«У ЛИХОЛІТТЯХ СПОДІВАЄТЬСЯ» - Соціум - dt.ua

«У ЛИХОЛІТТЯХ СПОДІВАЄТЬСЯ»

16 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 16 травня-23 травня

Державний діяч із надзвичайним практичним розмахом, із величезним розумом, з енергією воістину незвичайною...

Державний діяч із надзвичайним практичним розмахом, із величезним розумом, з енергією воістину незвичайною.

Марк Алданов

Ерфурт. 1808 рік. Історична зустріч двох імператорів — Наполеона та Олександра. Государі під час зустрічі постійно обіймалися, цілувалися, щосили виявляли ознаки вічної непохитної дружби та братерської любові. Майже весь час проводили в парадах, оглядах, пишних застіллях і прийомах. Переговорному процесу часу приділялося небагато — за залишковим принципом. Дивними були ці переговори, але вони відбулися і мети своєї досягли — міцність і непорушність франко-російських відносин були продемонстровані. За вихід і проведення переговорів відповідали уповноважені виконавці: із французького боку — знаменитий Талейран, а з російського — ще мало кому відомий на міжнародній арені скромний чиновник із повадками сільського священика — Михайло Михайлович Сперанський.

Атмосфера на переговорах склалася більш ніж вільною та демократичною — декларувалася зустріч друзів, тому поки хитромудрий Талейран довірливо нашіптував Олександру якусь політичну абракадабру про неминучість російсько-французького союзу, Наполеон насолоджувався розмовами з молодим помічником російського імператора. Про політику майже не говорили — побут і звичаї народів, економіка держав, їхній устрій, культура, значення і розвиток освіти, щойно зароджувана система охорони здоров’я, історія і законотворчий процес... Це була розмова двох людей, які добре розуміють один одного. Коли переговори підходили до завершення, на одному із прийомів Бонапарт, обговорюючи з Олександром питання про своє розлучення з Жозефіною і можливості шлюбного союзу з сестрою російського царя, узяв під руку Сперанського, який був присутній при цьому, і сказав, звертаючись до російського монарха: «Чи не хочете, государе, проміняти цю людину на якесь королівство?» Талейран, запитавши потім у Наполеона про зміст розмови, отримав відповідь: «Про матримоніальні стосунки та єдину світлу голову в Росії».

Олександр, покидаючи Ерфурт, запитав у Сперанського: «Чи подобається тобі за кордоном?», на що той відповідав: «У нас люди кращі, але тут кращі закони». «Це й моя думка, — задумливо сказав цар, — ми ще поговоримо про це, коли повернемося».

Повернувшись, Сперанський стає найближчою людиною до імператора. В.Карамзін пише, що після повернення з Ерфурта Михайло Михайлович став узагалі «всемогутнім», а відомий французький публіцист і філософ граф де Местр так охарактеризував його становище в державній ієрархії: «Великий і всемогутній... генеральний секретар імперії, фактично прем’єр-міністр і навіть, може, перший міністр».

Шлях до цього ясновельможного блаженства був нелегкий, тернистий і непередбачений. Це був шлях людини, яка гідно пройшла з гордо піднятою розумною головою від паперті сільської старенької церкви до блискучого Олімпу російської державності.

Народився він 1 січня 1772 року в сім’ї сільського священика церкви села Черкутіна Володимирської губернії. Особливою вченістю сільський священнослужитель тих років не вирізнявся — мало хто з них зміг закінчити семінарію, в основному навчалися один у одного, читаючи духовні книжки, здобуваючи повагу та довіру парафіян чесністю, добротою та співчутливістю. Всі ці якості мав батько Михайла. «Людина простого розуму, доброї душі та надзвичайно доброї вдачі, — свідчить сучасник. — Мати вирізнялася розважливістю, розумом, мала найвищу внутрішню енергію та неймовірну працьовитість. Що, можливо, й успадкував майбутній державний діяч. Рано навчившись грамоти, він уже від шестилітнього віку багато й з захопленням читає, повноцінно допомагає в храмі, співає на крилосі. Його успіхи помітили, і у сім років приймають до Володимирської духовної семінарії. Тут, до речі, під час запису, він і отримав своє прізвище, яке стало згодом знаменитим. «Сперанський» від латинського «spero» — сподіваюся, як той, який подає великі надії.

Семінарія того часу була досить серйозним навчальним закладом, де, крім богословських предметів, вивчалися математика, фізика, філософія, іноземні мови. Навчався Мишко блискуче. У це важко повірити, але хлопчик не мав жодної оцінки «добре» — всі лише «відмінно». Його перевага над іншими була очевидною, і ректор семінарії архієрей Євген узяв його в «келійники», що було проявом найвищої довіри.

6 травня 1788 року указом імператриці Катерини II при Олександро-Невському монастирі в Петербурзі було засновано Першу духовну семінарію, вищий духовний навчальний заклад, практично академію (якою і стала 1797 року), у зв’язку з чим був високий наказ зібрати з усієї Росії кращих слухачів духовних семінарій і, природно, від володимирців на навчання в столицю відрядили Мишка Сперанського.

Треба сказати, що з числа семінаристів першого року випуску майбутньої академії вийшло чимало згодом відомих людей: наш земляк І.Котляревський, історик Сибіру П.Соловцов, журналіст і перекладач І.Мартинов, Ф.Русанов — майбутній екзарх Грузії Феофілакт.

1792 року Сперанський на «відмінно» закінчив семінарію і, відповідно до закону, був зобов’язаний відправлятися назад у Володимирську губернію для використання на розсуд місцевого духовного керівництва. Проте митрополит петербурзький Гавріїл, до якого дійшли чутки про феноменальні здібності молодого випускника, всупереч закону, залишає його в Санкт-Петербурзькій семінарії. Сперанський викладає математику, фізику, красномовство, філософію. Крім того, пише книжки за фахом, прозу та вірші. Саме йому приписують пріоритет у створенні новоросійського літературного стилю. Вже до 23 років Михайло Михайлович стає префектом семінарії та професором найвищого розряду. Відтепер він отримував і пристойні гроші, проте недостатні для задоволення потреб молодого філософа, що дедалі збільшувалися, — книжки тоді були дорогими. І тут його виручає митрополит Гавріїл. За його протекцією Сперанський влаштовується домашнім секретарем до ясновельможного пана князя Куракіна, не залишаючи, проте, викладання.

Павло I, який незабаром сів на престол, наближає Куракіна та призначає його генерал-прокурором імперії, що, власне, і вивело талановитого та перспективного секретаря на широкий шлях державної діяльності. Незабаром Сперанський залишає роботу в семінарії й повністю зосереджується на службі цивільній. Куракін довіряє йому впорядкування найважливіших державних паперів і в короткий термін він призначається завідувачем усієї канцелярії служби генерал-прокурора. У січні 1797 року Сперанський отримує чин титулярного радника, у квітні — колезького асесора, що дає право на особисте дворянство, 1 січня 1798-го — чин надвірного радника, у вересні 99-го — колезького радника, що відповідало чину підполковника в армії, у той самий час йому присвоюють звання «герольда ордена Андрія Первозванного», а наступного року нагороджують орденом Святого Іоанна Ієрусалимського й дарують у власність дві тисячі десятин землі в Саратовській губернії. В.Ключевський так пояснює його феноменальний злет: «Сперанський приніс у російську неохайну канцелярію XVIII століття незвичайно виправлений розум, здатний нескінченно працювати, і відмінне вміння говорити та писати. Через це, зрозуміло, він був справжньою знахідкою для канцелярського світу».

Влітку 1798 року Сперанський одружується на дочці гувернантки, яка приїхала з Англії, шістнадцятирічній Єлизаветі Стівенс. Та щастя тривало недовго — через два місяці після пологів дружина померла від скоротечних сухот. Він впадає в найглибшу депресію, і лише завдяки завзятій, майже цілодобовій праці згодом виходить із неї, пронісши через усе життя, що залишилося, пам’ять про дружину в найніжнішій любові до дочки.

Незабаром вибухнув черговий двірський переворот. Павла скинули, і престол зайняв його син Олександр. Ця подія застала Сперанського на старому місці в канцелярії генерал-прокурора, але вже в чині статського радника, що відповідало чину армійського генерал-майора. Беручи участь у роботі комісії з продовольства, він познайомився з тоді ще Великим князем Олександром Павловичем. При формуванні свого кабінету новий цар не забув талановитого чиновника, і 19 березня 1801 року найвищим указом Сперанський призначається статс-секретарем при державному секретарі Російської імперії. 9 липня він отримує чин дійсного статського радника, що дає право на потомствене дворянство.

У вересні 1802-го був виданий розроблений і підготовлений Сперанським маніфест про заснування міністерств замість петровських колегій. Найважливішим і найвирішальнішим виявилося Міністерство внутрішніх справ, на чолі якого імператор поставив свого давнього друга та соратника В.Кочубея, який, у свою чергу, відразу попросив дозволу запросити до себе для роботи Сперанського. Олександр погодився, і незабаром тридцятирічний потомствений дворянин церковнопарафіяльного походження стає другою людиною в міністерстві, керуючи поліцією та добробутом імперії. Сперанський працював по шістнадцять годин на добу. Один із його сучасників писав: «Звиклий до праці, він відпочивав важко». Не припинявся при цьому й потік подяк: ордена Святого Володимира та Святої Анни I-го ступеня, велика оренда в Ліфляндській губернії з щорічним доходом, що перевищує 12 тисяч карбованців.

До 1806 року Кочубей став часто хворіти, і Сперанському було доручено доповідати імператору про становище справ у країні. Перша ж доповідь буквально вразила Олександра — розважливість, зваженість, лаконічність, найглибше знання справи, прекрасний виклад — «суверен» зрозумів, як потрібна йому ця людина. Він робить його найближчим помічником. І нарешті 1808 року Сперанський стає практично другою людиною в державі. Не було, мабуть, галузі, в якій Михайло Михайлович не брав би живої та дійової участі: устрій, фінанси, закони, всі форми постачання, державне планування, справи міжнародні, правове регулювання, розвиток культури та охорони здоров’я, вдосконалення і розвиток освіти. Мало хто знає, приміром, що знаменитий Царскосельський ліцей, який закінчили Пушкін, Горчаков і ціла плеяда «великих росіян», був заснований стараннями Сперанського. Державі гостро були потрібні підготовлені та добре виховані освічені чиновники, і 1811 року ліцей відкрили й він успішно запрацював.

Думаю, і кияни не забули, що головний університет нашої країни Київський національний, колись св. Володимира, був заснований завдяки безпосереднім зусиллям того самого Сперанського. Устав університету, написаний 1833 року, був створений під його наглядом, багато розділів він трактував особисто. У «святцях» університету зберігся запис про прийняття Михайла Михайловича в почесні члени під номером п’ять.

Якби не Сперанський, то юридичного факультету в університеті не було б. Коли створювався навчальний заклад, то за найвищим розпорядженням необхідно було створювати два факультети — філософський і юридичний, але з Кременця, з Волинського ліцею, що мав послужити початковою навчальною базою майбутнього університету, прибув єдиний професор юриспруденції — Міцкевич (рідний брат знаменитого поета). Безумовно, один викладач не міг організувати й забезпечити роботу університетського факультету. Сперанський відразу відреагував на проблеми киян і з властивим йому блиском їх вирішив: згнітивши серце він направляє на роботу до Києва своїх кращих учнів і помічників. Займаючись створенням законодавства імперії, він розумів, що його втілення в життя можливо лише за допомогою юристів, вихованих у дусі якісно нового підходу до цього питання, тому при установі, що займалася підготуванням Зводу законів, було організовано своєрідну науково-практичну школу правознавства, вихідці якої Неволін, Богородський, Орнатський, Благовєщенський стали головними провідниками правознавства в Україні.

Наближався 1812-й. Перебуваючи повсякчас у працях і турботах, Сперанський відразу не помітив, що «хмари над ним стали згущатися». Як і в будь-якої сильної і розумної людини, у нього було більше супротивників, ніж однодумців. Занадто безоглядно сподівався він на свого государя, на його прагнення до перетворень і реформ, не враховуючи абсолютне негативне ставлення до цього дворянських кіл, що й привело його до краю провалля. Ну, і потім — походження... У серпні 1811 року, за особистим розпорядженням Олександра, за Сперанським був установлений таємний нагляд, а 17 березня 1812 року імператор при свідках публічно попрощався з ним, не залишаючи надії на майбутню зустріч.

Справжні причини віддалення Сперанського від найяснішої особи трактувалися багатьма й по-різному. Сам Сперанський 1813 року писав государю: «Я не знаю с точностию, в чем состояли секретные доносы, на меня возведенные. Из слов, кои при отлучении меня Ваше Величество сказать мне изволили, могу только заключить, что были три главных пункта обвинения: 1) что финансовыми делами я старался расстроить государство; 2) привести налогами в ненависть правительство; 3) отзывы о правительстве».

Він відправляється в заслання під пильний нагляд в Нижній Новгород, щоправда, без позбавлення нагород, чинів і дворянської гідності, що послужило слабкою розрадою для щирого патріота, чесної людини, яку оббрехали й на яку звели наклеп. Та й у засланні йому не давали спокою вороги та заздрісники. Посипалися нові доноси, результатом яких було ще суворіше заслання до Пермі, де його «суворо ізолювали» від усіх і вся.

Після остаточної перемоги над Наполеоном 1814 року був виданий маніфест «Про всепрощення злочинців», який знімав опалу й зі Сперанського. Йому милостиво було дозволено переїхати в село Великопольє під Новгородом, де він і проживав під негласним наглядом до 1816 року. Не без допомоги «всесильного тимчасового правителя» Аракчеєва нарешті розібралися в його «справі» і визнали провину недоведеною, «Его Величество соизволяет его (Сперанского) употребить паки на службу». 30 серпня 1816 року Сперанський був призначений пензенським губернатором. Знаючи про участь Аракчеєва в його долі, він просить благодійника про зустріч. Вона відбулася в Грузині, після якої Перший міністр сказав: «Чи знаєте, яка це людина? Якби в мене була третина розуму Сперанського, я був би великою людиною».

31 березня 1819 року до губернаторського будинку в Пензі на змиленій трійці підкотив фельд’єгер. «Від государя», — кинув він на ходу враженим чиновникам і прямо пройшов до кабінета губернатора. Усі завмерли в чеканні. Після того як фельд’єгер пішов, до приймальні вийшов Сперанський вже як намісник величезного краю — генерал-губернатором Сибіру.

Повідомивши в Петербург про готовність доповісти результати свого «відправлення посади» і про завершення систематизованої праці «Уложения для управления Сибирью», що було дуже важливим для управління країною в цілому, Сперанський став чекати виклику. Це спрацювало: йому нарешті дозволили відвідати столицю. Прибувши до Петербурга, Сперанський через два тижні на подив тепло був прийнятий імператором і далі досить часто з ним зустрічався. 17 липня 1821 року він призначається членом Державної ради, із чого можна було зробити висновок, що опалу знято. Колишнього становища в державній системі країни він, звичайно, зайняти вже не міг, оскільки там за цим ревниво стежив Аракчеєв, який стояв «на сторожі серця государя», але бути корисним державі Сперанському «знову було дозволено».

Залпами на Сенатській гримнув 1825-й. Династична криза, міжцарів’я, грудневий заколот. На престолі Микола I. Лютий жарт зіграли зі Сперанським популярність і добре ім’я. Декабристи неодмінно бачили його у своїх рядах і одним із керівників держави, створеної за їхнім баченням. Миколі стало відомо про це і він, розуміючи всю абсурдність і неможливість даної події, усе-таки призначає Сперанського судити заколотників. Є безліч версій і припущень щодо цього, проте всі одностайно сходяться в одному: проти честі й совісті своєї він не пішов, із гідністю вийшовши з цієї важкої та неприємної ситуації.

Микола часто казав: «У нас указ не указ: одне руйнує, інше відновлює», тому першочерговим завданням свого правління вважав упорядкування і кодифікацію законів. Доручити цю грандіозну працю можна було лише одній людині в імперії — Сперанському. Михайло Михайлович «из радостию» взявся за вирішення цього завдання. Для цих цілей створюється II відділення Власної його величності канцелярії, що є, на той момент, головним керуючим органом у державі, де Сперанський, за неймовірно короткий термін, менше ніж за два роки (!) організував і підготував видання 45 томів «Першого Зібрання Законів Російської Імперії». Сам Микола, звичайно скупий на похвалу, назвав цю працю монументальною. На засіданні Держради він особисто дякував Сперанському й нагородив його знятою із себе стрічкою ордена Андрія Первозванного.

Крім своєї основної роботи з кодифікації законів, Сперанський постійно залучається для роботи в різноманітних комітетах і комісіях: секретний комітет до розроблення програми нового царювання, комітет побудови навчальних закладів, комітет з улаштування запасних магазинів народного продовольства (прообраз нинішнього держкомрезерву), комітет для вишукування можливостей для зменшення витрат по міністерству фінансів, комітет з побудови столичної поліції, де був головою, очолює департамент законів, стоїть біля основ офіційної журналістики — «Губернські відомості» його дітище. 1838-го його кандидатура розглядається на посаду голови Державної ради, проте здоров’я стало різко погіршуватися. Позначилися роки непосильної праці та хвилювань за років вигнання. 1839 року Михайла Михайловича не стало. Микола, довідавшись про смерть, сердито сказав: «Іншого Сперанського мені вже не знайти, та й ким я спробую замінити його розум, досвідченість, ретельність, швидкість!..»

Перед самою смертю, у січні 1839 року, вийшов імператорський указ про возведення Сперанського в графське достоїнство. Девіз на його гербі був такий: «У лихоліттях сподівається».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво