«У Западну по хліб». Голодомор 1947-го за сценарієм 1933-го - Соціум - dt.ua

«У Западну по хліб». Голодомор 1947-го за сценарієм 1933-го

24 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №45, 24 листопада-1 грудня

1946 рік. Батько ще в армії. Мати-«красноармейка» (так тоді називали дружин мобілізованих до Червоної Армії) самотужки обробила шість гектарів землі одноосібного господарства...

1946 рік. Батько ще в армії. Мати-«красноармейка» (так тоді називали дружин мобілізованих до Червоної Армії) самотужки обробила шість гектарів землі одноосібного господарства. І хоч рік видався посушливим, виростила непоганий врожай. Його цілком вистачило, щоб виконати план обов’язкових поставок хліба державі. Добре пам’ятаю, як вона везла зерно за 20 кілометрів на станцію Ларга (а я, малий, — на возі), потім із якимсь чоловіком заносила важкі лантухи до довжелезного зернового складу. Звідти винесла якісь папірці і, ще раз проглянувши їх, задоволено заховала. Нарешті розрахувалися!

Восени повернувся з армії батько. Яка то була радість! Мати з гордістю розповідала про своє хазяйнування і з особливим задоволенням показувала батькові розгорнуті тонким шаром на горищі жито і пшеницю. Чотири лантухи. Може, вистачить на хліб та на насіння...

А посуха тривала і восени. Спекотного дня на наше подвір’я в’їхала підвода, запряжена парою коней. Із воза зіскочили три дядьки: два — з рушницями («яструбки»), а один — неозброєний, але в хромових, начищених до дзеркального блиску чоботях (голова сільради). Дядько цвьохнув по халяві вербовим прутиком і владно прорік до моїх батьків: «Хлеб давай!» — «Та я вже виконала всі поставки!» — захвилювалася мама, кинулася до хати і винесла папірці-квитанції, які одержала за зданий хліб. Голова сільради продивився ті папірці, а потім сказав: «Ну што же, план выполнен. А сейчас нада сверх плана!» Він кивнув «яструбкам». Ті взяли мішки з воза, приставили в сінях драбину і полізли на горище по хліб. Мати заголосила. Батько почав благати голову сільради. Не вблагав! Невдовзі «яструбки» кинули на воза чотири лантухи із зерном і поїхали.

Мати полізла на горище. Змела рештки зерна у дві маленькі купочки. Залишилося його всього кілька пригорщей. І це на всю зиму для сім’ї з чотирьох осіб! Зібрали картоплю. Вона була здебільшого дрібнесенькою, як горох. Батько дбайливо прикопав більшість бульб у невеликий кагат під хатою.

Прикинувши, що нічим буде годувати корову, ще восени її продали. Залишився бичок десь шестимісячного віку. Його з початком зими зарізали. М’ясо мати потім по дрібочці ділила нам до їжі на приварок, а шкуру посолили й повісили на горищі. Щодня батьки журилися і всіляко прикидали, як дотягнути до літа, до нового хліба. Та хоч як рахували, нічого не виходило.

Зима видалася суворою, багатосніжною. Ми з сестрою, на чотири роки старшою, всі дні проводили на печі й на припічку, де бодай трохи зберігалося тепла, бо в хаті топилося соломою і тільки тоді, коли мати варила на плиті нам сніданок (він же залишався й на обід) та вечерю.

Уже з початком зими батько почав регулярно їздити «у западну» (так у нас тоді називали Галичину) по хліб. Брав із собою хатні речі: свій і материн святковий одяг, вишивані рушники, домоткані килимки, святкові кожухи, пальта... Щоразу привозив із собою то клунок зерна, то трохи картоплі, то ще якусь живність.

Нині, згадуючи той страшний рік, хочеться сказати: «Доземний уклін бійцям УПА, які своєю героїчною боротьбою з окупантами не дали вивезти з Галичини хліб та інші продукти, чим урятували від штучно створюваного голодомору населення і свого, і сусідніх країв, у тому числі й нас у Північній Бессарабії. Вони врятували нас від голодної смерті».

Не минуло й півзими, як батько вивіз із хати усе. Мати з сумом оглядала велику хату — світлицю, колись гарно убрану. Тепер там були голі стіни, голі, незастелені лави, великий стіл для гостей, скатертина з якого теж помандрувала «у западну» по хліб. Пішла до бабусі, поскаржилася, що вже нічого везти «у западну», а діти просять їсти... Бабуся дала їй килим — свій весільний посаг, який передавався від матері до доньки з покоління у покоління. Річ чи не найдорожча у сім’ї, коштовна. Та батько виміняв той килим за безцінь — усього за два пуди ячменю. І все ж був радий, бо в багатьох місцях і того не давали. Привіз ячмінь додому і впав знесилений на ліжко: три дні і ріски в роті не мав. Мати хутенько зварила кашу. Висипала всю у велику миску. Сіли ми сім’єю довкола тої каші. Я вхопив ложку, обпікся і заплакав. Не тому, що пекло, а тому, що гаряча: хутко з’їдять, а мені не зостанеться. Мати тим заспокоїла, що відібрала мені каші в окрему мисочку. Батько після триденного голодування попоїв і через якусь годину скорчився від болю. Порушилася моторика шлунку: виголоднілий, він зіжмакався весь і став наче каменем під грудьми. Батько не міг поворухнутися, бо кожен рух віддавався різким болем у шлунку. У селі тоді стояла якась військова частина, і мати покликала лікарку. Та дала пілюлі — не допомогло. Шлунок не приймав нічого, навіть чисту воду. Хтось порадив звернутися до знахарки, яка жила у далекому селі, кілометрів за тридцять. Мати запрягла у сани нашу кобилку і повезла батька.

Доки батько лежав скорчений на лаві, знахарка повибирала зі снопиків зілля на довгій жердці по пучечку 17 трав і поклала їх варити у горщик. Коли вариво було готове, набрала його в кухличок, пошептала над ним чи то молитву, чи якусь примовку і дала батькові пити. Диво-дивне! Випив — і нічого! Через три дні, як і напророкувала бабця, батько справді одужав і знову подався «у западну» по хліб.

М’яса зарізаного бичка стачило на приварок ненадовго, і мати почала різати по шматку шкіри, яка висіла на горищі, обсмалювати шерсть і варити холодець. Того холодцю ми скуштували не багато. Більшість тарілочок мати носила на базарчик, що почав збиратися на сільській толоці, і продавала, аби вторгувати батькові грошей на поїздку «в западну» по хліб. Одного разу привіз із відро досить гарненької картоплі. Мати ділила по картоплині в день, аби бодай щось вкинути в ріденький борщ. Із кожної картоплини зрізали тоненьке кружальце з кільцем і клали у вологий пісок під лавою. То на насіння. Нашу дрібненьку як горох картоплю хтось вирив із кагата під хатою, коли батько був у від’їзді. Вибрали потім із розритої ями з півтора відра картоплин-горошин і теж залишили на насіння...

Навесні вже нічого було міняти на хліб, але батько десь розчув, що на околиці Коломиї чи Станіслава люди відкрили старі жомові ями, і той жом можна вживати в їжу. Він поїхав і привіз зо два десятки кілограмів жому. Мати додавала до нього трохи звареного картопляного лушпиння, якогось борошна чи висівок і пекла нам коржики. Бодай би хоч трохи вгамувати голод.

По селу повзли страхітливі чутки. Хтось рятувався тим, що їв котів, собак, горобців. Хтось помер і пролежав у холодній хаті всю зиму, бо нікому було поховати. Якась вдова збожеволіла, зарізала і зварила своїх дітей (правда, то було в сусідньому, Сокирянському районі)...

Розвеснилося. Одного дня мати принесла звістку: в центрі села поставили військову кухню, якусь баланду варять. Кожному, хто хоче, дають миску тої баланди, якщо тільки подасть заяву до якогось колхозу. Слово «баланда» прийшло зі сталінського ГУЛАГу.

Треба скуштувати, що воно таке, сказав батько. Мати метнулася до когось із родичів і принесла кілька ложок. То була ріденька кашка із суміші пшениці, ячменю, гороху і ще бозна-чого. Батько навіть виловив зерна льону. Майже як у наших коржиках. Тільки, може, жому не вистачає...

«Ні! — рішуче відсунув батько те їдло. — За такі харчі не віддам у колхоз свою землю!»

Він ще був сильний і спроможний обробити ту землю, ще приберіг кілька пригорщей жита і картопляні кільця на насіння. А хто помирав із голоду, тому вже була не мила рідна земля. Здавався за тюремну баланду...

Посіяли жито і кукурудзу. Посадили картоплю. Залишилося після того в нас трохи зерна кукурудзи. Мати потроху жорнувала його і пекла кукурудзяний хліб — малай. Його і брали з собою на роботу в поле.

Ми з сестрою поїмо залишену нам пісну юшку з лободи і весь день ширяємо довкруж домівки, вишукуючи різний зеленець: калачики, цвіт акації, зелені яблучата, вишеньки... А надвечір усе одно стрічаємо батьків із поля голодними: «Їсти!»

Мати приголублює, заспокоює: «Зараз я швиденько зварю, а поки що поїжте хлібця, ми з татом відняли в зайця...» І простягає сухий окраєць. Накидаємося на нього, голодні, і здається він смачним-пресмачним. Упродовж усього життя потім, мабуть, не їли нічого смачнішого, ніж той «хліб від зайця» випічки 1947-го року. Звичайно, не від зайця він був. То мати під час обіду ущипне крихту-другу, а решту від свого рота відриває, нам приберігає. Довела себе до того, що злягла від виснаження.

Батько взявся суворо стежити за її харчуванням. Ледве виходили маму. Солодкий-пресолодкий той «хліб від зайця»! Ціни йому немає! Поринаю у пам’ять за ним крізь солону сльозу...

У червні з’явилася молода картопля, можна було вижати сніп-другий зеленкуватого жита. Голод почав відступати. Але пам’ять про нього супроводжувала нашу сім’ю все життя. Про нього згадували щокроку. Батько за будь-яких обставин приберігав два мішки перехідного запасу зерна.

Пригадую, вже дорослим на автобусній станції у Кельменцях чекав попутного транспорту і слухав, як статечні дядьки з сусідніх сіл, теж очікуючи, вели неквапну бесіду. І теж згадували про голод. «Ге-гей, — прохопився серед них сухенький, хворобливий чоловічок із села Лівинців, — я тоді був секретарем у сільраді. Нас разом із головою щотижня викликали в райвиконком. І все строго питали, чи весь хліб вивезли з села. Якщо не буде хліба, казав нам районний начальник, то люди самі підуть до колхозу…»

А я пригадав армійську кухню серед нашого села, де за миску баланди примушували голодних людей подавати заяви до колгоспу. Штучним голодом заганяли туди всіх. Загнали через рік і моїх батьків. Бо сіли вони, подумали: а що як завтра приїдуть «яструбки» з рушницями, згорнуть із горища все зерно? Як тоді вижити? У 1948 році склав батько на воза реманент, яким обробляв свою землю, і відвіз у колгосп. Прийшов додому з батогом. Кинув його під хатою, сів і заплакав. А коло нього залилася гіркими сльозами й мати…

Пом’янімо ж і безвинні жертви штучного голодомору 1947-го. Восени 1946-го він був організований злочинною владою злочинної держави за сценарієм 1933 року. Такого не можна забути...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво