ТРИ ПОРТРЕТИ У РОБОЧОМУ КАБІНЕТІ ЛЕОНІДУ БУРЯКУ — 50

У незабутні радянські часи з першим несміливим промінням весняного сонця провідні футбольні клуби країни пташиною зграєю летіли на Чорноморське узбережжя Кавказу. Там вони готувалися до чергового всесоюзного чемпіонату. Від Адлера до Анапи впродовж усього березня, ніби церковний благовіст, лунав передзвін футбольних м’ячів. Спортивні журналісти, які висвітлювали футбольну тематику, вигострювали тут свої пера, що затупилися після холодної зими. Улюбленою темою репортерів залишався пошук нових імен, талановитої парості, здатної в найближчому майбутньому замінити славетних ветеранів. У такому журналістському підході був очевидний резон: майже щодня на злиплих від грудок болота полях відбувалися контрольні матчі, в яких і з’являлися зовсім ще не обстріляні в турнірних поєдинках хлопчаки.

Одного з них мені довелося побачити 1971 року в матчі ворошиловградської «Зорі» й одеського «Чорноморця», що проходив у Леселідзе. Поле місцевого стадіону не без підстав вважалося одним із найгірших на всьому Чорноморському узбережжі. Його стану аж ніяк не поліпшив затяжний дощ, що пройшов напередодні гри, тож практично відразу після її початку форму футболістів «Зорі» і «Чорноморця» не можна було розрізнити. На тлі роїння клубка гравців, зайнятого переважно видлубуванням м’яча з калюж, мою увагу привернув тендітний хлопчак у складі одеситів. Він не брав участі в настільки безглуздому вивуджуванні набухлого м’яча з калюж, а, змістившись до лівої бровки, очікував, коли хтось із партнерів передачею запросить його до участі в грі. Отримавши м’яч, юнак не по роках майстерно приборкував його і знаходив оригінальне рішення для продовження атаки «Чорноморця». Кілька разів він завдавав хльостких ударів з далекої дистанції, примушуючи голкіпера «Зорі» Олександра Ткаченка демонструвати свій високий воротарський клас.

— Хто цей чистюля? — поцікавився я у кореспондента «Советского спорта» Валерія Березовського, який щорічно виїжджав навесні на передсезонні збори команд-майстрів.

— Льоня Буряк, ключовий хав юнацької збірної СРСР. Віктор Олександрович Маслов, коли працював у Києві, кликав його в «Динамо», пропонуючи пройти «обкатку» у київському дублі.

— І що?

— Хлопець відповів відмовою. Сказав «Дідові», що вважає для себе за корисніше проходити «обкатку» в основному складі «Чорноморця»... На хлопця поклали око багато тренерів. Його запрошують у «Спартак», «Динамо», «Торпедо», «Зеніт», але він не квапиться, — резюмував мій московський колега.

Через багато років, перебуваючи на піку своєї популярності, заслужений майстер спорту Леонід Буряк одного разу зізнався:

— Із Одеси, яка виростила мене, я був готовий переїхати тільки в одне місто — Київ...

…Незцілима любов до м’яча намітилася у хлопчака з Пересипу ще з дошкільного віку. Спільно з ватагою своїх друзів — Сергійком Михайловим, Павликом Хватковим, братами Сашком і Володею Циндлерами, Сашком Поліщуком грали разом і порізно. Та все ж частіше в одній команді, захищаючи в стихійних баталіях футбольну честь свого двору, вулиці, району. Щупленькому Льоні Буряку футбол видавався якимось казковим дійством, у якому йому хотілося й інколи вдавалося показати свій непосидючий хлоп’ячий характер. У 10-річному віці на старенькому велосипеді з вигнутими шпицями він мчав в інший кінець міста до вхідних воріт стадіону «Чорноморського пароплавства», щоб, як тоді казали його однолітки, «проконати» всередину. Майже завжди це вдавалося, і, примостившись десь за ворітьми, він із захопленням стежив за грою своїх кумирів — Дерябіна, Молочкова, Колдакова, Фурса, а через років зо два поспішав на футбольні вистави з участю Лобановського, Базилевича, Каневського — київських динамівців, які перейшли у «Чорноморець».

По закінченні матчу Льоня поспішав додому на Пересип, щоб там спробувати відтворити різні фінти, маневри, складні у виконанні удари, помічені під час відвідання стадіону.

Батько Льоні, Йосип Гнатович, людина робочого гарту, за захопленням сина спостерігав ніби збоку — не заохочував, але й не перешкоджав. Може, вважав, що, ставши старшим, Леонід зацікавиться чимось іншим. Але переконавшись, що «біда не минає», вчинив по-батьківськи мудро: на черговий день народження Йосип Гнатович вручив синові два чималих пакунки: в одному виявився справжній шкіряний м’яч, у другому — пошиті на замовлення у відомого всій Одесі черевичних справ віртуоза Пуховського — бутси. Хто не марив у дитинстві футболом, той не зрозуміє захоплення хлопчака, котрий ріс на Пересипу. У книзі Леоніда Буряка «Гарячі точки поля», написаній в середині 80-х у співавторстві з журналістом Михайлом Михайловим, оповідається про цю пам’ятну подію: «Бутси від Пуховського — це фірма! З ними я не міг розпрощатися. Клав їх на ніч під подушку, так і спав. Навіть у школу став узувати. Йшов вулицею і, як до музики, прислухався до цокоту шипів по асфальту... Було незручно, зате всі бачили — у мене справжні бутси!»

Через багато років, коли Йосипа Гнатовича вже не було поруч із сином, Льоня дізнався, що батько не пропускав у міських турнірах жодного матчу з його участю: приходив, коли гра починалася, йшов — за кілька хвилин до фінального свистка — непомітно.

Відповідальність за долю своїх близьких — матері та двох сестер — Льоня усвідомив дуже рано, йому йшов лише 15-й рік. У 16 він одержав свої перші зароблені футболом гроші — 30 карбованців. Прийшовши додому після тренування, простягнув матері три десятикарбованцеві банкноти: «Мене зарахували в дубль «Чорноморця», ось моя перша зарплата».

Мати повірила не відразу.

Ті, хто вважають Буряка везунчиком, таким собі пестунчиком долі, помиляються. Якщо в чомусь у житті йому поталанило, то тільки в одному — у зустрічах із людьми, які стали й справді доленосними. Він не забув їх. Коли заходить мова про його вчителів на футбольному полі і за його межами, Леонід Йосипович із теплотою згадує Валентина Бліндера, Володимира Михайлова, Матвія Черкаського, Сергія Шапошнікова, Олександра Севідова, Валерія Лобановського.

Сергія Йосиповича Шапошнікова Леонід Йосипович вважає своїм «другим батьком». Мабуть, не лише тому, що тренер із «золотої плеяди 60-х» видав йому «атестат футбольної зрілості». Швидше, за людяність і батьківську терпимість, із якою Шапошніков, не знищуючи його талант поспішним форсажем, рік у рік ліпив із нього фундаментальний образ професіонала. Мудрий Шапошніков напевно знав: змужнівши і вбившись у колодочки, його вихованець залишить «Чорноморець». Великому кораблю — велике плавання.

Пізньої осені 1972 року, отримавши усні запевняння тодішнього наставника київського «Динамо» Олександра Севідова в тому, що він бачить у 19-річному півзахисникові гравця основного складу прославленого клубу, Буряк прийняв запрошення. Прощання з містом дитинства далося нелегко: рідний двір, друзі, школа, «Чорноморець», Сергій Йосипович, мама і сестри віддалялися від «великого корабля», що йшов у «велике плавання».

Три сезони, які Олександр Севідов очолював динамівський клуб, нагадували політ стріли, пущеної з вершини гори в ущелину. У рік свого тренерського дебюту московський спеціаліст упевнено привів «Динамо» в чемпіонську гавань. У наступному сезоні першість країни виграла «Зоря», а чемпіонат-73 став тріумфом єреванського «Арарату», який зробив чемпіонський і кубковий дубль. У фіналі Кубка СРСР кияни випустили зі своїх рук кришталеву вазу буквально на останніх хвилинах основного часу. У додатковий — гол Іштояна засмутив всю Україну. Після прикрого фіаско в Лужниках у «Динамо» запросили двох молодих тренерів — Валерія Лобановського та Олега Базилевича.

Новизна у підході до справи нових наставників виявилася з перших тренувань. Їх називали моделювальними, оскільки перед кожним заняттям ставилася конкретна мета. Обсяг тренувань зменшився. На зміну йому прийшли інтенсивність і циклічність. У такому виснажливому режимі «Динамо» готувалося до прийдешнього сезону. Результати передсезонної підготовки одразу ж проявилися у поліпшенні гри: в черговому чемпіонаті країни київські майстри впевнено розправлялися зі своїми конкурентами, а восени 1974-го почали свою переможну ходу по європейських стадіонах, завершивши її завоюванням Кубка володарів кубків у травні 1975-го.

Ким став Лобановський у професійній кар’єрі Буряка—футболіста і тренера? Мабуть, краще за нинішнього наставника збірної України ніхто не скаже:

— Для мене Валерій Васильович назавжди залишиться старшим товаришем і духовним наставником. Гравцем щось сприймав від нього, щось ні. Лобановський же завжди був послідовний: і коли грав, і коли тренував. Лише зараз я усвідомив, наскільки ми, гравці, були йому дорогі. Як він умів ненав’язливо, не натискаючи на болюче, зазирнути в душу, допомогти, підтримати.

На початку 70-х мені, хлопчаку, що приїхав з Одеси, обіцяли дати в Києві двокімнатну квартиру. Але зволікали з вирішенням питання. Разом із Лобановським ми зайшли у «високий кабінет». Його господар категорично відмовився дотримати даного слова: я мало не розплакався з досади — обіцяв же... Васильович попросив мене їхати на тренування, обіцяв усе владнати. Я й не думав, що йому вдасться це зробити. Ввечері того ж дня він сам зайшов до мене в кімнату в старому корпусі в Кончі-Заспі і якось буденно мовив:

— Ну, тримай свій ордер на квартиру. На новосілля хоч запросиш?

З Лобановським я виграв усе, про що міг лише мріяти: звання чемпіона СРСР і володаря Кубка, Кубок кубків, Суперкубок, став заслуженим майстром спорту. Він зліпив із мене класного професіонала, довгі роки був моїм ненав’язливим поводирем. Коли і я став тренером, то будував свою роботу на його творчих засадах.

По закінченні минулого відбірного циклу чемпіонату світу Васильович сказав:

— Настала, Льоню, твоя черга очолити збірну. Буде важко, а йти вперед треба. Збірна — не солодкий кусень пирога. Виникнуть проблеми, будеш помилятися, пробуксовувати, але не зупиняйся і рухайся до поставленої мети.

P.S. 10 липня головному тренеру збірної України Леонідові Буряку виповнилося 50 років. Спочатку я планував узяти інтерв’ю у ювіляра. Наша розмова почалася в його домашньому робочому кабінеті. На стінах розвішані пам’ятні регалії, але погляд вихопив три фотопортрети: батька — Йосипа Гнатовича Буряка і двох футбольних тренерів — Сергія Йосиповича Шапошнікова та Валерія Васильовича Лобановського. Від запланованого інтерв’ю довелося відмовитися...