«У поході мене супроводжував ара...» - Соціум - dt.ua

«У поході мене супроводжував ара...»

6 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 6 травня-13 травня

«Мій девіз — жити з задоволенням для себе та для оточуючих. Свою пристрасть до пригод передаю інши...

«Мій девіз — жити з задоволенням для себе та для оточуючих. Свою пристрасть до пригод передаю іншим, люблю ділитися задоволенням із людьми», — говорить Валентин Щербачов, спортивний коментатор, президент телерадіокомпанії «Спорт-Україна» (ВУСА), президент Клубу незвичайних рекордсменів України.

Вісімнадцять видів спорту

Моє дитинство пройшло поблизу столичного стадіону. Спочатку всерйоз захоплювався спортивною акробатикою. Пам’ятаю, робив сальто — відштовхувався ногами від стелі й летів униз. Якось тренер не закріпив пояс, і я впав, дістав травму. Після цього перевівся до футбольної секції. З семи років я у футболі!

У юності брав участь у марафоні каноїстів на витривалість — 104 км, по 52 км на день. Потім була служба в армії, у Південному Казахстані, у спортроті — там випробував себе ще у вісімнадцятьох видах спорту. У армії почав писати, пішов навчатися на журналістику. У мене є принцип: коли розповідаєш про когось, потрібно спробувати його вид спорту. Пишеш про парашутиста — стрибни! Про повітряних акробатів — спробуй сам! Не дуже давно в нашій країні з’явився пейнтбол: я брав участь у семи кубках світу з цього виду спорту. Звісно, люблю перемагати. Але досвід підказує: скрізь перемагати неможливо, важливо брати участь — це щоденна перемога над самим собою.

У джунглях Гаяни

На початку 90-х я потрапив у джунглі Бразилії, у Гаяну. У 80-х роках один проповідник завів сюди 280 людей і вони зникли безвісти — не могли вибратися з лабіринтів джунглів. У цих місцях опинився й я в складі міжнародної групи журналістів і дослідників.

Через недосвідченість я повісив гамак на гірці біля річки Димерарі. Приємний вітерець обдував моє оголене тіло. Ми нікого не соромилися: у таборі самі мужики, а спека несамовита. Під ранок — а світає там близько третьої ночі — прокинувся від того, що хтось ніби паяльною лампою водить по плечу. Я відкрив одне око й очманів: величезний леопард із цікавістю мене роздивлявся, обнюхував і лизав. Мене врятувало те, що в кишені гамака виявилася недопита пляшка рому. Звір зачепив корок, він випав, запах спиртного вдарив у ніс, і хижак, чхнувши, утік у хащу. З’ясувалося, я ліг на стежці, якою звірі ходили до водопою. Дрібнота пробігала під гамаком, а от великому звіру явно не сподобалося те, що я там розлігся.

Двоє німців із нашої команди не витримали перебування в джунглях. Там безліч змій і комах. Вечорами, коли ми розігрівали їжу, всі ці істоти сповзалися до нас. Там я впіймав папугу ара. Побачив його на дереві, підкрався та схопив: ара й не думав летіти. Птах сидів у мене на плечі, супроводжуючи в усіх походах. Правда, взяти його до Києва я не зміг — митниця не пропустила.

Екстремальний матч

Я регулярно буваю в експедиціях у Гімалаях, щоразу відкриваю нові місця. Подорож до Непалу, безумовно, екстремальна. Навіть коли не доводиться витягати одне одного з прірви за мотузку. Навіть коли не доводиться спати в печері, обходитися мінімальними запасами води... За десять років я бачив у Непалі багато чого, обходив його уздовж і впоперек. Поїздки ми організовуємо самостійно, це дарує величезне задоволення. Свобода — ось головне у відпочинку. Коли бодай один раз побував у такому турі, вже не зупинитися, пробуджується божевільний азарт, він штовхає вперед, дедалі вище й вище.

Альпіністи зазвичай проходять два місяці адаптації перед сходженням, у мене ж підготовка триває не більш як два тижні. Швидкий підйом — це, звісно, екстрим. А що робити? У нас немає часу та грошей на тривалу адаптацію.

У нас є традиція: грати у футбол десь на гребені. Завжди з собою червоний м’яч, прапор Федерації футболу. Наша експедиція піднялася на один із найвисокогірніших і найважчих для підкорення у світі перевалів Торун Ла, майже шість тисяч метрів. Там ми зіграли матч — українська збірна, котра складалася з учасників нашої експедиції, проти збірної Непалу, за яку грали шерпи — наші провідники й носильники. Це був найвисокогірніший матч у світовій історії! На такій висоті будь-які фізичні навантаження — надзвичайне випробування. А тут футбол — гра за визначенням динамічна й азартна. Попри молодість і кращу пристосованість до високогірних умов наших непальських друзів, ми виграли — 4:3.

Найважче в горах переноситься брак кисню. На висоті 5400 метрів його в повітрі лише 50% від норми (рівня моря). Фізичні зусилля даються дуже важко. Начебто і схил не вельми крутий — у Криму й не по таких ходили, — і ноги в порядку. А от дихати нема чим. Вище 4500 м це стає неабиякою проблемою. Двадцять невеликих кроків — і необхідний відпочинок, щоб віддихатися. Постійно потрібно бути насторожі — не оступитися, вчасно сховатися від каменепаду, лавини, від вітру. Гори не люблять різких рухів і зайвої бравади своїми фізичними можливостями. На перший план виходить не тренованість м’язів (хоча й вона важлива), а морально-вольові характеристики.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво