ЦАРСЬКЕ ПОЛЮВАННЯ НА «ДЕСЯТОГО» - Соціум - dt.ua

ЦАРСЬКЕ ПОЛЮВАННЯ НА «ДЕСЯТОГО»

18 січня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 18 січня-25 січня

8 (21) січня 1654 року Військо Запорозьке прийняло протекторат Московського царства. За традиційною в...

Цар Олексій Михайлович грає в шахи (з малюнка В.Шварца)
Цар Олексій Михайлович грає в шахи (з малюнка В.Шварца)

8 (21) січня 1654 року Військо Запорозьке прийняло протекторат Московського царства. За традиційною версією, заведеною в історіографії, Переяславська рада пройшла гладко: цар узяв гетьмана під своє заступництво відразу ж, щойно той цього побажав. Документи, знайдені нещодавно в російських архівах, свідчать, що все відбувалося не зовсім так. Точніше, зовсім не так...

Гетьман на роздоріжжі

По закінченні Смути минуло 35 років. Багато що змінилося в політичному житті країн Східної Європи, у міжнародному становищі Речі Посполитої, Кримського ханства, Оттоманської імперії, Шведського королівства і Московського царства. На троні останнього вже сидів другий цар із династії Романових, Олексій Михайлович — високий русявий юнак 19 років, з блакитними очима, який вражав іноземців м’якістю манер і галантним поводженням, прозваний у народі «Щонайтихішим». Як на той час, цар був більш-менш освіченим, непогано знав військову справу, сам писав листи і вів державні справи. Це йому належить прислів’я: «Годину втісі, а роботі час». Втіхою для юнака було соколине полювання і шахи, позначився на його характері і склад розуму: під зовнішньою доброзичливістю й добродушністю, властивими сильним фізично і схильним до повноти людям, ховався аналітик, який думав за противника на кілька ходів наперед.

Слід додати, що Олексій Михайлович був батьком майбутнього першого російського імператора — Петра Олексійовича, який народився 30 травня 1672 року від Наталі Кирилівни Наришкіної, другої дружини царя. У спадок батько залишив Олексію Михайловичу Полянівський «вічний мир» — договір із Річчю Посполитою, у таємних статтях якого передбачалося надання військової допомоги при нападі на одну з договірних сторін. Договір було закріплено напівмістичним обрядом «хрестоцілування» у храмі: в Архангельському соборі Кремля, біля могил московських царів, хрест цілував Михайло Федорович, у Варшаві, в кафедральному соборі — польський король Владислав IV Ваза. Порушення хрестоцілування було одним із найстрашніших гріхів, і звільнити від клятви міг лише глава православної церкви. Для дуже побожних царя і бояр це було своєрідним табу, порушити його вони не вважали за можливе. Крім того, московський цар від часів падіння «Другого Риму», Візантії, вважався опорою православ’я, а Москва — «Третім Римом».

У Речі Посполитій — «супернику-другу» Московського царства, не все було гаразд. «Козацький народ», як тоді називали українців у Європі, волею історичного випадку сповідував православ’я, а польська шляхта, власниця численних маєтків в Україні, — католицизм, експансія якого на козацькій землі була повзучою, перманентною. Утиски поміщиків-католиків, дискримінація української шляхти до 1648 року — часу, про який іде мова, — сягнули піку. Протягом багатьох років, починаючи від смерті гетьмана Сагайдачного 1622 року, Річ Посполиту потрясали повстання православних українських козаків, а в січні 1648 року підняв на боротьбу козацтво і посполитих гетьман Зиновій Богдан Хмельницький, якому тоді було 53 роки.

Як писав посол Венеції Альберт Веміна, який відвідував гетьмана в Чигирині 1650 року, Богдан був «зросту швидше високого, ніж середнього, широкий у кістках і міцної статури. Його мова і спосіб правління свідчили, що він має розважливу думку і проникливий розум. У поводженні він м’який, простий і цим викликає до себе любов воїнів, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні жорсткими вимогами. Усім, хто входить до нього в кімнату, він дає руку й усіх просить сідати». До цього слід додати, що козацький гетьман був дуже добре освічений, знав латину, російську, польську, татарську мови, міг спілкуватися німецькою та французькою, розумівся в тодішній артилерії та фортифікації, знав релігійні конфесії того часу, володів масами, був чудовим оратором і дипломатом, розвідником і воєначальником, який готував військові операції будь-якого масштабу на суші і на морі з однаковим успіхом. На час, про який ідеться, гетьман Богдан створив першокласно організовані збройні сили держави — Війська Запорозького, — куди входили 37 реєстрових козацьких полків, кілька сердюцьких й охочекомонних полків, що набиралися з добровольців, і полки Запорозької Січі, які використовувалися як прикордонні на півдні країни. Всі ці частини і з’єднання були оснащені артилерією та боєприпасами, у Запорозькій Січі була гребна флотилія. Чисельність збройних сил сягала 300 000 козаків і старшин. Треба зазначити, що Військо Запорозьке було своєрідним бар’єром проти католицької експансії в слов’янські країни, а також охороною від мусульманської експансії.

Можна без перебільшення стверджувати, що гетьман мав розвідувальну мережу, рівної якій не було в Європі. Тисячі людей, готових на самопожертву, працювали і збирали розвіддані у Венеції, німецьких державах, Прибалтиці, Швеції і Речі Посполитій, а також у Криму і Туреччині. Гетьман знав усе, що відбувалося за кордоном, міг приймати рішення, спираючись на достовірну інформацію, і поширювати свою дезінформацію. Під керівництвом полковника Лавріна Капусти діяла і контррозвідка, що унеможливлювала внутрішні змови і заворушення, які придушувалися в зародку залізною рукою гетьмана Богдана.

Таким чином, 1648 року територія Війська Запорозького являла собою військовий табір, і єдність народу й армії була очевидна. Православна церква підтримувала Хмельницького, вбачаючи в ньому єдиний захист від католицької експансії. Церкву теж певним чином було залучено до оборони держави, точніше, у гарантування її безпеки, зокрема через підтримку православних ієрархів на території Оттоманської імперії. Саме це дало гетьману можливість досягти протекторату Московського царства над Військом Запорозьким, зробивши пролом у стіні недовіри і відчуження царя Олексія Михайловича, дуже релігійної людини, яка дорожила добрим ставленням єрусалимського і константинопольського патріархатів.

Гучні перемоги козацького війська під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, бойові дії за Збручем, на території Речі Посполитої, облога Львова і Замостя принесли військову славу, але не вирішили головного питання, позаяк навіть Зборівський договір залишав Військо Запорозьке під владою Речі Посполитої.

Гетьман був на роздоріжжі, він розумів, що далі перебувати під владою Речі Посполитої йому не дозволить український народ, бо вже після Зборівського договору в нього виникли проблеми з посполитими селянами, які були зобов’язані повернутися до своїх хазяїв. Постійно воювати з Річчю Посполитою теж було неможливо, бо війна зруйнувала б економіку країни. Йти під протекторат турецького султана означало, по-перше, експансію мусульманства в Україну, а по-друге, — війну на боці Криму і Стамбула проти Москви. А це, у свою чергу, виключало підтримку православної церкви не лише в Україні, а й за її межами.

Хоч як крути, єдиним виходом залишався протекторат Москви. Хмельницький чудово знав, що таке московські бояри, які дивляться в руки і чекають подарунка, московські прикази, кріпосне право, не кажучи вже про збройні сили, які були значно слабшими, ніж коронне військо Речі Посполитої. Гетьман розумів, що альянс із Москвою автоматично робив кримського хана із союзника ворогом і союзником головного ворога — Речі Посполитої. Захистити південь своєї території від татарських набігів, пов’язаних фронтальною боротьбою з королівськими польськими військами, він, за всього бажання, не зміг би.

Зваживши всі «за» і «проти», гетьман пішов на альянс із Москвою: іншого виходу в нього не було. Деякі наші сучасні історики дуже негативно ставляться до цього кроку Хмельницького, вказуючи на те, що згодом відбулося у взаєминах між Україною та Московським царством, а потім і з Російською імперією. Ці історики гадають, що гетьман Мазепа, який прийняв протекторат шведської корони, був набагато далекогляднішим за Хмельницького. Проте не варто забувати, що Виговський і Мазепа перетворили спадщину гетьмана Богдана — Військо Запорозьке — на руїну.

Отже, прийнявши рішення, гетьман Богдан мусив упровадити його в життя, і якомога швидше. Найсильнішим аргументом московського царя проти пропозицій гетьмана було хрестоцілування. І ось своїми каналами, із розвідданих гетьман дізнався, що московський цар, силуваний польськими послами, 20 травня 1648 року надіслав прикордонним із Військом Запорозьким воєводам укази підготувати війська для вторгнення на територію України.

Польські посли так змалювали царю гетьмана та його боротьбу: на території Речі Посполитої чернь бунтує проти свого короля і поміщиків. Для Олексія Михайловича це було ясніше ясного: з розповідей батька і бабусі він знав про часи смути. Цар наказав закрити кордони, щоб бунтівники не прийшли на московські землі і черкасці (так у Москві називали українців) не вчинили там нового бунту. В царському указі було написано, щоб війська поводилися з черкасцями як із бунтівниками. Коли гетьман ознайомився з копією цього документа, принесеного розвідниками Лавріна Капусти, він зрозумів, що тепер головне завдання — не дати царю вторгнутися в межі Війська Запорозького і вдарити в тил козацьким полкам.

Ціль виправдовує засоби

Отже, насамперед треба було прорватися з посольством у Москву і там пояснити Олексію Михайловичу, що відбувається насправді. Боротьбу православних християн проти поляків-католиків він, цар і оборонець православ’я, має схвалити — принаймні не посилати в Україну карателів на прохання Владислава IV. Гетьман наказав усім полковникам у прикордонних із Московією полках: пропускати московських гінців на свою територію, стежити за ними, а на зворотному шляху затримувати і відсилати з поштою в Чигирин. Так і зробили. Першим 25 травня схопили гінця Григорія Климова, що віз лист від севського воєводи до сенатора Адама Киселя в Київ. З листа, де йшлося про московську військову допомогу полякам, зняли копію. Климов постав перед гетьманом, і той пояснив гінцю ситуацію, чудово розуміючи, що в Посольському приказі в Москві Климов розповість усе думному дяку, той — ближньому боярину Борису Морозову, а боярин Борис — царю. Так і сталося, й Олексій Михайлович помислив, що із захисника православ’я його змушують стати утискувачем православних християн-черкасців, а це вже ганьба на всю православну конфесію.

Але такий спосіб, однак, не спрацював би в необхідний термін, і гетьман приймає дуже оригінальне рішення. З Константинополя він отримав звістку, що цар запросив патріарха єрусалимського, отця Паїсія, відвідати Москву, і той, прийнявши запрошення, їде через Константинополь, Кишинів у Київ. Гетьман вирішив гідно зустріти Паїсія в Києві, обговорити з ним свої проблеми, надати для захисту від поляків і злодіїв конвой на чолі з полковником Силуяном Мужиловським і таким чином прорватися з листом до московського царя, налагодивши обмін посольствами. Ідея була багата, і залишалося чекати Паїсія, ловити московських гінців, брати в них інформацію та готувати досьє для єрусалимського патріарха. Крім того, гетьман писав до московських прикордонних воєвод листи для передачі царю, де просив військової допомоги й протекторату, але відповіді з Москви не було. Понад те, у листі, перехопленому в гінця сенатора Адама Киселя з Києва у Варшаву, 17 липня 1648 року сенатор повідомляв канцлеру, що московський цар, відповідно до домовленості, готовий виступити проти бунтівників-черкасців. Від московської інтервенції Військо Запорозьке врятував Соляний бунт у Москві 2—4 червня 1648 року, у ході якого було повалено фаворита царя боярина Бориса Морозова. Хвилі бунту прокотилися по всьому царству, і це зупинило наказ Олексія Михайловича рушити свої війська на землю Війська Запорозького.

Гетьман чекав Паїсія. Нарешті наприкінці липня гінці сповістили, що патріарх наблизився до південних кордонів Війська, і в серпні Богдан вислав урочистий конвой під командуванням полковників Силуяна Мужиловського та Михайла Криси. Мужиловський мав увійти в довіру до Паїсія і супроводжувати його до Москви. У перших числах грудня патріарх Єрусалимський прибув до Києва, де його зустрів і поселив у своїх покоях митрополит Київський Сильвестр Косов, а невдовзі Паїсій зустрівся і з гетьманом. На прохання Богдана Хмельницького, патріарх обвінчав гетьмана з Оленою Чаплинською. Потім, до 28 грудня включно, гетьман по кілька годин на день розмовляв із Паїсієм.

Як вважає історик Юрій Джеджула, саме тоді Паїсій розповів Богдану про Тимофія Акундінова. Про нього він чув у Константинополі від грецького архімандрита Анфілахія, який стежив через своїх ченців за цією людиною, що мешкала в палаці великого візира Алем-Асалих-паші і видавала себе за сина московського царя Василя Іоанновича Шуйського. Лжешуйський помітив стеження і поскаржився великому візиру, а той передав грецькому архімандриту, що коли останній і далі турбуватиме гостя своєю увагою, то життя своє закінчить на каторзі.

Можна лише припускати, у якій формі обговорювалися питання, пов’язані з проривом блокади московського царя з використанням Лжешуйського. Але дуже вірогідно, що Паїсій і Хмельницький стали союзниками у розв’язанні проблеми «хрестоцілування» і протекторату Московського царства над Військом Запорозьким: 28 грудня гетьман написав московському царю листа, а єрусалимський патріарх зголосився передати його з рук у руки. Понад те, Паїсій обіцяв довести Олексієві Михайловичу доцільність протекторату, бо при цьому, по-перше, південні кордони царства були б надійно захищені від Кримського ханства, кількість захисників православ’я від католицького Риму збільшилася б на кілька сотень тисяч мушкетів та шабель, а по-друге, при злитті московської і козацької православних церков вигравала московська, що було зрозуміло і царю, і московському патріарху.

Отже, наступного дня після останнього побачення гетьмана з патріархом, 29 грудня 1648 року, Паїсій у супроводі ескорту під рукою полковника Силуяна Мужиловського виїхав із Києва до Москви. Того ж дня Богдан Хмельницький вирушив з української столиці до столиці Війська Запорозького Чигирина.

1616 року Зиновій Богдан Михайлович Хмельницький, 21 року від народження, закінчив єзуїтську колегію у Львові, де студіював науки у доктора богослов’я і відомого католицького проповідника, єзуїта Андрія Гонцеля Мокрського. Поза всяким сумнівом, він був знайомий із єзуїтською доктриною «мета виправдовує засоби». Аналізуючи дипломатію козацького гетьмана, дуже легко довести це на фактах. Зокрема на прикладі розробки і реалізації плану проти «хрестоцілування» з використанням Лжешуйського, що гетьман почав робити одразу ж після побачення з єрусалимським патріархом Паїсієм.

Гетьман знав, що Москва найбільше боялася повторення Смутного часу, і нейтралізація Лжешуйського, починаючи з жовтня 1646 року, стала головним завданням московської дипломатії та розвідки. Тому, прийнявши самозванця в Чигирині і надавши йому відповідні знаки уваги, гетьман отримав усі передумови до виявлення аналогічної уваги до Війська Запорозького. Самозванець ставав козирним тузом у тій дипломатичній грі, яку мусив вести Хмельницький для отримання протекторату московського царя, — мета виправдовувала засоби її досягнення.

«Десятий» самозванець

У енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона Тимофій Акундінов, він же «Лжеівашка» («Лжешуйський»), проходить десятим у переліку російських самозванців, починаючи з Лжедмитрія І.

Десятий самозванець народився в жовтні 1617 року у сім’ї вологодського стрільця Демида Акундінова. Мати його — Соломонида з Чернігівського полку (потім вона постриглася у черниці під ім’ям Стефанида). Зросту Тимофій був середнього, сіроокий, русявий, а невеличка борода була чорною. На тямущого хлопця першим звернув увагу вологодський єпископ Варлаам, і з його протекцією Тимофій поїхав у Москву до дяка Івана Патрикєєва, який допоміг стрілецькому сину здобути освіту, а потім, видавши за свого вихованця, влаштував піддячим у приказ «Нової чверті». 1641 року дяк Патрикєєв потрапив в опалу. Тоді Тимофій, відпровадивши сім’ю в безпечне місце, підпалив свій дім, а сам вирішив стати «Іваном Шуйським», сином царя Василя Іоанновича Шуйського, і 1642 року втік у Литву. Разом із ним втік і Костянтин Кінь (Конюхов), який сліпо вірив у те, що Тимошка — царський син.

Шлях утікачів лежав через Тулу, Новгород-Сіверський, Україну, Варшаву і Краків. Там він «показався» королю Владиславові IV, і король узяв його на «двірське утримання». Московські розвідники у Варшаві дізналися про самозванця, і той утік у Молдавію. Молдавський господар прийняв самозванця і повідомив про нього великому візиру. Тимофія Акундінова і Костку Коня етапували до Константинополя, де великий візир Алем-Асаліх-паша поселив його на приватній квартирі під охороною. Та якось з необачності Тимофій відвідав православний храм і відкрив священику, настоятелю храму, що він — син царя Василя Шуйського і прагне відвоювати отчий престол. Отець Герасій доповів про «царського сина» грецькому архієпископу Амфілахію, а той — московським послам Алферію Кузовльову і Степану Телепньову. Московити, стурбовані самозванцем, надіслали запит у Посольський приказ.

У середині 1648 року звідти прийшло досьє на самозванця і на царя Василя Іоанновича. Посли вирахували, що Тимофій Акундінов не міг бути ні сином, ні небожем Шуйського, і подали «казку про злодія Тимошку Акундінова» великому візиру. Той відреагував досить швидко: у грудні Тимофій опинився в ув’язненні, у вежі, що охороняла Босфор, за десять верст від столиці. У липні 1647 року за допомогою Костянтина Конюхова Лжешуйський втікає, але башибузуки його ловлять. Самозванцю загрожує смерть, але в останню ніч перед стратою він погоджується на обрізання і, ставши правовірним мусульманином, поселяється в палаці великого візира. Московський посол Степан Телепньов домагається його видачі, але візир навідріз відмовляє йому. Костянтин Кінь підкупив главу варти візира Бустангея, і той організовує втечу. Ситуація вийшла з-під контролю, і великого візира умертвили.

Бустангей, Костка Кінь, священик-серб Феодосій і грек Стамакі непогано забезпечили Тимофію дорогу до Сербії. Історики вважають, що втечу було організовано сербським патріархом, який збирався вступити в унію з Папою: самозванець був йому потрібен. Римський Папа Інокентій Х, зацікавившись «боярином Шуйським», 27 квітня 1648 року прийняв Тимофія і надав йому матеріальну допомогу. Кость Конюхов був тоді в Анконі, і з листа Тимофія до нього, датованого 12 липня 1648 року, очевидно, що «боярин Шуйський», вважаючи перебування в Римі малоперспективним, вирішує рушити звідти на землі Війська Запорозького. До серпня вся група самозванця збирається в Римі, а в жовтні Тимофій Акундінов, Костянтин Конюхов, серб Феодосій і турок Бустангей через Відень вирушили у володіння Дьєрдя Ракоші в Семиградді.

Імовірніше за все, козацький гетьман, прийнявши рішення використовувати самозванця в розвідувальній грі з Москвою, дав своїм резидентам у Дьєрдя Ракоші, із яким був у тісних дипломатичних відносинах, таку вказівку: без пригод доставити Тимофія Акундінова на територію Війська Запорозького і до підходящого часу добре сховати. Гетьман знав, що московська розвідка стежить за самозванцем і незабаром до нього прибуде посольство від царя із проханням видати «вора Тимошку».

На гарного ловця
і звір біжить

Чи знав Тимофій Акундінов, що став козирем гетьмана у великій грі, можна лише гадати. Але вірогідно те, що вже в квітні 1650 року король Ян Казимир написав Богдану Хмельницькому лист із вимогою видати короні московського самозванця Тимофія Акундінова, котрий виступав під ім’ям онука московського царя Василя Іоанновича Шуйського. А в московських архівах досі зберігається повідомлення послів із Бахчисарая, датоване 30 квітня, де ті писали, що до кримського хана прибуло козацьке посольство від гетьмана, і серед десяти його членів — московит із «злодійським ім’ям». Можливо, це був Кость Конюхов, бо достовірно відомо, що Тимофій Акундінов тоді жив у Києві на подвір’ї сенатора Адама Киселя.

Виговський, який безпосередньо керував операцією за участю Тимофія Акундінова (той і не знав про це), повинен був переконати московських розвідників у тому, що гетьман самозванця прийняв і той разом із козаками, татарами і донськими козаками піде походом на Астрахань, що в Полтавському полку вже збирається козацький корпус, а це в перспективі — повторення Смутного часу. Москві було відомо, що Іслам-Гірей вирішив дати Хмельницькому військову допомогу проти Яна Казимира лише в тому випадку, якщо Хмельницький дасть козацький корпус для походу на Астрахань. Такою була робоча версія операції, але вона вимагала підтвердження московських розвідників, і це відбулося.

24 травня 1650 року в Москву прибув донський отаман Яків Жуков і на прийомі в Грановитій палаті інформував царя про те, що ще в квітні він, як отаман Великого Війська Донського, одержав звернення від «боярина Шуйського». У ньому той ім’ям царевича Івана закликав донських козаків примкнути до походу з метою повернення «отчого престолу», а грамоту цю привіз посланець Війська Запорозького. У той же самий час до Москви з Чигирина приїхав стрілецький голова Василь Струков зі звісткою, що самозванець уже на Дону, а з ним 6000 шабель і 17 гармат козацького війська. Цар не знав про те, що козацьке військо на Дону було військовою допомогою гетьмана кримському хану проти кавказьких горців, наказним гетьманом був Дем’ян Лисовський (Лисовець), а замість самозванця при корпусі знаходився Тимофій Хмельницький.

Цар наказав негайно послати гінців у Варшаву до братів Пушкіних — вимагати видачі самозванця, позаяк Військо Запорозьке входило до складу Речі Посполитої. А до гетьмана вислати одного із найудачливіших московських дипломатів і розвідників, Федора Моссалітінова, котрий і виїхав у Чигирин із Москви 8 серпня 1650 року. А від Варшави, із посольства братів Пушкіних, відрядити Петра Протасьєва і дяка Григорія Богданова, аби знайти «вора-Тимошку» і вивезти в Москву в кайданах. Почалося велике царське полювання на «десятого», котрий не ховався, як інші самозванці, а сам ішов на контакт із послами-мисливцями, бо був під надійною охороною контррозвідників Лавріна Капусти. Хроніку полювання досить докладно описано в книзі історика Юрія Джеджули.

Гетьман вирішив йти до кінця — він надумав показати Федору Моссалітінову «боярина Шуйського», так би мовити, живим і неушкодженим.

Бачить око,
а зуб не йме

18 вересня 1650 року нове московське посольство прибуло в Ромни, а звідти поїхало в Лохвицю. Там посол Униковський дізнався від місцевого отамана, що самозванець Тимофій Акундінов вже у гетьмана. Дійсно, у ніч на 5 жовтня Тимофій був представлений Виговському, а через два дні сам московський посол одержав листа від самозванця із пропозицією зустрітися для переговорів. Такої нахабності від «вора Тимошки» він не очікував, та все ж запропонував йому приїхати для зустрічі на посольський двір у Чигирині. Тимофій відмовився. Зрештою вирішили зустрітися в церкві Пречистої Богородиці, але переговори закінчилися безрезультатно. А 13 жовтня, коли московитян запросили до гетьмана на обід, за столом вони побачили молдавських і польських послів, генеральну старшину, московського перебіжчика, боярина Бориса Грязнова і «князя Шуйського», тобто Тимофія Акундінова власною персоною. Уніковському, як послу царя, не можна було піти геть і довелося сісти за один стіл із «вором Тимошкой».

Гетьман прийняв послів через день. Василь Уніковський відразу ж повів мову про видачу самозванця, але гетьман відмовив навідріз, підкресливши, що Військо Запорозьке втікачів не видає. У ході розмови він дав зрозуміти послу, що коли цар прийме Військо під протекторат, то самозванець втече за межі держави і ніякої військової допомоги не одержить. Після цього гетьман відмовився говорити про справи. 20 жовтня 1650 року гетьман дав Уніковському прощальну аудієнцію. Перед самісіньким від’їздом московські посли навідалися до генерального писаря Виговського, і той відверто розповів, що самозванець уже залишив володіння Війська Запорозького і тепер справа за московським царем: якщо він захоче прийняти Військо, то самозванця ніхто не підтримає. Не захоче — його справа, але самозванця знову знайдуть, і тоді московському царству буде непереливки. Із цим і поїхав у Москву Василь Уніковський.

Тим часом генеральний писар Іван Виговський виправив Тимофію Акундінову подорожну, дав конвой у сотню перевірених козаків і рекомендаційний лист до Дьєрдя ІІ Ракоші. Другий, таємний лист одержав начальник конвою, котрий мав провести групу Лжешуйського до семиградського князя і передати лист Ракоші з рук у руки. Царська зовнішня розвідка втратила слід самозванця до червня 1651 року. Ясно було лише одне — гетьман дотримав обіцянки: військову допомогу Лжешуйському він не дав, бойові дії проти Астрахані Лжешуйський не почав, донських козаків не збаламутив, на території Війська Запорозького самозванця вже не було.

Слід Тимофія Акундінова відшукали в червні 1651 року в Стокгольмі. Знайшли самозванця московські купці з Новгорода Антон Гиблий і Михайло Стоянов разом із попом московського торгового двору отцем Омеляном. Історія повторилася: самозванець сам вийшов на новгородців, сам вступив у контакт, сам намагався перевербувати їх, але всі спроби захопити його чи умовити повернутися в Московське царство успіху не мали. Тимофій вийшов на шведського канцлера Оксенштерна і за посередництвом Ракоші отримав нове ім’я: тепер він був шведським дворянином Яганом Сенельсоном і перебував під захистом шведської корони.

Царське полювання на «десятого» тривало, але взяти його не змогли, а Оксенштерн переправив самозванця в Ревель (Таллінн) і надійно там сховав. У вересні до Стокгольма прибув із Москви розвідник Яків Козлов. Полювання тривало. Козлову вдалося руками начальника міської сторожі Ревеля арештувати Тимофія, але канцлер наказав його відпустити, а московських розвідників із міста виселити.

Кінець «десятого»
та його товаришів

У грудні до Ревеля прибув ще один московський розвідник, дворянин Челищев, але шведи дали йому зрозуміти — у місті самозванця немає. Проте розвідник продовжував пошуки, і в квітні знайшов Тимофія в Любеку, на континенті. Челищеву вдалося вистежити Костянтина Конюхова і, схопивши його на одній з вулиць Ревеля, переправити в Москву, де Кость потрапив до рук Юхима Алмаз-Іванова, дяка Таємного наказу. 28 травня дяк розпочав допит і катування. У московських архівах збереглися протоколи допиту.

У березні 1653 року московські розвідники вийшли на слід Тимофія в Голштинії, але необхідно було точно встановити особу підозрюваного. А для цього треба було розшукати людину, котра знала самозванця досить добре, етапувати його до Голштинії, показати їй Тимофія і вже тоді просити герцога Голштиньского арештувати самозванця і видати його Москві. Півроку працювали нишпорки Таємного наказу і нарешті у Єнісейському острозі знайшли таку людину — дяка Василя Шпилькіна, котрий хрестив одного з дітей Тимофія Акундінова. Пообіцявши свободу і життя в Москві на пенсіон, розвідники привезли дяка в Голштинію і показали йому Акундінова. Шпилькін впізнав його. Після цього московські дипломати розпочали обробляти самого герцога, і той погодився арештувати і передати самозванця, але натомість вимагав безмитного проїзду голштинських купців із товарами через московську територію в Персію, що й урочисто обіцяв йому московський посол.

Тимофія Акундінова було арештовано голштинською поліцією в жовтні 1653 року, закуто в кайдани і відправлено в його останню подорож просторами Європи. Коли в’їхали на московську територію, він вирішив покінчити життя самогубством і кинувся під карету, однак йому не пощастило. Перед першим допитом дяк Юхим Алмаз-Іванов наказав привести матір самозванця для упізнання. Побачивши свою матір у рясі черниці, Тимофій, щоб зберегти їй життя, «не упізнав» її, але мати впізнала сина.

28 грудня допити в Москві закінчилися. Збереглися їхні протоколи: самозванець у всьому зізнавався, але так і не зміг доладно пояснити, що ним рухало. «Найтихіший» цар московський Олексій Михайлович вказав: «Вора Тимошку Акундинова... вершить на Красной площади, четвертовать и по кольям растыкать», — що й відбулося в грудні 1653 року. Так завершилося царське полювання на Тимофія Акундінова, але пам’ять про нього стратою не закінчилася. Щороку, починаючи з 1653-го, у перший тиждень Великого посту перед Різдвом Христовим, проголошувалася анафема — велике відлучення, за російським церковним «Чином православ’я», від християнської православної церкви імен Гришки Отреп’єва й Тимошки Акундінова, потім до них приєдналися Стенька Разін, Іван Мазепа й Омелян Пугачов.

Так закінчилася грандіозна на той час розвідувальна гра Богдана Хмельницького, безпосередніми виконавцями якої були генеральний писар Іван Виговський і полковник Лаврін Капуста. Все це настільки ввело в оману російських істориків, що в Енциклопедичному словнику Брокгауза й Єфрона з приводу Акундінова вказувалося: «...Тимошка Акундінов, родом волгожанин, син купця; він зібрав серед козаків сильне військо, заволодів декількома містами, але потім, залишений прибічниками, втік у Константинополь, де навернувся в іслам; був в Італії, де прийняв католицтво, потім у Відні, Трансільванії, Швейцарії, Лейпцигу, де прийняв лютеранство, і скрізь збуджував інтриги; нарешті, його було арештовано у Голштинії і відіслано до Москви, де четвертовано 1653 року».

Лише українському історику Юрію Джеджулі після досліджень московських архівів удалося реконструювати достовірну історію життя та смерті Тимофія Акундінова, котрий був у руках козацького гетьмана козирним тузом у дипломатичній грі проти московського царя.

Епілог

Московський цар і бояри були настільки налякані появою Лжешуйського і підтримкою його козацьким гетьманом, що, забувши про страшний гріх порушення «хрестоцілування», наважилися на протекторат відразу ж після приїзду з Чигирина до Москви московського розвідника, архідиякона Арсенія Суханова, його доповіді та листи патріарха Паїсія, котрі передав Олексію Михайловичу назаретський митрополит Гавриїл, який прибув разом із Сухановим.

19 лютого 1651 року в Столовій палаті Кремля московський патріарх Йосип освятив Земський собор Московського царства, а царський дворецький, князь Олексій Львов, представив собору царську грамоту, де вказувалося прохання гетьмана Зиновія Богдана Михайловича Хмельницького про прийняття Війська Запорозького під високу государеву руку. Собор підтримав царя. Але тільки 22 червня 1653 року Олексій Михайлович направив Богдану Хмельницькому свою грамоту з послом Федором Ладижинським про згоду взяти під протекцію Військо Запорозьке. Минуло ще півроку, перш ніж повноважний посол боярин Бутурлін прибув у Переяслав для прийняття присяги московському царю від гетьмана і всього народу Війська Запорозького, що пройшла в Переяславському соборі 8 січня 1654 року. Однак здоров’я гетьмана залишало бажати кращого: позначилася зрада його дружини Олени Чаплинської і смерть його улюбленого сина Тимофія. Гетьман був уже не той, але залізна його воля була не зломлена: ще два з половиною роки він стояв на чолі Війська Запорозького, відбиваючи атаки польського короля, кримського хана, підступи противників Переяславської ради і бюрократизм московських бояр. Він свято дотримувався клятви, даної московському царю в межах протекторату, зберігши за собою автономію Війська Запорозького, у тому числі і право самостійних міжнародних відносин. Передбачаючи свій близький кінець, він подбав про те, щоб після його смерті гетьманом було обрано його сина Юрія Хмельницького. Цар листом, датованим 18 травня 1657 року, підтвердив рішення гетьмана.

22 липня 1657 року в Богдана стався крововилив у мозок, а 27 липня великого українського гетьмана не стало: він помер о п’ятій годині ранку. Багато істориків вважають, що його похорон відбувся 23 серпня. Його поховали в Іллінській церкві його родової садиби в Суботові.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво