У дуеті з Кремером - Соціум - dt.ua

У дуеті з Кремером

29 травня, 2009, 12:50 Роздрукувати Випуск №19, 29 травня-5 червня

Один із найзнаменитіших скрипалів сучасності Гідон Кремер і один із рідкісних соло-вібрафоністів (в усьому світі) Андрій Пушкарьов — тандем потужний, до найтонших нюансів зіграний і на диво гармонійний...

Один із найзнаменитіших скрипалів сучасності Гідон Кремер і один із рідкісних соло-вібрафоністів (в усьому світі) Андрій Пушкарьов — тандем потужний, до найтонших нюансів зіграний і на диво гармонійний. Пушкарьов, до того ж, киянин. І цей факт, здається, не в останню чергу сприяє хай не досить частому, проте все ж таки помітному тяжінню музикантів до української столиці.

— Маестро, українські меломани знають вас не тільки як видатного музиканта, але й… літератора. Якщо можна, декілька слів про цю царину вашої діяльності.

Г.К. — Я не вважаю себе літератором. Давно, 1990 року, одного разу за сім тижнів я списав понад 700 сторінок. Із них згодом вийшли три з половиною книжки спогадів. Я наразі не планую писати щось нове, хоч не все ще опубліковане, та й досвіду за останніх 20 років додалося.

Зараз переробляю сценарій свого музичного спектаклю під назвою Cinema & Comedy, який був показаний уже близько 20 разів у десяти європейських країнах. Спек­такль певною мірою біографічний: канва сюжету — моє власне життя. Але, незважаючи на те, що зараз він називатиметься «Бути Гідоном Кремером», ітиметься в ньому, у принципі, про академічного музиканта нашого часу, про те, які труднощі йому інколи доводиться долати, об яке каміння спотикатися і з якими руйнуваннями світу класичної музики зіштовхуватися.

Андрій Пушкарьов
Андрій Пушкарьов
Андрій Пушкарьов. — Ноут­бук із текстом сценарію передаємо один одному, як перехідний прапор. Я справді працюю над оркеструванням. Окрім того, на мені лежить функція ударника, оскільки у спектаклі задіяні ударні інструменти.

—Давно опанували нову для себе професію аранжувальника?

А.П. — З 2002 року, коли відбулося «хрещення Гідоном». Од­ного разу виконав обробку «Лібертанго» Астора П’яццолли для вібрафона та фортепіано і виконав його з канадською піаністкою. Після концерту Гідон сказав, що хоче спробувати щось у такому ж дусі, але з оркестром. І запропонував або знайти надійного аранжувальника, або зробити все самому. Не знаю, звідки в мене раптом з’явилася впевненість у власних силах, але в результаті моє аранжування «Лібертанго» Гідон узяв у репертуар «Кремерати Балтики». Грали ми її довго: останній раз — у лютому нинішнього року в Австралії. Далі я сам бачив, у якому ключі можна працювати. Пригадую, одного разу на програму Cinema не знайшлося біса. Вже коли ми з’їхалися на репетиційний період у Німеччину, мені спало на думку зробити «Серенаду місячного світла» Міллера з фільму «Серена­да сонячної долини». Буквально за два дні дрібними «ієрогліфами» я накидав чернетку партитури — вона вмістилася на розгортці нотного аркуша. Звідти вже виписав партії оркестру. Досі пам’ятаю, як округлилися очі звукорежисера, коли під час записування цієї п’єси в студії він попросив показати йому партитуру…

— Камерному оркестру «Кремерата Балтика», з яким ви досі виступаєте, вже дванадцять із половиною років. Чи зберіг­ся в очах музикантів блиск, який ми пам’ятаємо з київських гастролей 1998 року?

Г.К. — Він більше помітний у новачків, але ще зберігся в багатьох. Не скажу, що в усіх, — я саме й борюся з тими, в кого цей блиск починає тьмяніти. Мені легше розпрощатися з якимось музикантом, аніж терпіти поширення цього вірусу. Сподіваюся, «Кремерата» ще має майбутнє. У кожному разі, половина музикантів, які «зачинали» цей колектив, — на своїх місцях.

Із наших відносно недавніх проектів, якими я пишаюся («Кремерата» вклала туди все своє вміння й молодий азарт), — запис без диригента 14-ї Симфонії Шостаковича й Адажіо з 10-ї Ма­лера. Не можна не згадати соль-мажорного квартету Шуберта в чудовому оркеструванні Віктора Кісіна — петербурзького композитора, який живе в Бельгії, а також диску Kremerland, складеного з творів, присвячених особисто мені або «Кремераті». До того ж останніх 12 років на плечах колективу і мій фестиваль в австрійському Локенхаузі, де ми намагаємося зіставляти творчість різних композиторів. Ниніш­нього року будуть Гайдн, Хіндеміт і сучасна музика.

— Які якості ви шукаєте сьогодні в музиці?

Г.К. — Безумовно. Я не бачу себе ні «інтелектуальним» інтерпретатором, ні виконавцем, який підшукує щось екстравагантне, прагнучи стати з ніг на голову. Я оми­наю твори, які, за висловом Мауріціо Кагеля, «композитори пишуть для композиторів». Хоча, з іншого боку, історію XX століття важко уявити без того ж таки Арнольда Шенберга, родоначальника атональної музики.

— Як гадаєте, чи потрібен був би історії Шенберг, якби народився він у наші часи?

Г.К. — У кожному разі, композиторів, які зараз бачать себе Шенбергами, предосить. П’єр Бу­льоз із Карлхайнцем Штокхаузеном — у першому ряду. Шток­хау­зен, що недавно помер, мені завжди видавався одним із композиторів-режисерів, «перформерів», експериментатором, відкритим до інших світів. Бульоз, навпаки, заглиблюється у звуки, «стопою» Шенберга, але ще глибше: загострює свою увагу на концептуальному началі — мікро­звучаннях, певних системах. А я, як людина, що виросла в тоталітарній системі, всіх цих систем побоююся й уни­каю. У цьому сенсі мені близький Ейнштейн, який сказав, що все, чого він досяг у жит­ті, — досяг не завдяки якійсь школі, а всупе­реч. Що казати, музика Альф­реда Шнітке, Арво Пяр­та, Валентина Силь­вестрова і Гії Канчелі мені значно ближча. Тому я грішу тим, що часто її виконую.

А.П. — У музиці Канчелі найважливіше для виконавця — це тонкість: напів-, чвертьтони. Один необережний звук — і можна зіпсувати всю канву. За­надто жорстко взятим акордом ти передусім вибиваєш із колії самого себе. Це цілком особливий, тендітний світ. Або ти його розумієш, або ні…

— Як реагує на ваш вібрафон наша публіка?

А. П. — Як мінімум, виявляє інтерес. Коли його викочують на сцену, 70% залу запитує: «Що це?» Потім, коли береш якийсь гарний акорд, стає ще цікавіше. А після концерту вже запитують: «Ой, а як ви примудряєтеся грати чотирма паличками?» Для когось — це рідкісна солодка цукерка. Хтось чує в ньому холод, кригу. Для більшості вібрафон — лише барва симфонічного оркестру. «Одна з», так би мовити. Кілька років тому я вирішив подолати цей стереотип і довести, що вібрафон — класичний солюючий інструмент. Поки що виходить. Це те, чим я живу, з допомогою чого можу говорити.

Г.К. — Музикант часто мусить жертвувати природним людським бажанням жити «нормальним життям» — бути частиною сім’ї. Ця професія — талан одинаків. Добре, коли у вас відповідальність за колектив, як у мене з «Кремератою». Він дає вам енергію, інколи опирається… Часто самотніми є й композитори, які мусять проводити години своєї інтенсивної духовної праці, по суті, в одиночній камері — незалежно від того, чого від них хочуть кохані, друзі чи колеги.

— На початку розмови ви казали про підводні рифи й небезпеки, які сьогодні загрожують професії класичного музиканта. Чого боїтеся особисто ви?

Г.К. — З радянських часів у мене алергічна реакція на гасла «мистецтво — в маси», «музику творить народ» тощо. Деякі мої нинішні колеги підносять своє мистецтво буквально з допомогою тих-таки, до болю знайомих слів, заявляючи відкритим текстом про прагнення «залучити до класичної музики масову аудиторію». І в цей момент непомітно, як в ілюзіоніста, відбувається підміна того, що є справжнім, оскільки поняття якості замінюється кількістю, доступністю й попитом. Я не кажу, що треба бути снобом і творити лише для вузького кола фахівців, але не можна підміняти справжнє мистецтво, що потребує певних зусиль сприйняття, статистикою про мільйонні продажі.

Ця підміна, «пролеткульт» — величезна небезпека нашого часу. Нинішній cross over, у певному сенсі, посідає те ж саме місце, яке раніше посідав якийсь комітет партії. Ми оточені комерційним підходом, орієнтирами на все швидкодоступне, що добре продається. І наш спектакль («Бути Гідоном Кремером») задуманий як один зі способів вивести назовні те, що нас усіх переслідує й руйнує чистоту музики. Із самого початку хтось трактував виставу як смішну, але насправді це сміх крізь сльози. Є надія, що люди зрозуміють: вони сміються з самих себе, обдурених популярною музикою, рекламою, чим завгодно. Отрути навколо вистачає, головне — не попастися.

— Особисто вам важ­ко відбиватися?

Г.К. — Звісно, важко. Але я намагаюся йти своїм шляхом, не піддаючись спокусі бути надпопулярним і записувати лише те, що працюватиме на ринок. Утім, знаходити кошти для про­ектів, які викривають гроші, — дуже хитра штука. І склад­на: інколи прямо головою об стіну б’юся, намагаючись зробити якісне відео нашого спектаклю. Для цьо­го пот­рібно багато грошей, а їх поки що ніхто не дає. Я ладен подарувати себе цьому проектові, нічого на цьому не заробивши, свої безсонні ночі протягом двох років, але я не вважаю за правильне вкладати і свої гроші. Я музикант, а не бізнесмен. Тому продовжую шукати партнерів, готових заразитися моїм азартом...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво