Україна туристична: труднощі перекладу

Навіть якщо ви не належите до шанувальників популярної латвійської групи Brainstorm, подивившись 14-хвилинний фільм Welcome to Latvia, обов’язково полюбите їхню музику. І саму Латвію, звісно.

Передати словами ті ніжність і замилування своєю країною, якими сповнена ця картина, неможливо. Не менш важливе й інше — рівень (точніше, суперрівень) професіоналізму її творців. Чудова операторська робота, віртуозний монтаж, що на диво гармонійно переплітаються із заворожуюче гарною мелодією, — все це зробило маленький рекламний фільм справжнім витвором мистецтва. Надзвичайно стильним, модним за формою й водночас дуже зворушливим і надзвичайно теплим. Що й було гідно оцінено журі V Міжнародного фестивалю туристичних фільмів «Вітер мандрів», яке визнало Welcome to Latvia переможцем у номінації «Туристична реклама».

На вихід у фінал «Вітру мандрів-2004» претендували понад 100 картин туристичної тематики. Після трьох відбірних турів, що відбулися на Волині, Івано-Франківщині та Хмельниччині, путівку до Ялти, де під патронатом мера міста Сергія Брайка (і, природно, за найактивнішої участі Держтурадміністрації України та Національної туристичної організації) проходив заключний «забіг», здобули 50 робіт індонезійських, хорватських, угорських, російських, латвійських і українських кінематографістів.

— Сьогодні в українському кіновиробництві спостерігаємо не спад, але певне затишшя, — зазначив голова «вітро-мандрівного» журі, професор Державної академії керівних кадрів культури та мистецтв України Володимир Горпенко. — Переглянувши нинішню програму, можемо констатувати: кінематографісти взяли внутрішній тайм-аут. І поступово переходять до пошуку «родзинки», свого почерку та стилю. А оскільки «Вітер мандрів» — це огляд творчих робіт, нас передусім цікавить своєрідність голосу, яким автор освідчується в любові до рідної землі.

Ну, якщо навіть метри кажуть про переломний момент і можливий перехід на якісно інший рівень, не зайве окинути оком туристичне «поле», вже оброблене вітчизняними кінематографістами й тележурналістами. На жаль, чогось надприродного, такого, щоб просто ах!.. серед робіт останніх років не спостерігається. Безумовно, скажемо, в кожного з переможців нинішнього «Вітру...» (а він, мабуть, є єдиним «ристалищем» у країні, де виробники такого роду кіно- й телепродукції можуть і себе показати, і на інших подивитися) є свої незаперечні переваги. Всі чотири «українці» — і «Екологічні експресії» (перше місце в номінації «Україна — туристична держава. Краща телепрограма»), і «Кончерто гроссо мого міста», визнаний номером один серед кіно-, телефільмів у тій самій номінації, і «Європейський феєрверк», що здобув «золото» у «Мандрівках планетою Земля», і переможець у номінації «Лідер» «Коли півстоліття дорівнює вічності» — звання найкращих заслужили. Проблема в тому, що раніше згадуваний фільм Welcome to Latvia — принципово інший. Молодий, динамічний і дуже сучасний. Одне слово, такий, яких ми поки що не знімаємо. У результаті найчастіше виступаємо в ролі чоботаря без чобіт: живемо в гарнющій, багатющій архітектурно-історичними пам’ятками й різноманітними дивовижами країні, але яскраво, образно представити їх не можемо...

Розмірковуючи над цим, усі кримські екскурсії, що перемежовувалися з фестивальними заходами, сприймала виключно крізь «туристично-фільмову» призму. Наприклад, яку барвисту, цікаву (й захоплюючу, природно) картину можна зняти про Інститут винограду і вина «Магарач» Української академії аграрних наук! Будинок, який він займає, — один із найстаріших і найблагородніших у Ялті — тут до жовтневого перевороту містилася міська гімназія, в якій навчався Самуїл Маршак. Дослідно-виробнича база «Магарача» — перший винзавод на півострові, альфа й омега всього кримського виноробства. А пляшка вина «Мускат рожевий Магарач» 1836 року занесена в Книгу рекордів Гіннесса як найстаріше російське вино. Історична частина заводу — затишний 152-річний італійський дворик, де побували всі члени політбюро ЦК КПРС і куди любили возити високих іноземних гостей. А скільки всього цікавого про сам завод і процес виновиробництва може повідати заступник із наукової роботи Інституту винограду і вина «Магарач» В’ячеслав Іванченко! І сама екскурсія, проведена ним, — готовий чудовий сценарій для кіно- чи телефільму: настільки гарно, «зримо», а, головне, з яким гумором В’ячеслав Йосипович розповідає про «Магарач», його вчорашній і нинішній день. До речі, знаєте, як відрізнити справжнє каберне від підробки? Порада від пана Іванченка: якщо смаковане вами вино не має пікантного присмаку вишневої кісточки, знайте — ви п’єте фальсифікат.

Класний фільм міг би вийти, якби хтось вирішив зняти й кіносагу про філію Центрального музею Збройних сил України у військово-морському музейному комплексі «Балаклава». Ви не повірите: поки що комплекс не має жодного експоната, але враження від його відвідин не просто колосальне. Адже це — воістину унікальний пам’ятник параноїдальній гонці озброєнь і шпигуноманії часів СРСР.

Комплекс розміщений на території раніше суперсекретного об’єкта — по суті, підземного міста, де ремонтували підводні човни, на яких містилися торпеди з ядерними боєголовками. Завод займав 12 тисяч квадратних кілометрів. У разі ядерної війни він міг використовуватися як бомбосховище: тут були склади продовольства й води, здатні забезпечити 30-добове існування 28,5 тис. чоловік — 75% жителів Балаклави.

Найсекретніша колись ланка комплексу — арсенал, де зберігалися боєголовки, — уже рік як відкрита для туристів. Це три гектари підземного простору, відгородженого двома протиатомними дверима (вага кожних — 12 тонн, ширина стулок — 60 см, висота — 3 м) і три— п’ятиметровою «шубою» стін із бетону найвищої якості. Одночасно в арсеналі могло перебувати близько 150 боєголовок. Цікаво, що для визначення рівня вологості у сховищі використовували... довге знежирене жіноче волосся. І неодмінно рудого кольору. Виявляється, воно є найчутливішим індикатором, який моментально реагує на найменші коливання цієї самої вологості. Зовні весь комплекс був «одягнений» у маскувальні сітки та обплутаний колючим дротом. Якби хтось «лівий» на нього і пробрався (хоча це було неможливо в принципі), по колючці моментально пустили б струм у кілька тисяч вольт... Уявляєте, як потужно можна відтворити на екрані всі наведені й масу інших не менш цікавих і водночас жахливих фактів, яких не бракує в історії цього надзвичайного місця?

А які сонячні й витончені фільми про Ялту, Севастополь і Херсонес чекають свого часу!.. Де ви, обдаровані кінематографісти з незашореним поглядом? Адже саме завдяки вам наше гостинне «Ласкаво просимо в Україну!» зрозуміє світ. Причому, цілком можливо, для цього не знадобиться навіть переклад.