У БЕРЛІН — НА ОСОБЛИВЕ ЗАПРОШЕННЯ - Соціум - dt.ua

У БЕРЛІН — НА ОСОБЛИВЕ ЗАПРОШЕННЯ

31 січня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 31 січня-7 лютого

Історія ця пов’язана зі Сталінградською битвою, 60-ліття перемоги якої виповнюється 2 лютого 2003 р. ...

Колишній солдат вермахту Хейнц Венер сердечно обіймає колишню дівчинку фронтового Сталінграда Ольгу Козирєву
Колишній солдат вермахту Хейнц Венер сердечно обіймає колишню дівчинку фронтового Сталінграда Ольгу Козирєву

Історія ця пов’язана зі Сталінградською битвою, 60-ліття перемоги якої виповнюється 2 лютого 2003 р.

До цієї дати творча група кінематографістів Східно-німецької телерадіокомпанії ORB на чолі з відомим у Німеччині кінорежисером Крістіаном Клемке зняла документальний фільм за проектом «Сталінград». У вересні 2002 р. вони виїжджали до Волгограда, на Дон, де зустрічалися з тими, хто захищав місто зі зброєю в руках, і з тими, хто не міг ані захищати, ані захищатися, — дітьми фронтового Сталінграда. Побували кінематографісти й у Києві. Своїми спогадами поділилась і я.

Наша маленька українська родина — мама, грудний братик і я, десятирічна, — перебували в самому епіцентрі боїв. Наш будинок містився поруч із тракторним заводом, звідки розпочався й де завершився смертельний бій за місто, в якому загинуло понад півтора мільйона наших воїнів, не менше мільйона німецьких солдатів і майже всі мирні жителі Сталінграда. Нам пощастило вижити. Поранені, контужені, обпалені, неймовірно виснажені, ми ледве вирвалися з допомогою наших солдатів із ущент зруйнованого міста буквально з-під носа в гітлерівців — 8 жовтня 1942 року. П’ятнадцятого числа вони зайняли останній об’єкт Сталінграда — руїни тракторного заводу, і лише невеличку вузьку смужку берега утримували наші. Всі пережиті жахи того пекла вкарбувалися у мою дитячу пам’ять навіки, — було що розповідати німецьким кінодокументалістам. Від’їжджаючи, вони сказали, що фільм покажуть у Німеччині в грудні, а нам вишлють відеокасету.

І раптом восьмого листопада дзвінок із Берліна. Це Крістіан Клемке. Він радісно повідомив, що керівництво запрошує мене взяти участь у прес-конференції у зв’язку з презентацією фільму, призначеною на третє грудня. Якщо я згодна, то приїхати треба 30 листопада. Усі витрати вони беруть на себе.

…Вже посутеніло, коли приземлився літак. Погода похмура, дощова, а мене як дуже бажаного гостя зустрічають із сяючими усмішками Крістіан Клемке та продюсер Райнер Баумерт. У центрі Берліна, в чотиризірковому готелі «Аугустіненгоф» для мене приготовлено затишний номер.

Упродовж усього наступного дня Крістіан, що добре володіє російською мовою, возив мене в автомобілі колишнім Східним та Західним Берліном, знайомив із культурними й історичними пам’ятками, показував будинки оригінальної сучасної архітектури, визначні місця. Місто в ці святкові різдвяні дні було казково гарне.

Та ось настав день, заради якого мене запросили. О 10 ранку по мене заїхали Райнер із перекладачкою Францискою, й ми попрямували в Карлсхорст. Там у німецько-російському музеї заплановано презентацію фільму «Сталінград».

У вестибулі нас зустрічала невелика група працівників телеканалу, серед яких був і один літній чоловік. Головний редактор Юханес Унгер, відрекомендувавши мене, став знайомити з кожним із присутніх. «А тепер, — сказав, — ми хочемо відрекомендувати вам ось цю людину...» При його словах у мене зайшлося серце, і, не давши Юханесу договорити, я ослаблим голосом вимовила: «Я здогадуюся, хто це...» Поруч із мною стояв колишній солдат вермахту. Не знаючи, якою буде моя реакція, він, скутий, напружений, насторожено дивився на мене, — напевно, вирішивши випити й цю гірку чашу зустрічі з колишньою дитиною фронтового Сталінграда, котра випадково вижила в пеклі, створеному німцями. А я ніби перелетіла в той моторошний 1942 рік. Непрохані сльози самі покотилися по щоках.

Я тихо плачу в тиші, що запанувала. Але тут усвідомлюю: треба якось опанувати себе. Коли ж опустила руки і крізь сльози подивилася на цього чоловіка, то побачила: він також гірко плаче. Отож, ми обнялися. Так і стояли, плачучи одне в одного на плечі, — дві жертви війни і фашизму.

Нарешті ми заспокоїлися, й нас запросили до глядачевої зали, де зібралися журналісти. Юханес Унгер, відрекомендувавши нас, коротко розповів про фільм.

Згаснуло світло, і на екрані під хвилюючу музику воєнних років з’явилися кадри фронтової кінохроніки, супроводжувані дикторським текстом німецькою мовою. Знову сипалися бомби на голови мирних жителів міста, в основному жінок, дітей, старих, знову горіли земля й небо, валилися споруди, будинки... Ось хвацькі солдати вермахту із засуканими рукавами впевненим кроком загарбників ідуть нашою землею. А потім жалюгідні, знедолені, загорнуті в якесь неймовірне ганчір’я, обморожені, виснажені, ледве волочачи ноги, нескінченною низкою самі, без охорони, плетуться здаватися в полон.

А ось і нові кадри. З екрана говорять для своїх нащадків колишні німецькі солдати й офіцери — ті ж самі полонені — нині старі люди. З глибоким щиросердим болем вони розповідають про те, яких мук та страждань довелося зазнати в Сталінградському котлі, як замерзали на смерть, помирали від голоду, навіть про випадки людожерства... На екрані Хейнц Венер, мій нинішній знайомий. Він розповідає, що був артилеристом, воював у Карповці й Маринівці, був поранений. Звання — єфрейтор. Мало не замерз на смерть. Від страшного голоду й холоду дійшов до такої міри виснаження, що не міг вимовити ані слова, щоб звернутися до Бога, і свою головну молитву ледве «свистів через щоки», благаючи врятувати або взяти до себе, бо більше не було сил терпіти такі муки. Плаче...

Змінилися кадри. На екрані діти фронтового Сталінграда — колишні хлопчики, яким було тоді по 14—15 років, і дівчатка — одній було 12 років, другій — Іраїді Помощніковій — шість. Нині вона очолює у Волгограді обласну асоціацію «Діти воєнного Сталінграда». Багато часу на екрані приділено й моїм гірким спогадам.

Зате скільки героїчного пафосу в наших фронтовиків-переможців! Усі при орденах та медалях. А одна фронтовичка так увійшла в роль, що забула, хто її знімає. І після фрази про те, як «била фриців», раптом затнулася і, збентежившись, вимовила: «Ой, вибачте, будь ласка». І гірко, і смішно.

Після перегляду фільму мені й Венеру ставили багато запитань.

— Пані Козирєва, чи справді в Сталінграді було так жахливо, як розказано у фільмі?

— Цей фільм до болю правдивий. Було стільки горя, що розповісти про все немислимо. Усвідомити повною мірою все це можна, лише пройшовши через те пекло.

— Чи можете ви забути пережите в дитинстві?

— Таке не забувається НІКОЛИ! Ми, колишні діти, залишилися довічно мічені вогнем Сталінграда. Це як глибоке болюче клеймо на душі, що його ні забути, ні змити. І піде воно разом із нами в могилу.

— Чи потрібні такі фільми молоді? Адже чимало людей не цікавляться історією війни.

— Обов’язково потрібні, і на всі часи. Історію потрібно не лише знати, а й учитися на ній, аби більше ніколи не повторилася війна між нашими народами.

— Ваше ставлення до колишнього солдата вермахту?

— Якось редактор однієї з ветеранських газет повідав мені про такий епізод: німецька група туристів, що приїхала до Києва, відвідала Музей Великої Вітчизняної війни. Оглянувши експозицію, два брати стали навколішки й зі сльозами на очах просили прощення за варварство своїх батьків. Він запитав мене: що б я зробила у такій ситуації? Я відповіла: опустилася б поруч і теж плакала б, бо всі ми виявилися жертвами в тій проклятій війні. Адже багато німців воювали не з власної волі, а в них також були родини, діти. Раніше слово «німець» викликало в мене панічний страх і ненависть. Але минули десятиліття, і з позиції вже дорослої людини я осмислила пережите і зрозуміла, що ненависть породжує ненависть. Тому нам потрібно намагатися зрозуміти одне одного заради наших дітей та внуків. А цю людину я жалію, і бачу, що й вона жаліє мене.

І мені подумалося: недаремно було організовано зустріч колишнього солдата вермахту з колишньою дитиною фронтового Сталінграда. Це нагадало мені статую в Трептовпарку — радянський солдат тримає на руках врятовану німецьку дівчинку. А нині сивий солдат вермахту з покаянням також обіймав уже літню колишню дівчинку фронтового Сталінграда.

Мені й уві сні не могло наснитися, що, зазнавши стільки горя від німців, ними ж буду запрошена до їхньої столиці, обласкана й відігріта душею. І я вірю, що це щиро, бо й німецький народ також жорстоко постраждав.

Прощаючись із Хейнцем, я подарувала йому написану фронтовиками-інвалідами й видану у Києві книжку «Переможці», а він обіцяв вислати мені книжку «Сталінград», видану в Німеччині. Від телекомпанії я отримала в подарунок відеокасету з фільмом.

Під час перебування в Берліні відчувала доброзичливе ставлення німців до себе. І, залишаючи гостинний Берлін, німецьких друзів, мені не хотілося говорити «прощавайте», а лише — «до побачення». Ауфвідерзеєн! Будьте щасливі! Ростіть дітей для творення й миру!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво