ТРИ ПЕРЕЯСЛАВИ - Соціум - dt.ua

ТРИ ПЕРЕЯСЛАВИ

30 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 30 серпня-6 вересня

У січні 1654 року неподалік Києва, у Переяславі, відбулася козацька рада. На ній Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким визнало своїм сувереном московського царя Олексія Михайловича...

У січні 1654 року неподалік Києва, у Переяславі, відбулася козацька рада. На ній Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким визнало своїм сувереном московського царя Олексія Михайловича. Ця подія означала докорінний перелом в історичній долі українського народу. Не менше значення вона мала і в історії російського народу, оскільки істотно посилила потенціал імперії, що народжувалася у Східній Європі і згодом поширилася на три континенти.

Святкування 300-ліття Переяславської ради в 1954 році набуло грандіозних масштабів. Воно символізувало цілковиту зміну становища України у складі СРСР. Ювілей став символом вражаючих змін у національній політиці імперського центру щодо України. Підшукуючи термін для означення цих змін, видатний український історик ХХ століття Іван Лисяк-Рудницький запровадив поняття Нового Переяслава.

У січні 2004 року буде 350-річний ювілей Переяславської козацької ради. За останні 50 років життя круто повернулося. Яким історичним змістом може бути наповнене поняття Третього Переяслава?

Переосмислити спільну історію

Останнім часом посилилася увага громадськості до вітчизняної історії, а точніше — до проблем сьогодення, пов’язаних з нашим минулим. Практично одночасно у засобах масової інформації спалахнули дискусії у зв’язку з 350-річним ювілеєм Переяславської ради, 70-річчям голодомору 1932—1933 рр., планами створення українсько-російської комісії для «узгодження» змісту підручників з вітчизняної історії. В очікуванні подання до Верховної Ради нового варіанта законопроекту про надання пільг воякам Української повстанської армії, які боролися з радянською владою до середини 50-х рр., активізувалася перманентна полеміка з проблеми ОУН-УПА.

Ми пам’ятаємо, що становлення самостійної України на переломі 80-х і 90-х рр. супроводжувалося сплеском інтересу політиків і громадськості до вітчизняної історії. Результат відомий: пострадянська Україна стала правонаступницею Української Народної Республіки й успадкувала від неї державну символіку. В наступні роки країна утвердила політичну та економічну незалежність від Росії, домоглася визнання своїх кордонів сусідами і завоювала власне місце в колі європейських держав.

Що означає новий спалах інтересу до вітчизняної історії? Слід взяти до уваги, що всі перелічені вище історичні сюжети мають один спільний знаменник: українсько-російські відносини.

На мою думку, суспільство визріває для переосмислення нашого спільного з Росією минулого у світлі змін, що відбуваються у глобалізованому світі після 11 вересня 2001 р. Йдеться про одночасне переосмислення минулого українцями, українськими росіянами та російськими громадянами. Громадськість обох країн успадкувала від попередніх поколінь досить широкий спектр уявлень про спільне минуле — від екстремістських до поміркованих. Вона апелює до істориків-професіоналів, щоб підтвердити або заперечити аргументами науки ці уявлення.

Аргументи істориків не повинні зашкодити об’єктивному процесу формування української політичної нації, в якому етнічні росіяни відіграють важливу роль, а також українсько-російським міждержавним відносинам. Вченим обох країн, які не бажають бути іграшкою в руках політиків, не треба підтримувати старі або продукувати нові історичні міфи.

Переяславський договір

У зв’язку з наближенням 350-річчя Переяславської козацької ради в українському керівництві поцікавилися, де той знаменитий договір, яким гетьман Богдан Хмельницький прив’язав Україну до Росії? Трьома століттями раніше, як з’ясувалося, цим самим питанням цікавився Петро Перший. Встановлено, однак, що на Переяславській раді жодних документів не підписувалося. Козаки обмежилися присягою на вірність цареві. Коли зайшла мова про зворотну присягу царя Війську Запорозькому, то виявилося, що в Московському царстві «не положено» присягати підданим. Воно не знало відносин васалітету з обопільними зобов’язаннями сторін. Всі піддані царя були холопами — від кріпосних до думних бояр. Про феодалізм у кріпосницькій Росії годі й говорити.

Письмове оформлення відносин між Військом Запорозьким (тобто Україною) і Московським царством містилося у «Статтях» Б.Хмельницького від 31 березня 1654 року, які дійшли до нас у російській редакції (без статей, не визнаних царським урядом), а також у «Жалуваній грамоті» царя гетьману і всьому Війську Запорозькому від 6 квітня 1654 року. Гарантувалося збереження в Україні тієї системи влади та управління, яка склалася за роки національно-визвольної війни. Гетьман мав право тримати 60-тисячну армію і провадити самостійну дипломатичну діяльність. Ці два документи й фігурують у літературі як Переяславський договір.

Вячеслав Липинський у монографії «Україна на переламі», присвяченій останнім рокам гетьманування Б.Хмельницького, зазначав, що слід розрізняти Переяславський договір та міфи, які згодом наросли довкола нього. Переяслав був одним з епізодів у дипломатичній діяльності гетьмана. «Возз’єднання» України з Росією в 1654 році не відбулося, оскільки гетьман навіть, зі згоди царя, провадив власну зовнішню політику. Так було до самої смерті великого гетьмана. Саме його смерть і потягла за собою той процес поступового поглинання України, який пізніше назвали возз’єднанням. Проклинаючи гетьмана, Тарас Шевченко реагував на переяславський міф, а не на історичну дійсність.

Після передчасної смерті Б.Хмельницького гетьманом став його син Юрій. Незабаром його усунув від влади Іван Виговський, який розірвав відносини з Москвою і натомість уклав у вересні 1658 року Гадяцький договір з Варшавою. Згідно з цим договором, у складі Речі Посполитої (королівської Польщі та Великого князівства Литовського) утворювався третій державний елемент — Велике князівство Руське. Виговський навіть зміг розгромити царські війська під Конотопом у липні 1659 року. Однак сейм Речі Посполитої не ратифікував Гадяцького договору у повному складі (з утворенням Великого князівства Руського), а козаки після багатьох років війни з Польщею не побажали повернутися під руку польського короля. І.Виговський змушений був повернути владу Юрію Хмельницькому.

У жовтні 1659 року між Ю.Хмельницьким і царським урядом були укладені так звані «переяславські статті». У присутності 40-тисячної російської армії новий гетьман змушений був підписати документ, який складався з 14 «давніх статей» 1654 року (насправді фальсифікованих) та 18 «нових статей». Переяславський договір 1659 року позбавляв гетьмана права на ведення самостійної зовнішньої політики. Гетьман більше не міг самостійно призначати й усувати генеральну старшину та полковників. Козаки позбавлялися права переобирати гетьмана без згоди царя. В шести найважливіших містах України, за цим договором, розміщувалися царські воєводи з військовими гарнізонами.

Отже, святкувати ювілеї «возз’єднання» у дореволюційні і радянські часи треба було б, спираючись на іншу ключову дату — Переяславський договір 1659 року, відповідно до якого, конфедеративний союз двох держав перетворювався на федерацію. Надалі федеративні права України урізалися після виборів кожного нового гетьмана.

Переяславський міф про возз’єднання виник у ХIХ ст. Іван Лисяк-Рудницький підкреслював, що він склався з допомогою нащадків козацької старшини, яка стала на шлях активної співпраці з імперією. Легенда про те, що предки добровільно стали під «високу руку православного царя», дозволяла нащадкам почуватися в імперії частиною всеросійської панівної верстви.

3. Переяслав як політичний символ

Перший Переяслав був символом єднання. До революції — символом єднання двох гілок одного народу, розлучених монголо-татарською навалою. Після революції — символом возз’єднання двох братніх народів, що утворилися з єдиної давньоруської народності. Від Переяславської ради і до падіння самодержавства, тобто впродовж двох з половиною століть легенда про єдиний народ насаджувалася в суспільстві всіма можливими засобами. Згода більшовиків вважати українців окремим народом була досить-таки формальною. В радянських підручниках українці уперше виринали на історичну арену з «темних», тобто позбавлених літописної традиції століть (ХIV — ХVI). Та вітчизняною, як у часи С.Соловйова і В.Ключевського, вважалася історія російського народу.

Панівні кола дореволюційної імперії дозволяли українцям існувати тільки у вигляді позбавленої національних ознак етнографічної маси. Українці, які здобували освіту, мусили переходити на російську мову і приймати російські культурні цінності. Звісно, завжди знаходилися люди, які досягали успіху в економічній або культурній діяльності, але й на гадці не мали втрачати національну ідентичність. Влада вважала таких потенційними мазепівцями — зрадниками-сепаратистами. Заявити про приналежність до української інтелігенції означало кинути виклик імперії.

У 1914 р., коли царські війська прийшли у завойовану Галичину, російська преса писала про завершення справи Переяслава — возз’єднання всіх частин єдиної Великої Русі. Українські школи були негайно переведені на російську мову, хоч діти її не знали. Військові власті закрили всі українські газети й журнали, а українську інтелігенцію і греко-католицьких священиків депортували вглиб Росії. Така політика (лідер партії кадетів Павло Мілюков назвав її у Державній Думі «європейським скандалом») здійснювалася в рамках реалізації офіційної концепції про єдиний російський народ.

Намагаючись визначити становище свого народу після Переяслава, Олександр Оглоблін, Михайло Слабченко та деякі інші вчені 20-х рр. почали розглядати Україну як колонію Російської імперії. Ця точка зору прищепилася і стала дуже поширеною в наші дні. Чи можна з нею погодитися?

Історики часто використовують порівняльний метод. Кожне явище вони зіставляють з однорідними, які існують в іншому середовищі, щоб не помилитися в оцінці.

Російська колоніальна імперія народжувалася, як і західноєвропейські, в добу Великих географічних відкриттів. Російські першопрохідці, як і західноєвропейські, виступали колоністами або колонізаторами. Якщо малочисельне місцеве населення перебувало на порозі цивілізації, першопрохідці заселяли ці землі, тобто ставали колоністами (Північна Америка або російська Північна Азія, включно з Аляскою). Якщо місцеве населення було чисельним і цивілізованим, вони діяли як колонізатори (Індія або російська Середня Азія).

Росіяни в Україні після Переяслава не були ні колоністами, ні колонізаторами. Імперія приймала українців у свої обійми як своїх. Ці обійми могли стискатися поступово, впродовж багатьох десятиліть (Гетьманщина), або раптово, як під час завоювання Галичини у Першій світовій війні. Але імперія не трактувала українців як «інородців». По-воєнному коротко висловився у 1914 році військовий генерал-губернатор нової імперської провінції граф Бобринський: «Восточная Галиция и Лемковщина — искони коренная часть единой Великой Руси, в этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».

Людський потенціал України активно використовувався для колонізації земель. В окремих районах Далекого Сходу українські поселення утворили суцільний етнічний масив. Такий самий етнічний масив утворився за межами корінних українських земель, приєднаних до імперії після Переяслава. У 1917 році, коли Центральна Рада висунула вимогу автономії України, петроградські міністри найбільше обурювалися її претензіями на дев’ять губерній, а не на п’ять, з якими Богдан Хмельницький увійшов «під високу руку» царя Олексія Михайловича.

Ні, не можна розглядати Україну як колонію. Імперія вважала «інородців» людьми другого сорту, але дозволяла їм жити своїм життям. Українців, однак, вона від росіян не відрізняла. Як же ставилися українці до імперії в цій ситуації? Одних це цілком влаштовувало (наприклад, Миколу Гоголя). Інші проклинали Богдана Хмельницького і готові були покласти життя, щоб визволити народ з імперських обіймів (наприклад, Тарас Шевченко).

Давайте подумаємо, що гірше: колоніальний визиск чи невизнання імперією самого існування багатомільйонного народу. Пропоную звернути увагу на уривок зі статті Володимира Винниченка, вперше опублікованої в журналі «Сучасність» (2000, № 6, стор. 98 — 99). У ній — тільки факти, які неможливо заперечити:

«Ім’я її до останніх років було не дуже широко відоме на земній планеті — Україна. Чи в багатьох підручниках з географії та історії це ім’я зустрічається? Ні, не в багатьох.

Досить цікаве й рідке явище, правда? Щоб сорокамільйонний народ на мільйонах кілометрів простору жив собі так, що його не було ні видко, ні чути, наче десь у велетенському підземеллі, — це майже неймовірно, це межує з чудом, це просто казка з «Тисячі та одної ночі»! Який же могутній злий демон зачарував і посадив цього велетня під землю та віками тримав його там?»

Цю статтю було написано у травні 1940 року, коли вже існувала Українська РСР — держава, що мала свою Конституцію. Та всі атрибути радянської державності призначалися для внутрішнього користування. Навіть через півстоліття після написання цих Винниченкових рядків добре освічена людина десь за кордоном могла перелічити нечисленні колонії, що залишалися на планеті, але України вона не знала.

Отже, в дореволюційні і радянські часи Переяслав символізував єднання, тотожне зникненню. По обидва береги Дніпра щось ніби існувало, і навіть назви відповідні придумувалися — скромні до революції (Малоросія) й урочисті після неї (Українська Радянська Соціалістична Республіка). Та Переяслав означав тільки одне: возз’єдналися, і край! Переяслав став символом відсутності народу, держави, країни.

4. Зигзаги сталінської політики

Серед істориків тривають суперечки щодо того, чи варто вважати Радянський Союз «другим виданням» Російської імперії. Одні стверджують що поступки більшовиків національно-визвольному руху надзвичайно великі, і це виключає таку постановку питання. Інші кажуть, що національна радянська державність була фікцією, і тому Радянський Союз мало відрізнявся від Російської імперії.

Обидва твердження помилкові. Істина міститься не десь посередині, а в зовсім іншій площині.

Головним політичним продуктом російської революції були ради робітничих і солдатських депутатів. Більшовики перетворили їх на державні органи і взяли на себе «радянське будівництво» — формування складу рад і легітимізацію його на контрольованих виборах. Компартійні комітети зберігали за собою всю політичну владу у формі диктатури, але покладали на ради та їх виконкоми всю управлінську роботу.

Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів дістав назву «Радянської влади» — саме так, з прописної літери. Видимі конструкції радянської держави не мали значення, бо за ними крилася не відбита у конституціях диктатура жорстко централізованої партії, а точніше — її вождів. Така особливість давала можливість вибудовувати державу в довільних формах. У свою чергу, це дозволило більшовикам запровадити в життя національну радянську державність і створити суворо централізовану державу у формі конгломерату незалежних держав (з 1917 р.) або союзних республік (з 1923 р.) з надзвичайно великими повноваженнями.

Отже, ленінська партія не зробила жодних поступок національно-визвольному руху. Вона просто скористалася особливостями радянської державності, щоб запровадженням її національного різновиду створити ілюзію задоволення вимог пригноблених народів колишньої імперії.

Можна скільки завгодно доводити цілковиту фіктивність національної радянської державності, фактів для цього не забракне. Але вона не була фіктивною, тому що становила національний різновид загальносоюзної радянської державності. Радянські органи влади були підконтрольні компартійним комітетам, але, як усі пам’ятають, справді керували життям суспільства.

Міра реальності повноважень радянських органів влади визначалася компартійними вождями, а не Конституцією. Це означало, що державна влада у вигляді компартійно-радянського тандему була нестабільною. Надзвичайно нестабільною вона була на зрізі національної державності. Особливі побоювання з боку Кремля викликало наділення великими конституційними повноваженнями (аж до права виходу з Союзу) найбільшої національної республіки — України. Оскільки з політичною нестабільністю боролися засобами превентивного терору, популістські норми радянських конституцій мали позначитися перш за все на долі України.

Оскільки Україна за економічним та людським потенціалом практично дорівнювала іншим національним республікам, разом узятим, на харківський компартійно-радянський субцентр влади у 20-ті рр. спрямовувалася підвищена увага конкуруючих кланів у Кремлі. Підтримкою Компартії України прагнув заручитися кожен член політбюро ЦК ВКП(б). Це не вдалося Л.Троцькому і Г.Зінов’єву, хоч вони й народилися в Україні. Це вдалося Й.Сталіну, який спромігся призначити на ключову в Україні посаду свого підручного Л.Кагановича.

«Націонал-комуністи» в ЦК КП(б)У, себто нечисельні більшовики українського походження та колишні боротьбисти, скористалися сприятливою політичною кон’юнктурою в інтересах відродження української мови і культури. Вони перетворили проголошену в 1923 році кампанію коренізації, тобто укорінення компартійно-радянської влади в союзних республіках, на українізацію (в розумінні — дерусифікацію) суспільного життя.

Українізація здійснювалася навіть за межами України — в місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах. «Націонал-комуністи» з часом стали говорити про доцільність передачі Кубанського округу Україні.

Поки українізація залишалася різновидом загальносоюзної кампанії коренізації влади, центр сприяв її розгортанню. Керуючись особистими інтересами, Сталін сприяв українізації навіть тоді, коли бюрократична кампанія стала переростати в широкий рух за національне відродження. Тим жахливіших масштабів набули репресії, під які потрапила Україна після того, як Сталін переміг усіх своїх суперників, покінчив з новою економічною політикою і розпочав форсоване насадження адекватної політичному режиму директивної економіки. Головним напрямом «соціалістичних перетворень» стала колективізація села.

Факти свідчать, що Україна перебувала в епіцентрі сталінських репресій. Щоб перетворити українських селян-власників на колгоспників, було застосовано не тільки експропріацію заможного прошарку села, як повсюди в СРСР, а й терор голодом — конфіскацію всіх без винятку продовольчих запасів, нагромаджуваних у кожній селянській садибі до нового врожаю. «Натуральні штрафи», як їх було названо у відповідних директивних документах, стали карою за те, що заготівельні бригади не знайшли хліба у «боржників». Внаслідок цього голод, від якого в 1932 — 1933 рр. потерпало багато місць країни, переріс у двох регіонах — в Україні та на Кубані — у страхітливий голодомор.

У 1956 році І.Лисяк-Рудницький надрукував у журналі «Культура» (Париж) статтю «Новий Переяслав з аналізом етапів національної політики Кремля щодо України. Мене вразила в ній фраза, якою пояснювалися причини терору голодом: «Сталін та очолена ним російсько-совєтська бюрократія рішили «навчити хохлів розуму». Вчений знайшов на подив точні слова, хоч не міг знати опублікованого тільки в 1990 році документа — листа С.Косіора Сталіну від 15 березня 1933 року, у якому генсек ЦК КП(б)У доповідав про хід весняної сівби у голодуючій Київській області. Ось що писав Косіор: «То, что голодание не научило ещё очень многих колхозников уму-разуму, показывает неудовлетворительная подготовка к севу». Саме в березні 1933 року голод набув потворних розмірів. На великій Київщині (що площею тоді більш ніж удвічі перевершувала сучасну) люди гинули вже десятками тисяч щомісяця.

Одночасно з терором голодом на Кубані і по всьому Північному Кавказу було здійснено заходи щодо цілковитого викорінення української мови. Жителям Північно-Кавказького краю стало небезпечно наполягати на своїй приналежності до українського народу. Українцями могли оголошувати себе тільки приїжджі з України. Коментуючи зниження питомої ваги українців у населенні краю з 37% за переписом 1926 року до 4% за переписом 1959 року, О.Вишневський в монографії «Серп і рубль. Консервативная модернизация в СССР» (Москва, 1998, стор. 328) не знаходить пояснень. Він може тільки констатувати: «Из-за разных причин, в частности, и через изменённую самоиндентификацию населения, возможно, не всегда добровольную, удельный вес украинцев резко сократился» Як кажуть, спасибі й на цьому.

У 1933—1938 рр. Україна опинилася в епіцентрі репресій, названих західною історіографією Великим терором. На відміну від Росії та інших республік, де масові репресії розгорнулися з 1937 року, в Україні вони почалися у 1933-му, тобто одночасно з великим голодом. Практично повністю було репресоване покоління людей, які брали участь в Українській революції.

Радянська влада насаджувалася в Україні під гаслами пролетарського інтернаціоналізму, а не російського націоналізму. Демонстративна відмова від великодержавного шовінізму, яким визначалася національна політика царизму, допомогла більшовикам встановити свою владу над більшою частиною імперії, що розпалася. Однак чим далі, тим більше абстрактні форми інтернаціоналізму наповнювалися конкретним і звичним російським націоналізмом.

«Для балансу» Кремль усіляко підкреслював турботу про розвиток культури націй, які дали ім’я союзним республікам. Українізація за межами України восени 1932 року була офіційно оголошена «петлюрівською». Проте в самій республіці ніхто не припиняв цієї кампанії. Полювання на «петлюрівську» інтелігенцію здійснювалося на тлі підкресленої турботи властей про розквіт «соціалістичної за змістом, національної за формою» української культури.

Черговий поворот у сталінській політиці щодо України стався в роки війни. Після Сталінградської битви склалися передумови для визволення України від німецьких окупантів. Щоб полегшити просування Радянської армії по території республіки, Сталін здійснив масштабну пропагандистську кампанію. В центрі її уперше за роки радянської влади опинився переяславський міф.

Якщо раніше радянські історики, згідно із засадами «пролетарського інтернаціоналізму», розглядали приєднання України до Росії в 1654 році як «менше зло» (порівняно з двома іншими варіантами, що залишалися, — Річчю Посполитою й Османською імперією), то тепер ішлося про здійснення віковічної мрії українського народу возз’єднатися з великим російським народом. Радянська пропаганда почала прославляти Богдана Хмельницького. Було засновано орден його імені, який мав такий же високий статус, як орден Суворова та Кутузова. У 1943 році місто, в якому відбулася козацька рада, назвали Переяславом-Хмельницьким.

Уперше з 20-х рр. у засобах масової інформації почали підкреслювати державний статус УРСР. Було створено наркомат оборони УРСР, який проіснував зовсім недовго — до жовтня 1945 року. Одночасно утворився наркомат закордонних справ УРСР. Щоправда, він не мав дозволу засновувати посольства і консульства в інших країнах. Україна стала членом-засновником Організації Об’єднаних Націй, членом багатьох спеціалізованих організацій ООН.

Однак після перемоги над нацистською Німеччиною Україна, як і раніше, залишалася в епіцентрі державного терору. За свідченням М.Хрущова, певний час Сталін розглядав можливість виселення українців в азіатську частину СРСР. Смерть диктатора докорінно змінила становище.

5. Другий Переяслав

У 1994 році видавництво «Основи» подарувало читачам двотомник І.Лисяка-Рудницького «Історичні есе», блискуче упорядкований молодим львівським вченим Ярославом Грицаком. З цієї праці почалася посмертна слава американського університетського професора українського походження.

В уже згаданій статті «Новий Переяслав» І.Лисяк-Рудницький виявляв причини відродження переяславської ідеології в середині 50-х рр. Вчений установив, що вона адресувалася насамперед українській інтелігенції та бюрократії. Далі я хотів би викласти хід думок вченого у вигляді цитати. Краще за нього не скажеш.

«Подібності між ленінським та сучасним, постсталінським періодами поверхові. Бо класово-пролетарський, революційно-інтернаціоналістичний фундамент, що на ньому хотів будувати Ленін, щез майже безслідно. Москва сьогодні посилається не так на соціальні інтереси українського пролетаріату, але радше до українського патріотизму й національних традицій.

«Переяславська ідеологія» має, на свій лад, явно націоналістичний характер. Тільки що це дуже специфічно спрепарована версія українського націоналізму, звернена своїм вістрям проти Заходу, тоді коли протимосковське вістря зовсім притуплене. Символом так зрозумілого українського патріотизму можна вважати гоголівського Тараса Бульбу, козацького отамана, що по-геройськи б’ється проти турків і поляків та що гине зі словами про «білого царя» на устах. Вже сам факт існування цієї постаті в літературній традиції свідчить про те, що така версія українського патріотизму має певний грунт в українській історії. Очевидно, не в автентичній історії ХVII століття, що творить уявне тло повісті; автентичне українське ХVII століття — це доба Сагайдачного, що ходив походом на Москву, це доба Виговського, Дорошенка, Мазепи, що змагалися до того, щоб унезалежнити державу Війська Запорозького від московської гегемонії. Зате знаходимо корені цієї концепції в ХIХ столітті, коли жив Микола Гоголь, цей типовий представник українського дворянства, яке, зберігаючи любов до рідної землі, локальний патріотизм та зв’язок з традиціями Гетьманщини, все ж прийняло імперську політичну ідеологію та стало на службу царизмові. Кремлівські вожді правдоподібно міркують собі так: якщо царям пощастило притягти до співпраці українське дворянство, то чому не мало б удатися приєднання, на цій же «переяславській» ідеологічній платформі, сучасної радянської української інтелігенції?»

І.Лисяк-Рудницький бачив лише одну справді істотну різницю між царською і радянською версіями «переяславської концепції». Царський уряд обстоював тезу про «єдність російського народу», вбачаючи у великоросах та малоросах тільки племінні різновиди однієї нації. Після національної революції 1917—1920 рр. українці стали нацією, і дореволюційна версія відпала. Замість тверджень про єдність російського народу Кремль став обстоювати тезу про «споконвічну дружбу двох братніх народів». Єдина умова, яка ставилася перед Україною при цьому, — назавжди залишатися у нерозривному зв’язку з Росією. Шукаючи історичних аналогій, І.Лисяк-Рудницький порівнював середину ХХ століття з ХVIII століттям, коли ще зберігалася автономна козацька державність.

Завершуючи свою статтю, І.Лисяк-Рудницький наголошував на деяких позитивних моментах «переяславського курсу» Кремля. Такий курс давав можливість загоїти рани 25-літнього періоду сталінських репресій. Вчений порівнював сучасний йому період з ХVIII століттям, коли козацькі політики помазепинської доби інтерпретували Переяславський договір як своєрідний конституційний акт, що нормував відносини Гетьманщини і Росії. Така інтерпретація давала аргументи для обстоювання дарованих жалуваною грамотою «прав та вольностей». Подібна глуха й завзята боротьба за елементарні права нації, робив висновок вчений, продовжує точитися в Україні. Він не брався передбачити, коли і чим ця боротьба закінчиться, але робив припущення, що Кремль уже, мабуть, не зможе дозволити собі повернутися до терористичних методів управління.

Через півстоліття після появи цієї статті І.Лисяка-Рудницького представники нового покоління істориків можуть робити вже не припущення, а точний висновок. Щойно у видавництві «Наукова думка» вийшли з друку підготовлені в академічному інституті історичні нариси «Політичний терор і тероризм в Україні» (під редакцією В.Смолія). Ця монографія — результат спільних зусиль 23 спеціалістів. Том обсягом 952 сторінки грунтується на архівних документах і містить у собі чимало принципово важливих висновків. Один із них стосується розглядуваного питання: зі смертю Й.Сталіна використання масового терору як методу державного управління стало неможливим. Внаслідок цього радянський лад втратив стабільність і ввійшов у смугу системної кризи. Криза тривала кілька десятиліть і завершилася, як відомо, втратою у 1989 році зовнішнього імперського поясу держав-сателітів, а в 1991 році — розпадом тоталітарної партії і самої наддержави.

6. Указ Президента України

У січні 2004 року — новий великий ювілей Переяславської ради, її 350-річчя. Перший після того ювілею, який дав підстави І.Лисяку-Рудницькому говорити про Новий Переяслав. Постає закономірне запитання: як на нього реагувати?

Переяслав перестав бути політичним символом. Якщо далі використовувати метод історичних аналогій, то наш період відповідає початку 50-х рр. ХVII століття, тобто до події, яку назвали Переяславською козацькою радою. «Переяславської концепції», що покладалася в основу національної політики Кремля щодо України, більше немає. Москва тепер спілкується з Києвом через МЗС і міжнародні відділи інших міністерств та відомств.

Саме в цій ситуації Президент України підписав 13 березня нинішнього року указ «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року». Затверджено організаційний комітет з підготовки та відзначення цього ювілею. Під контролем оргкомітету мають пройти наукові конференції, «круглі столи», книжкові виставки, інші культурно-просвітницькі заходи, а також побачити світ наукові монографії, науково-популярна і художня література на історичну тематику. Слід оновити експозиції, присвячені зазначеній події, у Національному музеї історії України та в Національному Переяслав-Хмельницькому історико-етнографічному заповіднику. Рекомендовано проводити тематичні радіо- і телепрограми. Висловлено побажання організувати Всеукраїнський конкурс серед учнівської та студентської молоді на кращого знавця історії України. Це — все, жодної іншої конкретики в указі немає.

Президентський указ наштовхнувся на протест із боку української інтелігенції і діаспори в країнах Заходу. Засоби масової інформації почали друкувати протестні листи, підписані шанованими людьми, у тому числі компетентними істориками. Щодо тексту указу, який наведено у попередньому абзаці, мало хто висловлювався. Автори засуджували саму ідею відзначення ювілею Переяславської ради на державному рівні. Засудження аргументувалося матеріалом, який можна згрупувати у дві історичні проблеми: Переяслав як політичний символ і «переяславська концепція» в національній політиці Кремля щодо України. Інакше кажучи, вся критика скеровувалася у минуле. Ніхто не спростував так побудовані протестні листи, оскільки заперечувати наведену аргументацію неможливо.

Нещодавно в адміністрації Президента України було висловлено цікаву ідею забезпечення відкритості рішень виконавчої влади. Якби ця ідея втілилася в практику раніше, проект указу про відзначення 350-річчя Переяславської ради з’явився б на сайті Президента України в Інтернеті і в пресі. Цілком можливо, що негативна реакція громадськості перешкодила б його підписанню.

Читачі, мабуть, здогадалися, з огляду на побудову фраз у цьому підрозділі статті, що автор обстоює доцільність президентського указу. Скажу більше: вся стаття присвячена обгрунтуванню його доцільності. Я бачу в указі певний важіль, який допоможе подивитися на проблему Переяслава не в її історичному розрізі, а в перспективі. Бо двовимірна проблема Третього Переяслава існує об’єктивно. Третій Переяслав присутній у процесах формування української політичної нації. Третій Переяслав присутній у відносинах двох держав — України і Російської Федерації.

7. Третій Переяслав

У пострадянських країнах ювілеї важливих подій відзначаються широко і, зазвичай, з державною участю. Іноді ми говоримо не про ювілей (у цьому слові є щось від свята), а просто про «круглу дату». Наближається, наприклад, дуже важливе для нас 70-річчя голодомору.

350-річчя Переяславської ради одні святкуватимуть (хто заборонить?), а інші відзначатимуть. Попри все, цю річницю не можна оминути. Проте суть Третього Переяслава — не у відзначенні самої події. «Кругла дата» має підштовхнути до відповіді на запитання: чи треба нам, українцям і росіянам, які живуть у ХХI столітті, тримати в голові стереотипи спільної історії, закладені у свідомість людей в імперські часи?

На місцях указ Президента України «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року» сприйняли по-різному. Можна було натрапити й на таку кваліфікацію події: «свято Возз’єднання України з Росією». Люди старшого віку нерідко мислять старими категоріями, особливо поза межами своєї професійної діяльності. Для них взірцем є святкування 300-річчя Переяславської ради — найграндіозніше пропагандистське шоу з роздачею подарунків. Україна тоді одержала в подарунок Кримську область, яку не могла отримати від ленінської Росії ні в 1919-му, ні в 1920 рр.

Переяславський міф в імперській оболонці обслуговував Російську імперію. Його радянська модифікація обслуговувала СРСР. У цих державних утвореннях Україна сиділа, як комаха в бурштині, не маючи змоги поворухнутися. Тільки за цієї умови міф зберігав свою переконливість. Кожен, хто висловлював сумнів, повинен був виступити проти могутньої держави, наразившись на звинувачення у мазепинщині, петлюрівщині або бандерівщині.

Коли Україна здобула незалежність, міф Переяслава втратив грунт під собою. Ті, хто тепер опротестовував президентський указ, мали можливість без усякого ризику для себе сказати все, що вони думали про Переяславський договір або про відзначення його 300-річного ювілею. Автори протестних звернень показали свою компетентність у проблемах вітчизняної історії. Однак у суспільстві є й люди, які пишуть слово «возз’єднання» з великої літери…

350-річчя Переяславської ради має стати, як і кожен ювілей, приводом для того, щоб замислитися над суттю події і подати її у властивому світлі. Було б добре, якби в реалізації положень цього указу взяли якнайактивнішу участь ті, хто протестує проти нього.

Такі приклади є. У протестній заяві, підписаній президентом Світового конгресу українців Аскольдом Лозинським і генеральним секретарем Віктором Педенком, повідомлялося, що наукова рада цієї організації до кінця 2003 року підготує монографію про наслідки Переяславського договору. Було заявлено також, що конгрес українців звернеться до чільних вчених діаспори, щоб вони взяли активну участь у запланованих наукових конференціях, «круглих столах» і в радіо- та телепрограмах з метою об’єктивного висвітлення цієї трагічної події.

Мушу зауважити, що науковці Інституту історії України НАН України не протестували проти указу про відзначення Переславської ради (за винятком С.Білоконя), а негайно взялися за підготовку фундаментальної двотомної монографії. В інституті також створено групу вчених, яка візьме участь в оголошеному Науковим товариством ім. Шевченка (США) конкурсі на написання наукової праці, присвяченої шляхам розвитку народної освіти в Україні після 1654 року.

Явище, позначене терміном «Другий Переяслав» («Новий Переяслав» — за І.Лисяком-Рудницьким), започаткувало розрахований на тривалу перспективу курс національної політики Кремля щодо України. Явище, яке пропонується назвати «Третім Переяславом», має започаткувати курс на подолання застарілих історичних міфів у свідомості людей. Якщо вжити аналогію зі сфери медицини, такий курс можна назвати лікуванням історичної свідомості.

У відкритому листі ради Наукового товариства ім. Т.Шевченка в Україні, адресованому адміністрації Президента, вказано, що ця громадська організація протестує проти нав’язування низки заходів (далі перелічувалися всі, зазначені в указі, аж до учнівського конкурсу). «Рада НТШ в Україні, — йшлося далі, — вважає, що Українська держава зобов’язана ініціювати та проводити перелічені вище заходи постійно, маючи на увазі розвиток української історичної освіти та науки і незалежно від дат, що символізують поневолення України».

Виходячи зі змісту процитованого уривку, я гадаю, що позиція НТШ в Україні збігається з філософією президентського указу. А відштовхуватися завжди потрібно якраз від ювілею. Це цілком природно, і саме так зробили півстоліття тому неперевершені ніким і ніколи радянські спеціалісти в галузі пропаганди.

8. Діалог із громадськістю України

Українське суспільство багатонаціональне і поліконфесійне.

Треба ще подумати, чи це добре, коли б усі ми однаково мислили і належали до однієї національності та конфесії. Та й хто це — ми? Чи можемо ми назвати себе на ймення? Чи існують громадяни України як українська політична нація? Ось у чому питання з питань.

Явище, яке можна визначити «виповзанням з Росії», увійшло після 1991 року в державотворчий процес. За цей час чимало зроблено. Є реальні кордони (хоча б на географічній карті). Функціонує розмежована економіка. Діють конституційні норми про неможливість двох державних мов і подвійного громадянства. У школах використовуються написані в Україні підручники з вітчизняної історії.

Чи можна прискорити дерусифікацію життя? Сучасна Україна — демократична держава і не може примушувати своїх громадян робити те, чого вони не хочуть робити. Та й не здатна на це. Хто б мав виконувати непопулярні директиви, якщо вони не сприймаються ні населенням, у тому числі русифікованими уже в кількох поколіннях українцями, ні чиновниками?

А посилання на 20-ті рр. взагалі недоречні. Тоді українізація здійснювалася під керівництвом Л.Кагановича й М.Скрипника диктаторськими засобами. До речі, в діаспорі поширені надто романтизовані уявлення про національне відродження 20-х рр. і про роль у ньому Миколи Скрипника — одного з родоначальників організації радянських чекістів.

Україна відділила себе від Росії на референдумі 1 грудня 1991 року. Проте за півроку до нього більшість її населення висловилася за дальше існування Радянського Союзу. Грудневий референдум був не так усвідомленим у спокійній ситуації рішенням, як емоційною відповіддю на стрес під час серпневого путчу. Лише поступово більшість населення колишньої союзної республіки оцінила переваги життя у власній країні і позбулася успадкованих від радянського минулого пропагандистських стереотипів. Істотну роль у цьому відіграла поміркована і розумна політика української влади. Діставши можливість тільки з 1991 року проводити власну національну політику, вона успішно впоралася з цим випробуванням на зрілість. Сили, які раз у раз пробували розіграти на парламентських виборах «російську карту», завжди залишалися на манівцях політичного життя.

Ми бачили, скільки горя і нещасть випало на долю України після її втягнення у силове поле імперії. Однак звинувачувати в цьому російський народ не доводиться. Дослідник східноєвропейської історії Андреас Каппелер (Німеччина) переконливо довів своїми грунтовними працями, що у росіян як в імперської нації не існувало правових, економічних або соціальних привілеїв, що їх мали панівні нації західних колоніальних імперій. Неможливо обтяжувати росіян і злочинами ленінсько-сталінської доби. Певна річ, вони постраждали від терору тоталітарної держави незрівнянно менше, ніж українці. Проте масовидність терору (неологізм, запроваджений В.Леніним) завжди визначалася невеликою (до того ж і багатонаціональною) купкою комуністичних вождів. Завдяки специфіці встановленого ними політичного ладу вожді не звіряли своїх дій з побажаннями поневоленого державою суспільства.

З викладеного вище випливає висновок: українська політична нація не може консолідуватися на русофобії. Екстремістські оцінки спільної історії України і Росії суперечать національним інтересам українського народу. Врешті-решт, в історії існує об’єктивна істина, яку треба поважати за всіх умов.

9. Діалог з Росією

Російська політична еліта сподівалася, що труднощі трансформаційного періоду змусять Україну вибрати яку-небудь форму відтворення багатонаціональної держави, яка розвалилася у 1991 році. Спочатку була запропонована форма Співдружності Незалежних Держав, статус якої зумисне не визначався. Потім розгорнулася кампанія на користь створення союзу трьох слов’янських народів. Україна й тут залишилася незворушною. Тепер, коли основні труднощі трансформації позаду, сподіватися на злиття України з Росією вочевидь не доводиться.

Це вселяє надію на співпрацю з російськими вченими з узгодження нашої спільної історії як у часи Давньої Русі, так і після 1654 року. За попередні десять років багато хто з них встиг відмовитися від створеної в радянські часи компромісної концепції Київської Русі як «колиски трьох братніх народів» і повернутися до агресивної теорії єдиного російського народу.

Якщо тепер існує самостійна Українська держава, то вона має власне минуле. Дотримуючись історичних концепцій, створених у ХVIII — ХIХ ст., російські історики опиняються у незручному, з наукового погляду, становищі. Ніхто їм не заважає повторювати кроки радянських істориків у добу «боротьби з космополітизмом», що їх тепер визначають однією крилатою фразою: «Росія — батьківщина слонів». Однак історичні концепції минулих століть, які ніколи не мали нічого спільного з наукою, застаріли й політично.

Слід зазначити, що рівень історичної науки в Російській академії наук залишається традиційно високим. Наука фінансується істотно краще, ніж у нас. Міжнародні зв’язки російських істориків незіставно інтенсивніші. Архівна база для досліджень непорівнянно якісніша, тому що політичні рішення, які стосувалися України, приймали Москва або Санкт-Петербург.

Навіть якщо російські вчені не готові до кардинального перегляду застарілих концепцій, є багато можливостей для спільної праці над конкретними проблемами. Можливо, у процесі такої праці ми зможемо знайти узгоджені висновки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво