відкритий і закритий. І той факт, що поняття свободи є центральним символом в обох, має і разючий, і зловісний вигляд. Надихає те, що сучасні нам німці змогли запозичити й засвоїти нібито «чужу їм» концепцію свободи. Та й не лише німці... Головним оплотом «іншої» свободи на сьогодні залишається Росія. Яку свободу виберуть українці?..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво