Троянський кінь державної двомовності

Про мови, двомовність, мовний конфлікт і мовну толерантність в Україні, починаючи з кінця 1980-х років, опубліковано чимало книжок і безліч статей — і компетентних, і дилетантських, і свідомо маніпулятивних. Не припиняється цей потік до сьогодні. Одна з останніх публікацій — стаття Ігоря Манка «Не просвічена» двомовність» у 32-му числі «Дзеркала тижня». Головна теза, яку обстоює автор, доволі парадоксальна. Українську мову, вважає він, слід захищати від... її захисників.

Навівши низку цитат із сайта Віталія Радчука та публікацій у пресі, автори яких вимагають активнішого впровадження української мови, І.Манко звинувачує їх у спробах «насильницької» чи «примусової» українізації і вважає, що такі виступи не сприяють українській мові, а шкодять їй.

Хоча деякі міркування І.Манка не позбавлені слушності, все ж назагал його стаття не так «просвічує» проблему двомовності в Україні, як затемнює й заплутує її. Звинувачення у «примусовій» українізації можна було б вважати справедливими лише в тому разі, якби цитовані І.Манком автори вимагали від держави втручання в приватне життя громадян і наказували їм розмовляти державною мовою у сфері приватних стосунків — у родині, в товариському колі тощо, як це було, наприклад, у франкістській Іспанії. Натомість у жодній з наведених І.Манком цитат таких вимог немає. Зрештою, оскільки до кола цитованих потрапила і моя стаття, хочу відповісти опонентові від свого імені.

Я б не була професіональним лінгвістом, якби вважала, що мову спілкування можна змінити силовими методами, наказами згори. Зросійщене середовище наших міст можна змінити лише поступово, у наступних поколіннях, але для цього з перших же років незалежності влада мала прийняти програму державного мовного планування і розробити механізми впровадження державної мови. Наприклад, інформаційно-культурна сфера вкрай потребує політики протегування україномовної продукції. Згадуючи бразильське, мексиканське та іншого походження «мило», тобто серіали, автор «Непросвіченої» двомовності пише: «Чому те «мило» не українське, як і те, чому україномовні книжки покриваються пилом на книжкових полицях, питання не суто лінгвістичне, і далеко не все тут просто й елегантно пояснюється неоколонізаторськими російськими диверсіями».

Чому телевізійне «мило» перекладене російською, а не українською, якраз пояснюється дуже просто, хоча навряд чи елегантно. Найточніше, як на мене, це пояснив головний редактор журналу «Урок української» Сергій Гречанюк у полемічній статті, опублікованій ще 2002 року: «Якби українській мові, — писав він, — протистояла російська мова, то в Донецьку, Харкові та Одесі вже була б реальна двомовність, а не панувала російська. Якби українській культурі протистояла російська культура, то вже давно на FM-станціях звучало б щонайменше 50 відсотків української музики і телеканали демонстрували б стільки ж вітчизняного продукту. Але українській мові й українській культурі протистоїть не мова чи культура, а політика — виразно антиукраїнська. Це політика не держави (адже в Конституції зовсім інше!) — її, цю антидержавну політику, все активніше провадить антинародна й антиукраїнська влада. Проти нас і нашої мови — політичний режим, і він не вважає обов’язковим для себе Основний Закон держави, яку приватизував і почасти спродує, а почасти використовує для того, щоб витягувати з народу жили і, на випадок чого, загнати його у стійло».

Отже, російським «неоколонізаторам» не треба було докладати особливих зусиль — команда Кучми здала Росії левину частку українського інформаційно-культурного простору, прикриваючись, до речі, пустопорожньою риторикою про толерантність і переваги двомовності.

Не впровадивши свою мовно-культурну політику, попередня влада таким чином успішно реалізувала в Україні Програму російської політики, розробленої для держав СНД ще Б.Єльциним у 1995 році. Одне з головних її завдань було сформульовано так: «Необхідно гарантувати російську теле- і радіотрансляцію у ближньому зарубіжжі, підтримувати розповсюдження російської преси в регіонах, крім того, Росія повинна навчати національні кадри для держав СНД. Особливу увагу слід звертати на відновлення позиції Росії як основного навчального осередку на території постсовєтського простору, пам’ятаючи про потребу навчати молоде покоління в державах СНД у дусі дружніх відносин із Росією».

Особливістю культурного імперіалізму є те, що, на відміну від збройної інтервенції, він менш помітний. Ще менш помітним є нав’язування іншої культури в країні, населення якої пережило період мовно-культурної асиміляції. Нагадаю ще раз: слово «асиміляція» означає «уподібнення». Проект «великої російської нації», який включав до росіян українців і білорусів, Російська імперія в обох своїх іпостасях — самодержавній і совєтській — намагалася реалізувати передусім шляхом мовної асиміляції. Позбувшись своєї мови, сусідні слов’янські народи, згідно з цим проектом, культурно й ментально мали уподібнитися до росіян. Самоочевидною є й мета асиміляції — остаточне, вже беззбройне, оволодіння територією сусідів.

Автор «Непросвіченої» двомовності» має рацію в тому, що російськомовність українців, сформованих у Совєтському Союзі, не можна вважати їхньою провиною. Безперечно, населення, яке називаємо російськомовним, не становить однорідної маси. Мовна асиміляція завжди випереджає етнічну, а набуття Україною державної незалежності зупинило цей процес і сприяло піднесенню національної свідомості й престижу української мови. Серед російськомовних українців можна зустріти чимало українських патріотів. Однак поширення української мови в містах блокує сформоване в попередній період російськомовне середовище, і необхідною передумовою його поступової зміни має стати употужнення інформаційно-культурного потенціалу української мови, а це цілком залежить від національної політики влади.

Формування молодшого покоління українців у сфері впливу російської масової культури і російськомовних перекладів зарубіжної кіно-, теле- й відеопродукції не тільки продовжує імперську політику мовно-культурної асиміляції, а й, ураховуючи нинішнє розмаїття й різножанровість масової культури, здійснює її швидше й ефективніше.

Характерно, що Л.Кучма у період свого президентства радо вітав інтенсивність подальшого винародовлення українців східних регіонів і пишався тим, що йому вдалося знизити їхній «конфліктний потенціал». «Етнографи вже давно відзначають, — читаємо в книзі Л.Кучми «Україна — не Росія», — що на сході України з’являється усе більше людей, що відносять себе в однаковій мірі і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того високого рівня терпимості (стукаю по дереву!), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близьке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у «мономовних».

Під упливом цієї ідеології «терпимості», що утверджує державну двомовність, двокультурність і подвійну національну ідентичність, перебуває й І.Манко, оскільки найбільше занепокоєння викликає в нього «конфліктний потенціал» українців, які вимагають від державної влади політики захисту української мови. Позиція захисників «мономовності», на думку І.Манка, становить небезпеку для українського суспільства, бо вносить в нього «ненависть і злобу, «густопсовий» націонал-патріотизм, поділ на своїх і чужих, чистих і нечистих, українців і зрусифікованих хахлів, національно свідомих і духовно убогих».

Уже сама лексика, яку вживає шановний автор, зраджує його ментальну залежність від російської преси — саме звідти запозичено безглуздий термін «націонал-патріотизм» (наче буває ненаціональний патріотизм!), і означення «густопсовий», яке походить із російського мисливського жаргону. Але найвиразніше позицію І.Манка засвідчує той факт, що, аналізуючи питання двомовності і ставлення до неї, він провадить моніторинг української преси і сайта, але жодним словом не згадує про висвітлення цієї ж теми в російськомовній пресі і сайтах, що, з огляду на обговорювану тему, мав би зробити, представивши й думку російських «мономовців».

У зв’язку з цим я б хотіла навести лише одну цитату з російських публікацій на цю тему. В 1998 році опубліковано збірник «Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола» як додаток до журналу «Москва». У вступній статті до нього із промовистою назвою «Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет» Міхаїл Смолін пише:

«Украинство, борющееся с Православной Церковью, с русской государственностью и с единством русского народа, необходимо удалить из русского тела как вредный вирус, избавившись от того идеологического тумана, мешающего многим русским видеть величайший вред «украинского» движения. Необходимо помочь и людям, втянутым в это движение. Ведь они в своей массе лишь жертвы большой политики великих держав и стоящих за ними масоно-еврейских кругов. Этих людей используют как орудие борьбы с единством русской нации. Национально мыслящие русские люди обязаны, ради будущего русского народа, ни под каким видом не признавать прав на существование за государством «Украина», «украинским народом» и «украинским языком». История не знает ни того, ни другого, ни третьего — их нет. Это — фетиши, созданные идеологией наших врагов. Их существование продолжится до тех пор, пока русские в России не добудут себе религиозную, государственную и национальную свободу».

У цьому збірнику, як бачимо, немає поділу на своїх і чужих. Українців як іншої нації взагалі не існує. Їх немає. Є лише одна «велика російська нація». Такі погляди, до речі, властиві не тільки деяким російським публіцистам. Їх відверто висловлює й частина російських політиків, зокрема віце-спікер Думи Владімір Жириновський.

Цікаво, як оцінює І.Манко таку позицію мономовності й моноетнічності. Адже в жодній із наведених ним цитат українських авторів російська мова й російський етнос не трактувались як «небезпечний вірус». Йшлося лише про права української мови та її роль у зміцненні національного суверенітету. Хочу звернути увагу І.Манка й на те, що у формулюваннях М.Смоліна та інших авторів збірника «Український сепаратизм в Росії», що продовжують валуєвську традицію, українську мову названо поряд з Україною й українським народом. Можливо, автори журналу «Москва» успішніше переконають І.Манка в тому, що українській мові належить ключова роль у постанні держави Україна, якщо вже не змогли переконати його «густопсові» українські націоналісти.