У служінні трьом музам. У письменника Ігоря Малишевського в січні кругла дата - Соціум - dt.ua

У служінні трьом музам. У письменника Ігоря Малишевського в січні кругла дата

13 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 13 січня-20 січня

Людина весела, іронічна, він не проти при знайомстві розіграти дам, якщо ті допитуються, чим він займається...

Людина весела, іронічна, він не проти при знайомстві розіграти дам, якщо ті допитуються, чим він займається.

— Я? Закритий учений. У сфері... тсс... космосу.

— Та ну! Нам казали — ви письменник, кінодраматург.

— Та в мене й довідка є!

І з загадковою міною кладе на стіл гарне, з золотим тисненням шкіряне посвідчення. А там чорним по білому надруковано: ім’ярек нагороджений медаллю імені Ю.Кондратюка «за великий особистий внесок в освоєння космічного простору». Ось так, не більше й не менше.

Не будемо мучити читача. Звісно ж, формулювання в документі стандартне. Національне космічне агентство й Федерація космонавтики України в 1999 р. відзначили Ігоря Малишевського почесною нагородою в складі кіногрупи — за створення документально-публіцистичного фільму «Під чужим ім’ям» про трагічну долю одного з піонерів космонавтики, автора місячної траси Юрія Кондратюка (насправді полтавчанина Олександра Шаргея). Про його життя, до речі, ювіляр розповів читачам «Дзеркала тижня» у нарисі під тією самою назвою (№7 за 2002 р.).

Перша його муза — журналістика, де Ігор Юрійович з успіхом трудиться вже понад півстоліття. Корінний киянин, прийшов туди батьківською дорогою. Адже Юрій Станіславович Малишевський усе життя пропрацював у редакціях газет і журналів, а війну від дзвінка до дзвінка пройшов фронтовим газетярем.

Ця дорога привела старшого сина на факультет журналістики Київського університету. Друкуватися він почав ще студентом. А пізніше сюди ж вступить молодший, повоєнний — Олександр. Обидва брати, до речі, стали заслуженими журналістами України. У газеті «Урядовий кур’єр» дихають нині редакційним повітрям і два онуки Юрія Станіславовича. Така ось вийшла династична компанія по-київськи.

За знаком Зодіаку І.Малишевський — Козеріг. Можливо, тому в його трудовій книжці за півстоліття лише два записи. Перші три роки після університету — Українське радіо, іномовлення, а з 1962-го й досі — редакція центрального письменницького журналу країни «Вітчизна». Там він починав завідуючим відділом нарису, багато років пропрацював відповідальним секретарем, а останні півтора десятка років — заступник головного редактора. І — сотні й сотні публікацій різних жанрів: від нарисів і рецензій до романів.

Тепер він відомий київський письменник і кінодраматург. Його перу належать 12 виданих книжок, а ще чотири — у шухлядах письмового столу чекають свого часу. Роман «Міст через три життя» про дивовижне технічне мистецтво Старого Мостовика — уславленого академіка Євгена Оскаровича Патона — витримав три видання в Києві та Москві сумарним тиражем, про який сьогодні можна лише мріяти, — у чверть мільйона примірників, і екранізований на кіностудії імені О.Довженка у двосерійному художньому телефільмі. Роман «Контрудар» про генерала армії М.Ф.Ватутіна на тій самій студії також перетворено на художній фільм. Після республіканської прем’єри, коли його показали одночасно в усіх містах України, стрічку переглянули близько семи мільйонів глядачів. Погодьтеся: цифра тепер фантастична, недосяжна...

Чимало І.Малишевський попрацював і в жанрі документальної повісті: «Рассказы о Патоне» (продовження теми: тут Є.Патон — зварник, творець знаменитого інституту), «На Енському танковому заводі», «Найсмачніший хліб мого життя» (про студзагонівську молодість автора на цілині), «Володимир Шевченко. Від Кулунди до Чорнобиля» — про друга по творчості, кінорежисера, котрий дістав смертельну дозу радіації на зйомках на ЧАЕС, повість із хитромудрою назвою «Виковиряні, або Дитинство в евакуації»... Остання, про власне дитинство під час війни, відкрила нову сторінку в багатогранній творчості прозаїка. Сам він називає її іронічною мемуарною прозою. Письменник залишається в ній вірний здавна обраним принципам документалізму, герої його — реальні люди, під своїми власними іменами. Тільки цього разу це його рідні та близькі, друзі, колеги по журналістиці, кінематографу, літературі.

В умовах колапсу українського книговидання, коли неможливо випустити книжку без, пардон, грошового мішка (а залучати спонсорів письменник, на жаль, не вміє), ці соковиті, пронизані гумором роботи він публікує в літературній періодиці — журналах «Вітчизна», «Київ». Власне, набралося вже на цілу книжку, але існує вона наразі лише в електронному вигляді — у домашньому комп’ютері автора. І одному Богові відомо, коли в нормальному, паперовому варіанті, із палітуркою та ін. її зможуть прочитати — та чи зможуть — читачі...

Крім «Виковиряних» (так у Казахстані вимовляли в побуті слово «евакуйовані»), є там повість-спогад «Ювілейний мезозой». У ній по пам’яті відтворено події літературного життя за чотири десятиліття роботи автора в письменницькому журналі, написано моментальні профілі багатьох письменників минулих років, включаючи живих тоді класиків.

Яскравими барвами моря та гір Кавказу, пряними запахами грузинської кухні, темпераментом кавказьких друзів автора наповнений великий цикл «Полдюжины грузинских рассказов плюс один». Тканину його сплетено з вражень від трьох десятків подорожей письменника гористими дорогами грузинської землі. Одне з оповідань — «Як я не став грузином», надруковане, до слова, у «ДТ», уже перекладено грузинською й опубліковано в Тбілісі в літературному журналі «Ріца». Це, так би мовити, реальний творчий внесок автора в Рік Грузії в Україні, який щойно закінчився.

Веселими студентськими пригодами на військовій кафедрі, у таборах, на дивізійних навчаннях потішить читача цикл мемуарних оповідань «Спецкафедра, або Сценки з армійського життя». Зовсім іншими, сповненими сарказму настроями пронизаний памфлет про цензуру — «Монолог над могилою Головліту», також уперше опублікований у «ДТ» (№5 за 2000 рік).

Третя ж муза сьогоднішнього ювіляра вже багато років — кінематограф. За його сценаріями на різних студіях України створено понад шість десятків фільмів. Більшість із них кінодокументалістика. Серед найвідоміших — півторагодинна епопея про визволення України від гітлерівців «Вогненний шлях». Свого часу її показували в ООН. «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» здобув десять Гран-прі міжнародних фестивалів і придбаний на кіноринках 135-ма країнами світу. На Міжнародному кінофестивалі в Кракові літературну основу документальної короткометражки «Вісім тактів забутої музики» про оркестр із в’язнів Яновського фашистського концтабору у Львові журі визнало найкращим сценарієм і нагородило автора призом «Бронзовий дракон». Повнометражний фільм за його сценарієм «Україна — земля незалежна» зроблено за океаном, у Лос-Анджелесі, на студії FFI. Стрічку придбали Бібліотека Конгресу США та Всесвітнє географічне товариство.

Останні кілька років у співдружності з режисером, народним артистом України Борисом Савченком він здійснює (разом із Національним космічним агентством України) великий проект — документально-публіцистичний серіал «Космос в особах». Уже створено фільми-портрети «Під чужим ім’ям» про Ю.Кондратюка, «Зоряний капітан» про головного конструктора систем управління ракет харків’янина академіка В.Сергєєва, «Той самий Макаров» про легендарного директора «Південмашу».

Музі кіно І.Малишевський вірний досі. Ось результати його старань лише в недавно минулому, його перед’ювілейному році. Написано яскравий авторський текст до трисерійного фільму про розстріляне Відродження «Червоний Ренесанс» (прем’єра відбулася на каналі «1+1» у День Незалежності). До 80-ліття прославленого Інституту біохімії імені О.Палладіна створено фільм «Шифри життя». А наприкінці року в Будинку кіно в присутності цвіту українського ракетобудування відбулася прем’єра п’ятого фільму серіалу «Космос в особах» — двосерійного «Михайло Янгель. Доля». У ньому засобами кіно опукло виписано психологічний портрет Головного конструктора, двічі академіка: це його розумом і волею створено ракетно-ядерний щит часів холодної війни, а заодно й українську ракетну школу. Чималий творчий врожай для одного року, чи не так? Особливо якщо врахувати солідний вік «женця»...

Коли на життєвому спідометрі вискакує така значна цифра, здавалося б, природно пригальмувати й передихнути. Ба ні. От-от наш нинішній іменинник, лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка, почне штурмувати нову трисерійную документальну стрічку. Про що? Не розголошуватимемо творчі секрети. Зачекаємо прем’єри.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво