ТУТ — ПАМ’ЯТАЮ,А ТУТ — НЕ ПАМ’ЯТАЮ...

Поділитися
Відзначаючи свято 9 Травня, ми віддаємо належне мужності та стійкості наших ветеранів, які зробили все для перемоги над нацистською Німеччиною...

Відзначаючи свято 9 Травня, ми віддаємо належне мужності та стійкості наших ветеранів, які зробили все для перемоги над нацистською Німеччиною. Але, пам’ятаючи про мільйони людей, котрі постраждали, борючись із фашистами, не можна забувати й про те, що стільки ж, якщо не більше, наших людей постраждало від репресій із боку своєї ж держави. 1956 року радянський солдат Іван Фещук здійснив учинок, за який від радянської влади отримав десять років таборів. Через 40 років за те ж саме Угорська Республіка нагородила його орденом «За вітчизну».

Після смерті Сталіна у країнах Східної Європи почастішали масові виступи громадськості за звільнення від диктату «старшого брата» по соцтабору, за право самостійно, без зовнішнього втручання, вирішувати долі своїх народів. Антисталінський зміст доповіді Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки» на двадцятому з’їзді КПРС у лютому 1956 року був сприйнятий багатьма — і в самому Радянському Союзі, і за його межами — як знак прийдешніх змін, можливого відновлення й «олюднення» комуністичної ідеології. Найвідомішими виявами цієї готовності багатьох народів Східної Європи до змін були повстання у Польщі й Угорщині.

«Угорській революції» 1956 року передували численні відкриті дискусії й заклики інтелігенції до незалежності, а наприкінці жовтня було оголошено про створення нового уряду на широкій національній основі, скасування однопартійної системи і вихід країни з Варшавського пакту. Але комуністична партія Радянського Союзу розцінила це як «контрреволюційний заколот», спровокований західною «імперіалістичною агентурою», і на його придушення кинула майже два десятки бойових дивізій. У результаті вторгнення було вбито понад п’ять тисяч громадян Угорщини і близько семисот солдатів Радянської Армії.

Доля Івана Фещука, уродженця села Білопілля Вінницької області, спочатку майже нічим не відрізнялася від доль багатьох його однолітків: здібний сільський хлопець, комсомолець, закінчив факультет фізики і математики Бердичівського інституту, познайомився з дівчиною, котра стала його нареченою. Потім Івана призвали в Радянську Армію, де він служив парашутистом, був комсоргом роти однієї з десантних дивізій, розміщених під Ленінградом.
«1956-го нас раптом почали переодягати в польову форму — отже, збиралися кудись відправляти, — розповідає Іван Григорович. — Але ніхто не знав, куди. Казали — або в Литву, або за кордон». Тоді він створив у роті підпільну організацію з семи солдатів. Члени організації склали й розповсюдили листівку, в якій зверталися із закликом до своїх товаришів по службі у разі виконання каральних операцій за кордоном пам’ятати, що вони давали присягу захищати батьківщину, а не бути жандармами інших народів. Така громадянська позиція явно суперечила тодішнім агресивним принципам радянської політики, і в результаті розслідування група армійських дисидентів була викрита, а її учасники — арештовані. У той час солдат Фещук листувався зі своєю нареченою, яка жила в одному з сіл Житомирської області, і в їхніх листах деякі слова замінялися зашифрованими знаками. «При обшуку в мене знайшли шифр, — розповідає він. — Потім обшуки проводили навіть удома в нареченої. Хотіли довести мій зв’язок з угорцями — тоді це була б розстрільна стаття».

Однак у січні 1957-го статтю 58-1Б з Івана Фещука зняли, і зрештою він був засуджений до десяти років за двома іншими пунктами цієї статті — «пропаганда або агітація, що містять заклик до повалення, підриву чи ослаблення Радянської влади», і «поширення, виготовлення, зберігання літератури подібного змісту».

Уже перебуваючи в ув’язненні, йому вдавалося отримувати звістки від своїх однополчан про численні втрати в сусідніх частинах, посланих «наводити порядок» у Будапешті.

П’ять наступних років він провів у таборах Мордовії. А на початку 60-х, під час так званої хрущовської відлиги, справа Івана Фещука була переглянута, і його, не реабілітувавши, випустили на волю. Маючи «відсидку» за політичною статтею, після звільнення влаштуватися на роботу вчителем майже не видавалося можливим — відповідний запис у документах був своєрідною «чорною міткою» для її власника. Зрештою він вирішив поїхати в Кадіївку (тепер місто Стаханов Луганської області) до своєї двоюрідної сестри. Через впливових знайомих вона все ж допомогла йому знайти роботу в школі. У наступні роки Іван Фещук закінчив Луганський педагогічний інститут, одружився і став батьком чотирьох дітей.

1992-го, через рік після здобуття Україною незалежності, Іван Фещук був повністю реабілітований. 1993-го, під час міжнародної зустрічі колишніх політв’язнів у Києві, він зустрівся з угорцями, котрі сиділи в радянських таборах, і розповів їм свою історію, залишивши адресу. 1995-го одержав листа, в якому його просили написати і вислати свою історію в Угорщину. А через рік Івана Фещука та його товариша запросили в Будапешт на святкування 40-річчя угорської революції, де йому був вручений угорський срібний хрест «За вітчизну». «Ніяких грошових доплат за це не дають, — розповідає Іван Григорович, — і до 2004 року я одержував звичайну пенсію в 150 гривень, а в січні видали на сто гривень більше, але потім у пенсійному фонді сказали, що вони помилилися, і тепер неправильно нараховану суму доведеться повертати потроху з кожної пенсії».

Луганське обласне товариство колишніх політв’язнів і репресованих налічує близько 600 членів. Мета організації, каже глава товариства Володимир Кук, — об’єднання й надання допомоги її учасникам: «У Луганській області дуже багато депортованих і репресованих, але у них немає майже ніяких прав на пільги та компенсації. Органи влади вимагають безліч довідок та квитанцій, одержати які іноді просто неможливо». Зареєструвавши свою громадську організацію 1993-го, сам Володимир Кук досі не реабілітований (був засуджений свого часу за співучасть у вбивстві працівника НКВС). І вважає, що його зможуть реабілітувати тільки тоді, коли до влади прийде справжня українська влада. «Адже відтоді в Україні нічого не змінилося», — каже він, майже дослівно повторюючи деякі фрази з доповіді Президента України на громадянському форумі 2 квітня, — тоді державний чільник заявив, що номенклатурний, адміністративно-командний режим «не піддався суттєвим змінам після 1991 року».

Майже 14 зі своїх 75 років Володимир Кук провів у радянських виправно-трудових таборах — Норильськ, Колима, Іркутськ, Тайшет, Мордовія... 1939 року, після укладення пакту Молотова—Ріббентропа, у невеличке село Якимів Львівської області прийшла радянська влада. «У нашому селі її сприйняли з ентузіазмом, бо в нас на Галичині це вважалося возз’єднанням із великою Україною, — розповідає Володимир Михайлович. — Кооперативи перетворили на державні магазини і завезли для нас дуже багато продуктів, яких ми раніше й не бачили, до того ж дешевих. Мій батько, навідавшись у магазин, сказав, що радянські, напевно, непогані люди, якщо навезли стільки продуктів». Але трохи згодом, з’їздивши на ярмарки в сусідні міста, батько Володимира дізнався й про інший бік «радянізації» — у містах стали зникати люди, було ліквідовано «Просвіту», яка відігравала величезну суспільну роль, арештовували й розстрілювали інтелігенцію.

«Наше село, — каже Володимир Кук, — підпалювали двічі — спочатку поляки, а потім НКВС». Тому не дивно, що після війни 18-річним хлопцем він вступив в Організацію українських націоналістів і почав працювати в її службі безпеки. 1948 року брав участь у вбивстві місцевого начальника оперативного відділу НКВС, за що в червні того ж року виїзний військовий трибунал засудив його на 25 років за участь у збройній боротьбі проти радянської влади (стаття 58-1А). «У товарних вагонах привезли нас у виправно-трудовий табір у Норильськ, — розповідає він, — будувати місто на вічній мерзлоті. Спочатку режим був дуже суворий, але 1953-го трохи ослаб. Коли по радіо оголосили траур у зв’язку зі смертю Сталіна, в’язні в таборі танцювали, а в червні навіть підняли повстання».

За словами Володимира Михайловича, у таборі представники всіх національностей створили тоді комітет, що вів переговори з охоронцями: «Ми вимагали зняти з нас номери, зняти замки з бараків, запровадити восьмигодинний робочий день, дозволити писати більше листів (можна було тільки два на рік), вимагали звільнення інвалідів, малолітніх (бо сиділи навіть 12-річні) і перегляду кримінальних справ». Заколот в’язнів у Норильську незабаром удалося придушити, а Кука перепровадили на Колиму, де трохи згодом до його строку додали ще 7 років за бійку з начальником табору. «Взагалі, — продовжує він, — у середині 50-х життя в’язнів стало вільнішим. За роботу нам стали платити гроші, а в зоні відкрили лотки, в яких можна було купити продукти». Після звільнення в результаті все тієї ж «відлиги» Володимиру Куку було заборонено повертатися додому і жити у великих містах, що вважалися режимними. Та оскільки ще в Норильську він познайомився з кількома луганцями, котрі сиділи з ним, Володимир вирішив їхати сюди, де й живе досі.

На початку 90-х минулого століття, об’їхавши всю область, Володимир Кук зміг організувати на Луганщині обласне відділення Всеукраїнського товариства колишніх політв’язнів і репресованих. Після прийняття в 1991 році закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» допомогу цій громадській організації надала обласна комісія з відновлення прав реабілітованих. Її голова Лідія Калинська каже, що тоді спостерігався «сплеск морального піднесення» жертв репресій: «Вони йшли до нас для відновлення у правах. Хоча багато хто не повірив навіть цьому закону, і дехто досі приховує, що був репресований». Усього на тоді, за даними служб безпеки і державних архівів, на території Луганської області мешкало близько 40 тисяч репресованих, а за роки, що минули з дня прийняття закону «Про реабілітацію...», в обласну комісію звернулося тільки близько 12 тисяч чоловік. «Домігшись юридичної реабілітації, — продовжує Лідія Калинська, — вони насамперед отримували моральне вдоволення, оскільки переставали бути «ворогами народу». Для багатьох це було головним, і вони не домагалися компенсації». За її словами, ланки прописаного в законі механізму відшкодування збитків не відповідають умовам сьогодення: «112 гривень за конфіскацію майна за наявності показань свідків, або 485 гривень — за наявності архівної довідки (що буває вкрай рідко) — це знущання з людини, котра втратила майже все під час арешту й висилки». Лідія Калинська пояснює ці цифри тим, що при нарахуванні компенсацій досі використовується положення закону, яке визначає мінімальну зарплату сумою 15 гривень, хоча вже давно у Верховній Раді лежить новий законопроект, відповідно до якого сума компенсацій вираховується, виходячи з нової мінімальної зарплати. Крім того, продовжує вона, законопроект визнає постраждалими і дітей репресованих, надає пільги спецпоселенцям: «Адже люди, вислані за національною ознакою, взагалі не входять у чинний закон, а на Луганщині живуть дуже багато німців, поляків. Вони телефонують нам, ми їм обіцяємо, бо нам теж обіцяють, але Верховній Раді не до нас».

За словами Володимира Кука, виходить, що не до колишніх репресованих і луганській обласній владі: «Кілька років тому, після розпорядження Президента про сприяння Всеукраїнському товариству колишніх політв’язнів і репресованих, я звернувся до глави облдержадміністрації з проханням виділяти по 4 тисячі гривень щороку на потреби організації. Відповіді немає досі».

Ще за часів так званої «перебудови» колишні політв’язні й активісти «Просвіти» намагалися встановити хрест у пам’ять про жертви репресій на вершині пагорба в сквері, що за кілька десятків метрів від колишнього будинку КДБ. Однак, не без допомоги тодішньої міської влади, дерев’яний хрест із вершини пагорба зник, а новий пам’ятний знак із мармуру, поставлений уже з дозволу місцевої адміністрації, заховався серед дерев скверу. Схоже, що й сьогодні в Луганську воліють не згадувати про мільйони жертв тоталітарного режиму.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі