У справжній сім’ї сильний не домінує... - Соціум - dt.ua

У справжній сім’ї сильний не домінує...

27 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 27 серпня-3 вересня

Якщо прагнемо розбудувати інноваційне суспільство, створити національний уряд, вибравши президе...

Якщо прагнемо розбудувати інноваційне суспільство, створити національний уряд, вибравши президентом України справжнього її патріота, то (хочемо чи ні) мусимо замислитися над бінарною сутністю насущного для нас імперативу: ми приречені не лише впорядкувати національну державу, а й сформувати українську націю. Проте труднощі часового паралелізму державотворення та становлення нації за умов глобалізації, євроінтеграції, які певною мірою нівелюють національну ідентичність, можна полегшити тільки через повсюдне (на рівні нових світових взаємин) поширення соціогуманістичної ідеології, де основними суспільними конструкціями є «гуманізм» і «соціум». Причому останній паритетно охоплює розвиток, захист і людини, і нації.

Отже, йдеться про соціогуманістичну складову суспільного поступу, де збагачення кожної людини і нації відбувається як матеріально, так і духовно-інтелектуально; де одна людина не використовує для свого збагачення іншу, а панування однієї нації (чи розвинених країн) не відбувається за рахунок політичного пригнічення іншої, її мови, культури, інтелекту, інформаційного простору тощо. Проте, знову ж, хочемо ми того чи ні, визнаймо: світ стає дедалі більш однополюсним у політичному плані та одномовним у комунікаційному. Що ж до рівня соціально-економічного розвитку, то чимраз дужче відбувається розшарування на так звані країни-глобалізатори (або країни золотого мільярда) і глобалізовані, тобто на «центр» науково-технічного, технологічного прогресу та «периферійну зону» його впливу. В авангарді мілітарних потуг, це визнають, або, точніше, вимушені вже визнати всі держави, нині незаперечно домінує одна країна — США.

Коли ж задуматися над зростанням сучасних глобалізаційних тенденцій та однополярністю політичних впливів, то мимоволі виникає запитання: чи людство позбулося спроб, зокрема у мовно-культурному, інформаційному сенсі, повернутися у стан вавилонського стовпотворіння з метою вознести себе «до небес»? Пригадується ключове бажання і основна мотивація людей того часу: «Побудуємо собі місто і вежу заввишки до небес, і зробимо собі ім’я (або пам’ятник), щоб нам не розсіятися по обличчю всієї землі» (Бут. 11, 4). Бог припинив розпочату гігантоманію. Це її ідеологами сприйнялося вкрай трагічно, але для розвитку людства не стало трагедією; навпаки, змінило світ на краще: виникли різні мови, народи, множинність їх культур та звичаїв, себто різноманітність стала багатством світу та реальною запорукою його подальшого поступу.

Попри те, чи відтоді людство винайшло соціогуманістичні запобіжники для непомірних амбіцій тих, хто нав’язує світові культурно-мовну одноманітність, монізм, культ диктатури влади, величі однієї особи (партії, країни), символом яких є, власне, Вавилонська вежа? А найголовніше — чи канули в Лету спокусливі думки-зазіхання чи то одинаків-фюрерів, чи то окремих націй (держав) побудувати собі на землі «підйомники» до таких висот, щоб видавалося буцімто вони «найближчі» до Бога? Безнадійно шукаючи відповіді на ці запитання та наражаючись на недавні трагічні події чорного вівторка, викликані знищенням веж у Нью-Йорку, які, знову ж таки, за визначенням «найближчої» до Аллаха людини, є, очевидно, світовими центрами «зла» країн золотого мільярда та глобалізації і достойні караючого меча, — важко бути оптимістом.

Наші сподівання раптом світліють, коли натрапимо на дивовижну метаморфозу, що сталася в Європі 25 років тому. Тоді, 16 жовтня 1978 року, вперше на Папський престол обрали людину слов’янського кореня, місцем проживання та священицьких діянь якої була наглухо закрита атеїстична «зона» чергового стовпотворіння, очолюваного, здавалось би, непереможним Варшавським військовим блоком. У той непростий час ця велика особистість, яка нині відома всьому світові під вибраним нею ж ім’ям Папи Івана Павла ІІ, внесла таку силу правди, духу, гуманізму та креативності, що, протиставивши їх радянській (і не лише їй) нівеляції національно-культурних, духовно-етнічних основ народів, пробудила довічне прагнення і природне право, дане Богом кожній людині, — бути вільною, достойно жити й розвиватися зі своєю нацією в колі вільних народів землі, а не бути «гвинтиком» в «інтернаціональній» імперії зла. Найманці цієї імперії стріляли у Святого Отця, а він їм прощав, і робив це їхньою мовою та зі щирим відчуттям вини за їхнє нерозуміння того, що чинять. Незаперечно, що Папа Іван Павло ІІ — це сучасний подорожуючий апостол, який сміливо відвідує країни, де панували найстрашніші режими і диктатури.

Під час свого державного і пастирського візиту в Україну він нам нагадав, що «тоталітарні режими знищили цілі покоління, бо захитали три головні стовпи людської цивілізації: признання божественної влади, з якої випливають невід’ємні моральні життєві напрямки (Вих. 20,1.18); пошана гідності людини, створеної на образ і подобу Бога (Бут. 1,26-27); обов’язок користуватися владою, служачи кожному членові суспільства, без винятків, починаючи із найслабших і беззахисних». Чиновники найчастіше нехтують обов’язками служіння людям і аморально зловживають довіреною владою: проте вона — це насамперед важкий хрест служіння «найслабшим і беззахисним», а не безкарний доступ до особистого матеріального збагачення на тлі тотального зубожіння.

Очевидно, що до аналізу візиту Понтифіка в Україну ще не раз повертатимуться суспільствознавці та різні спеціалісти. Безперечно, їхні думки не збігатимуться. Я ж хочу торкнутися, по-перше, українського контексту ідей Папи; по-друге, ширших реальностей, яких за будь-яких обставин не можна заперечити: ніхто і ніколи (а не лише на переломі тисячоліть) із наших високих гостей так багато, так привселюдно і з такою любов’ю до нашої Батьківщини не говорив з нами по-українському. Ніхто з них не попросив у нас, українців (чи то православних, чи то греко-католиків), вибачення за скоєне зло в минулому, яке негативно дається взнаки сьогодні і ще довго позначатиметься на нашому майбутньому, що спільно маємо збудувати.

Відвідавши Биківню, Папа дав нам виразний знак, аби ми біля підніжжя символічних могил запалили вічний огонь скорботи, каяття та відповідальності перед майбутнім. І те, що Президент України на цьогорічній сесії Генеральної Асамблеї ООН нарешті відважився заявити про штучний голод 1932—1933 років в Україні як форму геноциду її народу, — ознака певного (хай малого) духовного просвітління. Але чи можна сподіватися, що просвітління триватиме? Дозволю собі звернути увагу на ще один, як на мене, дуже важливий соціогуманістичний аспект промов Папи, якого жоден із високих гостей, котрі відбували візити до нашого краю, не торкався. Йдеться про винятково пріоритетне ставлення і до нації, і до людини як до особистості, творця «добра», про споконвічне українське проникнення у християнську філософію допомоги слабшому у світі недосконалих взаємовідносин. Якщо Президент США Б.Клінтон нагадав нам заклик Шевченка боротися проти зла та поневолювачів — «Борітеся — поборете!», то Святий Отець вдумався у глибінь філософії «серця» Сковороди, притаманну духовній ідентичності українців, яку філософ розкривав, коли «запрошував своїх сучасників на перше місце ставити завдання «зрозуміти людину». У цьому контексті було дано українцям папське благословіння: «Нехай цінності Євангелія, які становлять частину вашої національної ідентичності, допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите і солідарне суспільство, в якому кожна людина зможе зробити свій специфічний внесок у загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку для того, щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування».

«Не дайте сильним загубити людину!» Ці слова, які належать нашому мудрому предку Володимиру Мономаху, за висловом Папи, «до сьогодні зберігають усю їхню переконливу силу». І визнання соціогуманістичного імперативу не є кон’юнктурним та локальним, тобто суто регіонально-українським. Цей імператив — глобальний і в часі простягається принаймні в третє тисячоліття. Папа його переносить і в ширшу соціальну площину — площину цілих націй та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях національного та духовного відродження. Вони не можуть повною мірою скористатися позитивами глобалізації в освіті та науці, ще не набули імунітету, аби протистояти чи то соціально-економічній несправедливості, за якої багаті багатіють, а бідні бідніють, чи то мовно-культурній, коли насильно й повсюдно накидається мова колонізатора. Понад те: втрата мовно-культурної, науково-промислової, релігійної, зрештою — етнічної ідентичності стає питанням національної безпеки й екзистенції, а після підписання договору про створення ЄЕП, що активізує зросійщення України, — питанням збереження українськості зокрема та реалізації української національної ідеї взагалі. Однак це питання, повторюся, — не тільки українське. Розвиток національної різноманітності за умов сучасних глобалізаційних та інтеграційних тенденцій — це глобальна відповідальність людства перед майбутнім за збереження не ним створеного багатства світу.

Чи то в глобалізаційних, чи в інтеграційних процесах кредо Папи: «Людина — понад усе!» — має велике не лише духовне, морально-етичне, а й соціальне, національно-етнічне, мовно-інформаційне і правове значення. Не може бути захищена людина, коли незахищеною є її нація, держава. Коли йдеться про євроінтеграцію, впровадження інноваційної моделі розвитку пострадянських країн, у т. ч. й України, денаціоналізація та руйнація якої вимірюється століттями і вершилася не однією державою, то щоб відбулися ренесансні процеси, мають обов’язково враховуватися соціогуманістичні засади стратегії розвитку. Соціогуманізм у практичному плані — це прийняття нових міжнародних правил гри з виходом на нову політику в національному контексті щодо країн, які стали на шлях розбудови власної держави, аби й далі не створювати однакових умов для поневолювачів і поневолених, добра і зла, правди і неправди, інформації і дезінформації, визиску одних націй іншими — сильними беззахисних, творцями «монолітних» диктатур (нацистських, комуністичних) багатства, різноманіття культур, мов, ресурсів інших націй і народностей.

5 жовтня 1995 року Папа Римський, виступаючи на ювілейній Генеральній Асамблеї ООН із нагоди 50-річчя її створення, пропонує формувати нові взаємини у світовому співтоваристві як у своєрідній світовій сім’ї. Запропонована ідея «сім’ї» у міжнародній політиці — це наближення в третьому тисячолітті зовнішніх стосунків у світовій спільноті до тих, які традиційно панують у звичайній людській родині, де на перший план виходять, сприяючи гармонії розвитку, взаємоповага, доброта і любов, а не лукавство, егоїзм та насильство сильного світу цього. Папа звернувся з закликом: світове співтовариство, окрім Декларації прав людини (1975, Гельсінкі), повинно опрацювати на нових гуманістичних засадах Декларацію прав народів. Розуміння людства як великої світової родини — новий соціогуманістичний імператив майбутнього, якому немає альтернативи, якщо Земля — наш спільний дім. Вочевидь, ця безальтернативність вимагає від усіх країн насамперед — розвинених, на ділі, а не тільки на словах допомагати чи принаймні не заважати піднятися ними ж приниженим або майже знищеним соціумам. Усвідомлення як «гріха» зловмисного та цілеспрямованого нищення колонізованого народу, його мови, культури, депортація корінного народу з рідних земель, власних жител лише задля того, аби зайняти їхні землю і житло, — моральне каяття та спокута за це все мають бути перенесені і на держави, і на нації, які завинили перед людством.

Хочеться нагадати лейтмотив виступу Папи в ООН, що у справжній сім’ї сильні не домінують, а голос одного не веде до безголосся інших навіть тоді, коли вони лише вчаться говорити. Навпаки, навчання дітей і підтримка слабших у нормальній людській сім’ї всіляко заохочується заради загального прогресу. Ідея «сім’ї» в стратегії національного державотворення може стати новою реальністю лише на фундаменті рівноправної політики під соціогуманістичним гаслом: «Права і людині, і нації!».

У цьому контексті постає запитання: чи використали ми візит Понтифіка та його соціогуманістичні ідеї? Складається враження, що все було зроблено лише для того, аби хоч у світлі візиту Папи наша влада теж блиснула. Проте ця недалека мета й надто егоїстичне завдання не дали нам можливості глибше зосередитися на міжнародному значенні та важливості для України соціогуманістичних ідей, проголошених Святим Отцем із високої трибуни ООН (і не тільки). Тому Україна, перетворюючи результати історичного візиту в реалії та враховуючи необхідність підвищення лідерства ООН як авторитетного світового механізму розв’язання міжнародних проблем, має право і повинна зацікавлено підтримати ініціативу про прийняття «Декларації прав народів» і в такий спосіб розширити зацитований Його Святістю вислів Мономаха до планетарного масштабу як моральний імператив третього тисячоліття: не дайте сильним загубити цілі нації та народності.

Дотримання провідними державами цього соціогуманістичного імперативу в системі політики нового тисячоліття допомогло б справедливо розв’язати низку національних та міжнародних проблем сьогодення, і не лише в силовому напрямі, — скажімо, організації воєнних дій проти Осами бін Ладена, Хусейна, Кім Чен Іра чи ще когось, кого «найближчі» до Бога напнуть на «вісь зла». Тобто з огляду не тільки скидання дуже «гуманних», чітко націлених бомб, а й спроб розрізнення природи протестів антиглобалістів, мотивів терактів і припинення чисельних самопожертв, які, на жаль, не зменшуються, незважаючи на зростання силових, часто неадекватних протидій; спроб підрізати коріння такому глобальному злу, яким є на сьогодні світовий тероризм.

Проте подвійність стандартів щодо прав націй і народностей заважає визнати, що часто-густо пролиття крові спричинене відчаєм та зневірою захисника національної гідності принижених народів, який, на жаль, лише в жертві свого життя вбачає єдину можливість порятунку самобутності нації, єдину змогу привернути увагу світу до проблем побудови власної держави. Сам принцип «кров за кров» не виведе нас до світла, і передовсім, аби ліквідувати джерела тероризму чи антиглобалізму, треба говорити з приниженим народом його мовою, у прямому й переносному значенні, як це робить великий гуманіст Папа Іван Павло П.

Так само в контексті соціогуманістичної політики можна домогтися того, щоб об’єктивно, без прокльонів і крові оцінювати і впливи глобалізаційних процесів: нівелюють вони національно-етнічні, культурно-духовні основи народів світу чи, навпаки, на засадах синергії сприяють зростанню їх духовно-інтелектуального потенціалу? Чи конвергенція знань, інформації (здебільшого негативної), маскультура, яку генерують переважно країни-глобалізатори, лише розмиває національну ідентичність глобалізованих держав, їхні культурні, релігійні традиції і звичаї? Причому не визнаючи кордонів, безперешкодно поширюється на їхні мас-медійні простори, пропагуючи насильство, наркоманію, проституцію та інші асоціальні явища.

Нам, українцям, час нарешті зрозуміти одну просту й водночас складну духовну істину, яка випливає з візиту Папи Римського Івана Павла ІІ на береги Дніпра: зберігаючи і розвиваючи свою рідну мову, питому культуру, національну церкву та її храми, звичаї тощо, ми зберігаємо не лише їх, себе та Україну, а й людство, різноманітність і багатство його культур, — усе Богом і людиною створене розмаїття світу. Усвідомлення цього допоможе кожному стати на своїй землі українцем, а нам усім — нацією як самостійною спільнотою, невід’ємною від європейського та світового співтовариства.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво