ТРІУМФ І ГРІХ ЛЄНІ РІФЕНШТАЛЬ - Соціум - dt.ua

ТРІУМФ І ГРІХ ЛЄНІ РІФЕНШТАЛЬ

20 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 20 вересня-27 вересня

Виповнилося 100 років Лєні Ріфеншталь — німецькій актрисі й режисеру, чиє ім’я протягом 70 років практично не сходить зі сторінок газет і журналів...

Виповнилося 100 років Лєні Ріфеншталь — німецькій актрисі й режисеру, чиє ім’я протягом 70 років практично не сходить зі сторінок газет і журналів. Про її кар’єру та про неї саму затято сперечаються, називаючи її хто геніальною й чарівною, а хто — найбезсовіснішою серед служителів мистецтву. Вона «не помітила» огидної сутності нацизму й нацистів, створивши про них захоплені документальні фільми такої художньої сили, що їх не вдалося перевершити нікому. Можливо, ще настануть часи, коли про неї говоритимуть неупереджено, не виносячи вироку. Але зараз про її творчість продовжують розмірковувати з застереженнями й поясненнями, а чимало її фільмів досі лежать у спецсховищах, ніби в них закладено міну уповільненої дії...

Їх постійно порівнюють — Лєні Ріфеншталь і Марлен Дітріх — двох одноліток століття, найвродливіших, найталановитіших, найобожнюваніших і найзнаменитіших німкень ХХ ст., котрі в тридцяті роки завоювали кіносвіт і створили свої легенди на тлі фашизму й війни. Їм обом довелося вирішувати питання стосунків із диктатурою. Кожна вирішила його по-своєму й кожна пережила власну драму.

Зірка Марлен Дітріх зійшла 1929 року, після виходу на екран фільму «Блакитний янгол». Її відкрив і зробив зіркою режисер Йозеф фон Штернберг. Він відвіз її в Голлівуд, де вона знялася в головних ролях у семи картинах. Це фон Штернберг зробив її богинею екрану, з допомогою світла й камери створивши диво її «порцелянового обличчя» й імідж неповторної фатальної жінки, здатної підкоритися беззавітному коханню. Вони одружилися, але 1935 року їхній шлюб і творчий союз розпався. Цим скористалися нацисти, адже фон Штернберг був євреєм, а Дітріх — донькою прусського офіцера. Газети тоді писали: «Браво Марлен Дітріх! Нарешті вона звільнила єврейського режисера, який змушував її грати ролі повій і безчесних жінок, а не достойних представниць Третього рейху». Нацистська пропаганда мала гостру потребу в білявій кінозірці світового класу, і Геббельс робив Дітріх усілякі аванси, обіцяючи запаморочливі зоряні контракти й червону килимову доріжку від аеропорту до рейхсканцелярії. Їй розповідали, що Гітлер щовечора дивиться її фільми й чекає не дочекається, коли вона перестане грати фатальних красунь і почне уособлювати німецьку жінку-переможницю.

Але Марлен уже бачила єврейські погроми, палаючі в багаттях книжки неугодних письменників і тисячні колони штурмовиків, що тупо марширували в коричневій уніформі. І свастика, свастика, свастика... Прочитавши газетні статті, автори котрих раділи її «очищенню від неарійського елемента — фон Штернберга», вона довго плакала: зрозуміла, до чого її можуть примусити. Марлен поміркувала, порадилася з друзями і вирішила: коричневе їй не до лиця. Вона відкинула спокусливі пропозиції Геббельса й попросила американського громадянства, яке одержала незадовго до початку війни.

Коли розпочалася війна, вона стала солдатом пропаганди, але не геббельсівської. У передачах ВВС її неповторний сексапільний голос із легким берлінським акцентом закликав: «Хлопці, не жертвуйте собою. Війна — таке лайно. Гітлер — ідіот». Коли союзники висадилися в Європі, Марлен надягла приталений американський мундир, моталася по фронтах, не лякаючись ані бруду, ані вошей. Вона співала, дозволяла собі солоні жарти, її носили на руках. Але коли вже в 60-му вона приїхала в обожнюваний нею Берлін, де раніше був її будинок і де, як вона співала в своїй пісеньці, у неї про всяк випадок ще залишалася валіза, її зустрів натовп із плакатами: «Марлен, забирайся додому!» Вона більше не повернулася до Берліна й померла в Парижі 1991-го в 90-річному віці, практично в відлюдництві, зустрічаючись зрідка лише з друзями й донькою.

Але вона все-таки залишилася в Берліні назавжди: за заповітом Марлен Дітріх, її прах почиває на одному з його кладовищ, і її шанувальники здійснюють сюди паломництво цілорічно, залишаючи квіти та зворушливі записочки. Торік, до 100-річчя з дня народження, Берлін присвоїв їй звання своєї почесної громадянки. В останньому інтерв’ю, уже перед смертю, на запитання, з чого сформувався її антифашизм, Марлен відповіла: «З простої порядності». Вона одного разу сказала, лукаво примружившись: «Можливо, варто мені тоді було залишитися? Можливо, я змогла б його тоді вмовити?..» Умовити Гітлера не розпочинати війну, не знищувати євреїв, не створювати концентраційних таборів...

Лєні Ріфеншталь залишилася. Але не для того, аби силою своєї жіночої вроди й чарівності переконати нацистів не коїти зла. 1932 року після кількох кіноролей вона стала режисером фільму «Блакитне світло», де зіграла головну роль. У цьому фільмі вона перша в історії кіно відмовилася від павільйону. Картина мала великий успіх у кінозалах Європи й сподобалася Гітлеру. Водночас Ріфеншталь написала захопленого листа фюреру, і він запропонував їй зустріч.

Ріфеншталь ніколи не належала до членів нацистської партії, але своїми фільмами, знятими на прохання Гітлера, вона зробила для націонал-соціалізму значно більше, ніж багато партійних функціонерів. Своєю операторською майстерністю й захопленістю «магічною та сильною волею вождя нації» вона зуміла надати зловісній ідеології певного флеру містичного романтизму.

Вона не відкинула дружбу Гітлера, Геббельса, інших фашистських бонз. Більше того, їй подобалася ця дружба, як і вони самі, кого вона уявляла істинними героями нації. Вона щиро захоплювалася ними. Це видно з її творчості. Її талант дуже швидко оцінило міністерство пропаганди Геббельса: нацисти фінансували всі кінопроекти Лєні Ріфеншталь. Геббельс, який після безуспішних залицянь до Лєні кував лихо проти неї, на початку знайомства з красунею писав у щоденнику: «Жінка, котра знає, чого хоче. Єдина з усіх цих зірок, котра нас розуміє».

Після художньої картини «Низина» вона створила документальний фільм «Перемога віри» — про п’ятий з’їзд націонал-соціалістської партії в Нюрнберзі 1933 року. І 1935-го ще один, як гімн Гітлеру, — «Тріумф волі». Море палаючих смолоскипів, бій барабанів, ряди солдатських чобіт, тисячі піднятих у нацистському вітанні рук, загрозливі силуети людей у касках. І все це супроводжується вагнерівськими мелодіями. Фільм Ріфеншталь вийшов такий сильний і художньо виразний, що відразу став нацистською пропагандистською іконою. І зараз він вражає, його досі цитують як документ підкорення мас волі диктатора та зразок фашистської пропаганди в її найдосконалішій формі.

Під час виробництва фільму «Тріумф волі» переважав монтажний принцип, коли з сотень тисяч метрів знятої плівки в ательє копітко монтувалося єдине ціле. У цьому фільмі Ріфеншталь повністю змінила поняття «документальний репортаж». Фахівці досі вивчають її стиль і прийоми монтажу, можливості застосування фонограми, використання найнеймовірніших ракурсів, із яких утворилося єдине художнє дійство, настільки емоційно інтенсивне, що, коли дивишся фільм, мороз поза шкірою: від страху, що таке взагалі було можливе.

Через два роки після Олімпіади, проведеної у Мюнхені 1936 року, вийшов її фільм у двох частинах — «Свято народів» і «Свято краси», зроблений у тому самому стилі, що й «Тріумф волі». Він пройнятий культом тіла, сили та краси. Ось вона, нова, непереможна, молода Німеччина! У центрі фільму — не спортсмени всіх країн, а біляві німецькі велетні з гордовитими обличчями, непереможні спадкоємці сили й могутності стародавніх героїв. Надлюди, яким історія визначила панувати над усім світом. І всюди свастика, богорівний Гітлер і фашистський дух...

Вона завжди працювала за «дорученням і на бажання Гітлера» — ці слова Лєні дуже часто й дуже охоче повторювала. Пізніше вона казала, що робила це для того, аби домогтися всього необхідного для роботи. Слід відзначити, їй це вдалося. На її фільми виділялися казкові кошти. Фільми «Свято народів» і «Свято краси» з величезним успіхом йшли в усіх країнах—учасниках Олімпіади, крім США, які бойкотували прокат. Вітальну телеграму Лєні надіслав Сталін, який дуже добре знав силу такого «чистого» мистецтва. Попри те, що витрати на виробництво перевищили від початку запланований бюджет у 1,5 мільйона рейхсмарок, прибуток від прокату з надлишком окупив ці витрати. Особистий гонорар Лєні Ріфеншталь становив 400 мільйонів рейхсмарок — неймовірна, як на ті часи, сума, враховуючи навіть те, що фільм перебував у виробництві три роки.

Як режисер Лєні Ріфеншталь абсолютно унікальна. Завдяки її операторській та режисерській майстерності фільми про Олімпійські ігри входять до золотої колекції світового кінематографу.

Коли закінчилася війна й настав час заново розставляти координати добра і зла, коли постало запитання: «З ким ви були, майстри мистецтв?», цим двом талановитим, вродливим і обожнюваним жінкам — Марлен Дітріх та Лєні Ріфеншталь — протягом усього життя довелося виправдовуватися й пояснювати свої стосунки з диктатурою. Марлен Дітріх і досі для когось єдина німецька кінозірка світового класу, а для когось — зрадниця батьківщини, яка об’їжджала Західний фронт Другої світової війни в американському мундирі. До кінця своїх днів вона трималася гордо, переконана у своїй правоті...

Лєні Ріфеншталь після війни довелося відмиватися від свого зв’язку з вищим керівництвом фашистського рейху. Вона казала, що Гітлер справляв на неї гіпнотичний вплив і вводив у безпомічний транс. Посилалася на незнання: вона або працювала у своїй монтажній майстерні, або була в Альпах, або на лікуванні, навіть не підозрювала про знищення людей. Вона лише раз побувала в Польщі 1939 року й більше ніколи не намагалася документувати війну.

Поставши після війни перед судом «за активну участь у роботі нацистської пропаганди», вона зуміла довести, що була не спільницею, а лише попутницею злочинців. Але з репутацією «особистого оператора Гітлера» неможливо було влаштуватися на роботу. Тоді вона згадала про своє давнє захоплення незвіданою природою — морем і мешканцями підводного світу, непередбачуваністю гір.

Лєні створювала нові проекти — незмінно успішні, подорожувала країнами та континентами, ще практично незвіданими, привозячи звідти запаморочливо гарні й високохудожні фільми-документи. Шістдесятирічною вона пішки пройшла всю Африку, сімдесятирічною відкрила для себе новий світ — життя на дні океану. Освоївши підводне плавання, вона відзняла кілька фільмів про свої підводні подорожі, знову використавши незвичайні ракурси монтажу. І в глядачів знову перехоплює подих від її майстерності.

Її з інтересом приймають у різних країнах як неперевершеного майстра кіно й надзвичайно цікаву особистість. Відомі режисери навчаються в неї й намагаються застосувати її методи зйомки. Американська акторка Джоді Фостер, володарка кількох «Оскарів», яка пробує себе в режисурі, створила проект «Лєні Ріфеншталь». За її задумом, це має бути грандіозний фільм — розповідь про цю абсолютно неймовірну жінку як про особистість, очевидицю найстрашніших і найвеличніших подій ХХ століття, як про неперевершеного режисера документального кіно. Творці кліпів поп- і рокзірок дійшли висновку, що саме вона є автором цього сучасного виду кіномистецтва. Режисери рекламних роликів також вважають, що в Лєні їм є чого повчитися.

Ріфеншталь сто років, але язик не повертається назвати її старою або бабусею. Зморшки — так, але й крізь них помітні сліди колишньої вроди. У міру косметики, одяг підкреслює струнку постать. Вона навдивовижу бадьора й активна, досі багато часу проводить у своїй монтажній майстерні. Розповідає, що не тільки не думала, що зможе прожити так довго, а й не хотіла цього. Але оскільки доля їй уже відпустила час, то вона використовує його для завершення багатьох фільмів, які чекають своєї черги на монтажних столах. Їх справді багато — 40 коробок першокласно знятого матеріалу. Комусь вистачило б цього ще на одне творче життя. Правда, грошей на створення фільму про підводний світ Індійського океану довго не було. Він з’явиться на екранах лише нинішнього року — далека від людських пристрастей історія з життя коралів та риб. Але це ще як сказати, адже Лєні вміє проводити паралелі...

Вона охоче дає інтерв’ю й любить розмовляти про свою творчість. Тоді в неї спалахують очі, розгладжуються зморшки. Не відмовляється говорити про минуле, але вміло уникає «незручних» питань, підкреслюючи, що їй більше нічого додати до того, що вже було сказано, а особливо — зроблено. Це її щит, і вона його використовує щоразу, коли хтось зазіхає на те, що належить тільки їй.

Напередодні її столітнього ювілею циганська організація подала позов у суд, звинувативши Лєні Ріфеншталь у тому, що після участі групи циган у масовках фільму «Низина» їх усіх відправили до крематорію. Лєні й цього разу легко відбилася від звинувачень, використавши випробувану стратегію: мовляв, вона не знала, що потім сталося і з рештою учасників масовок, яких було кілька сотень...

Нікому не відомо, що було в її серці після війни. Чи здригнулася вона від жаху, вже дізнавшись про злочини своїх друзів-«героїв», чи вжахнулася від того, з ким співпрацювала й кого оспівувала?..

Десь я прочитала: секрет і її успіху, і того, як вона прожила своє довге й неймовірне життя, у тому, що Ріфеншталь свого часу уклала пакт із дияволом. Я зовсім не захоплююся потойбічними силами, але в цьому випадку, їй-богу, починаєш думати, що тут щось є...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво