ТРЕТІЙ ПЕРЕЯСЛАВ - Соціум - dt.ua

ТРЕТІЙ ПЕРЕЯСЛАВ

7 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 7 лютого-14 лютого

Ми живемо у вік глобалізації. Вплив газети на уми більше не визначається її накладом. Моя стаття «Три Переяслави» (ДТ, 2002, № 33) завдяки Інтернету потрапила на всі континенти...

Ми живемо у вік глобалізації. Вплив газети на уми більше не визначається її накладом. Моя стаття «Три Переяслави» (ДТ, 2002, № 33) завдяки Інтернету потрапила на всі континенти. З нею ознайомилися закордонні українці, з якими мені довелося зустрітися за останні півроку. Їх хвилюють наші проблеми, у тому числі й ця — відзначення 350-річчя Переяславської ради на державному рівні у січні 2004 року. Як і наші співвітчизники з національно-патріотичного табору, вони переконані: треба триматися подалі від Росії, тому що й тепер ця країна загрожує нашій самостійності.

Я теж переконаний, що велика загроза існує. Проте вважаю, що емоції зайві, а небезпеці треба дивитися у вічі. Тому сформулював проблему Третього Переяслава і приділив їй частину тієї статті. Стаття, яку тримає в руках читач, присвячена цій проблемі повністю.

Суть проблеми Третього Переяслава

Повторю в одному абзаці зміст попередньої статті про Перший і Другий Переяслави. Переяславська рада — це історична подія, яку неможливо проігнорувати, бо вона змінила долю українського народу. Новий Переяслав — це поняття, запроваджене Іваном Лисяком-Рудницьким після святкування 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. Позбувшись можливості тримати Україну в стані покори засобами масового терору, компартійно-радянський режим зробив спробу знайти пропагандистське обгрунтування життєво важливій для нього тезі про відсутність після «возз’єднання» окремої від Росії української нації, держави і країни.

Третій Переяслав — це проблема, що виникла на наших очах, з появою незалежної України. Вона має два взаємопов’язаних виміри. Перший із них — це формування політичної нації, а другий — українсько-російські відносини.

Почну з кількох речень про державотворчий досвід наших попередників. Центральна Рада почала свою діяльність як політичне представництво всіх українців імперії. Не втрачаючи цієї якості, вона буквально за кілька місяців повернулася обличчям до національних меншин у губерніях, де більшість населення становили українці. Діячі української революції розуміли, що Рада не зможе стати крайовою владою, якщо не відбиватиме інтересів усіх національностей. Україна — не тільки для українців, повторював Михайло Грушевський.

Сучасна Україна існує як незалежна держава вже друге десятиліття. Проте політичні сили, завдяки яким вона здобула незалежність і стала правонаступницею УНР, не виснували належних уроків із досвіду Центральної Ради. Через свою різнорідність вони здебільшого пливуть за течією в етнополітичних процесах, які мають велику інтенсивність і різноспрямовану динаміку.

На жаль, серед наших політиків мало хто замислюється над тим, як українці повинні знаходити спільну мову з національною суперменшиною — росіянами. Українські росіяни все ще сприймаються як росіяни взагалі, приблизно так, як це було в Радянському Союзі. Проте в наших інтересах дбати, щоб економічні, культурні та психологічні інтереси та зв’язки цієї меншини були обернені всередину держави, а не у протилежному напрямі. Якщо політична нація виникне на основі української етнічної спільності, наша держава утвердиться як незалежна. Та слід мати на увазі, що по той бік кордону мало хто вбачає потребу у формуванні в Україні окремої політичної нації. Навпаки, там зацікавлені у підтриманні стихійності етнополітичних процесів, щоб зберегти вектор, заданий після 1654 року. За таких умов політична нація формуватиметься під переважним впливом російського етнічного елементу, і через кілька десятиліть з’явиться російська Україна. Тоді постане питання возз’єднання, і це слово вже не доведеться брати у лапки.

Все це пунктиром проходить у попередній статті, хоча в ній розглядалися в основному проблеми Першого і Другого Переяслава. Парадокс у тому, що ніхто з моїх співрозмовників не висловив конкретних претензій щодо змісту статті «Три Переяслави». Не з’явилися вони і в пресі. Бо обурює зовсім не зміст, у якому легко розібратися кожному, а твердження про доцільність президентського указу щодо відзначення 350-річчя Переяславської ради. Та неможливо розв’язувати проблему Третього Переяслава без відкритого діалогу з обома Росіями — поза нами і всередині нас. Замовчування проблеми дуже нагадує поведінку одного відомого птаха в пустелі у момент небезпеки.

Комплекс малоросійства

Почну з полеміки. Ми з літературознавцем Володимиром Панченком часто друкуємо в газеті «День» статті на історичні теми. На своє шестиріччя газета скликала своїх істориків, і кожен написав про те, що його тоді найбільше хвилювало («День», 2002, 13 вересня). Виявилося, що з трьох авторів тематичної сторінки (я був четвертий) двох хвилювала моя стаття «Три Переяслави». Юрій Шаповал критикував завзято, але анонімно, бо ми з ним спілкуємося мало не щодня десятками років. Професор Панченко виступив із відкритим заборолом, а епіграфом до статті узяв слова Володимира Винниченка:

«Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання — руський, з переконань — неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос».

Я не взяв на свій рахунок цього епіграфа, зрадів появі статті і відклав її в папку відгуків на «Три Переяслави», яка була порожньою. Президентський указ і комплекс малоросійства — стикування цих понять давало чудову можливість для смислового наповнення проблеми Третього Переяслава.

В.Панченко не випадково використав для епіграфа слова свого знаменитого тезки. Він знавець Винниченкової творчості, має безліч статей і книгу про нього. Проте нинішнього року виходить друком і моя книга про Винниченка. На своє лихо, цей письменник став у дореволюційній Росії більш популярним, ніж Купрін або Горький, і тому мав спокусливі пропозиції на друкування творів російською мовою. Друг і спонсор Євген Чикаленко картав його за те, що він приймав ці пропозиції. Та чи міг український письменник у тодішній Росії прожити без гонорарів від російських видавництв? Ні, не міг, так само як не може без них прожити письменник і в сучасній Україні. Твори Винниченка заполонили російський книжковий ринок. Розплата настала під час виборів першого складу Центральної Ради. Майбутнього лідера національної революції забалотували за «малоросійство».

Для українців комплекс малоросійства (або меншовартості, фактично це синоніми) — дуже болюча проблема. На запитання «Яка риса українців Вам найбільше не подобається?» опитувані в Інтернеті відповіли: комплекс меншовартості (34%), терплячість (18%), песимізм (16%) і далі за низхідною («День», 2002, 16.08). Надто довго українці були недержавною нацією, через це відбулося надто багато національних і особистісних трагедій. Пристосуванство до чужої держави з метою вижити стало мало не рисою характеру.

Читач уже, мабуть, оцінив на Винниченковому прикладі відносність обвинувачень у малоросійстві. Проте в добу Винниченка була можливість таврувати когось малоросом чи проголошувати щирим українцем. Тепер її нема. Підкреслюю з притиском: такої можливості вже не існує. Українці мають свою державу. Інша річ, як довго вони триматимуть у голові комплекс малоросійства як буцімто актуальний. Стереотипи тримаються довго.

З 1991 року Україна здатна проводити власну політику в усіх сферах життя, у тому числі в національній сфері. В.Панченко заперечує моє твердження про те, що більше немає «переяславської концепції» (тобто поняття Другого Переяслава), яка покладалася в основу національної політики Кремля щодо України. Це заперечення безпідставне. Кремль має свою політику в Україні (ще б пак!), але вона проводиться через МЗС РФ, чи неправда? Якщо комплекс проблем перевищує можливості звичайного посла, призначають особливого.

Ось так, у полеміці наповнюється змістом поняття Третього Переяслава. Повторюю, що цим поняттям окреслюється політика Києва щодо росіян в Україні (внутрішній аспект) і щодо самої Росії (зовнішній аспект). Не політика Москви щодо України, а політика Києва щодо Росії! Те, що така політика тепер існує, не підлягає сумніву. Питання у тому, як вона враховує довгочасні національні інтереси.

Українські національні інтереси

У радянські часи поважали гегелівську діалектику. Вона була потрібна, щоб пояснювати протилежні дії керівництва у здійсненні генеральної лінії. Проте діалектика береться з життя. Щойно я доводив, що в українців є своя держава, і тому вони не можуть бути малоросами за означенням. А тут, не заперечуючи цієї тези, хочу додати їй глибини, яка властива реальному життю.

Мене вражає віра наших співвітчизників у країнах Заходу в державне начало. Вони переконані, наприклад, що національна держава в особі чиновного племені а) здатна і б) хоче здійснити швидку дерусифікацію. Але чиновники не завжди можуть, навіть якщо хочуть. Часто вони не хочуть, а змусити їх щось робити всупереч переконанням в умовах демократії практично неможливо.

Є лідери, які формулюють політичний курс, але навіть у часи тоталітарної держави йти проти течії було важко. В ту епоху, коли треба було позбавити селян приватної власності, на допомогу пропаганді приходив масовий терор. Коли треба було укоренити державні структури в суспільстві шляхом українізації, до пропаганди додавалися засоби економічного стимулювання.

Якщо придивитися до сучасної держави, то вона русифікована значно більше, ніж суспільство. У цьому немає нічого дивного. Поява незалежної України відбулася не завдяки визвольному рухові, а через розпад Радянського Союзу. Ця країна розпалася тому, що була побудована в облудній формі союзу рівноправних народів. Такий вигляд більшовики надали колишній царській імперії, аби придушити опір національно-визвольних сил. Тому ми завдячуємо своєю незалежністю поколінню, яке діяло на історичній арені на початку попереднього століття.

Який був механізм сучасного державотворення? З одного боку, формувалися національно-патріотичні сили. Вони складалися з вихованих у радянському дусі людей, які на ходу освоювали цінності повністю знищеного покоління будівників УНР. З другого боку, республіканська компартійно-радянська еліта разом з єльцинською Росією перехоплювала владу у союзного центру. Той розпадався, оскільки вичерпав свій життєвий ресурс.

Підібрані і виховані Кремлем компартійно-радянські чиновники республіканського масштабу перетворювалися на суверен-комуністів через природне бажання підвищити свій політичний статус. Та вони розуміли, що після усунення союзного центру відділитися від Росії можна тільки одним шляхом — ідентифікацією пострадянської України з петлюрівсько-винниченківською УНР. Тому вони відмовилися від ритуальних прокльонів на адресу «українських буржуазних націоналістів» і зі скреготом зубів перехопили гасла національно-патріотичних сил разом із тими політиками в їх складі, які погодилися увійти у владу. Так виникла окрема від Росії Україна. Це була не та Україна, про яку мріяли М.Грушевський та його однодумці. Проте іншою вона бути не могла.

У радянські часи широкі конституційні права союзних республік паралізувалися безпосереднім підпорядкуванням Москві всіх вартих уваги республіканських об’єктів. Між серпнем і груднем 1991 року, коли в столиці СРСР тривало протистояння союзного і російського центрів влади, а національно-патріотичні сили в Україні проводили виснажливу боротьбу (й досі не завершену) за нову державну символіку, суверен-комуністи тихо й непомітно підпорядкували собі геть усе, що перебувало на території республіки. Так було сформовано окремий від Росії державний організм як об’єкт управління. Однак Росія з Україною мали спільні системи життєзабезпечення. Використовуючи їх, російські чиновники розраховували керувати пострадянськими територіями з допомогою терміново створеного апарату СНД.

Та Україна не приєдналася до жодного з сотень прийнятих документів СНД, які ставили під сумнів її суверенітет. У Законі «Про громадянство України» Верховна Рада не передбачила подвійного громадянства. Російській мові не було надано однакового з українською статусу. Нова держава вийшла з рубльової зони. Багаторічна боротьба за визнання українсько-російського державного кордону завершилася на користь України у квітні 1999 року, коли Б.Єльцин підписав Договір про дружбу, співробітництво і партнерство.

Процес утвердження національної державності тривав, як бачимо, практично до кінця ХХ століття. За три з половиною століття Україна і Росія зрослися своїми організмами, мов сіамські близнюки. Тому операція з видалення Росії з українського «тіла» виявилася тривалою і болючою.

Тепер створилася якісно нова ситуація, коли Україна має власні, інколи дуже відмінні від російських, національні інтереси. Вони взаємно переплітаються з інтересами інших країн і міжнародних організацій. Ми хочемо увійти в європейські та євроатлантичні структури. Росія прагне максимально наблизитися до них, але зберегти властивий супердержаві суверенітет.

Російська еліта швидше зорієнтувалася в ситуації, що виникла, швидше, ніж українська. Вона відмовилася від спроб відновити адміністративно-бюрократичні зв’язки, які існували в радянську епоху. Адже спроби Б.Єльцина реставрувати загальносоюзний управлінський центр під власним керівництвом тільки посилювали прагнення до реальної самостійності з боку керівників України.

Сучасна Росія — це країна з ринковою економікою. Тепер вона може звертатися до пострадянських країн із пропозиціями налагоджувати інтеграцію на засадах, які не суперечать збереженню державного суверенітету. Саме тому зазіхання на політичний статус української еліти з боку російського уряду припинилися. Однак це не означає, що Росія у двосторонніх відносинах з Україною почала керуватися національними інтересами другої. Такого не буває ніде і ніколи.

Незалежність України здобула і утвердила «партія влади». Національно-патріотичні сили лише забезпечили ідеологічне обгрунтування нової України. Не варто говорити про самостійну роль останніх у піднесенні визвольного руху під час переростання бюрократичної «перебудови» в революцію. Вони самі стали матеріалізованим уособленням цього руху, який виник цілком спонтанно під час повалення проіржавілих конструкцій компартійно-радянського ладу.

Якщо національно-патріотичні сили майже не змінилися, то «партія влади» пройшла стрімку еволюцію. В ній оформилися кланово-бюрократичні угруповання і політичні партії, по-різному заглиблені в товщу все ще здебільшого атомізованого населення. Частина «партії влади» схильна пов’язати своє майбутнє з національними інтересами нової європейської країни. Сподіватимемося, що це — переважна частина. Представники її необов’язково є українцями з походження. Інша компрадорська частина не може вийти за рамки кланових чи навіть особистих інтересів. Представники її можуть бути й українцями, походження не має значення.

Важливо те, що єльцинський курс на «возз’єднання» більше не згуртовує українську «партію влади». Тепер у ній виникають угруповання, економічно і політично пов’язані з російськими олігархічними групами. Якби закон і громадськість контролювали такі групи, для національних інтересів України не було б загрози. Однак громадянське суспільство тільки формується.

Якщо аналізувати офіційні цифри російських інвестицій, то здається, що бити на сполох рано. Однак насправді ми не знаємо реального становища і не можемо повною мірою оцінити масштабів контролю української економіки та інформаційного простору російським капіталом (який, у свою чергу, істотною мірою залежить від своїх урядових структур). У кожному разі, Україна не просунулася у напрямі послаблення своєї залежності від російських енергоносіїв. Кількість добре поставлених газет, які відбивають інтереси сусідньої держави, зростає рік у рік.

Є й інші, не менш тривожні ознаки того, що у нас міцніють сили, налаштовані знову перетворити Україну і Росію на сіамських близнюків. У листопаді минулого року один із тодішніх віце-прем’єр-міністрів помістив у популярній газеті велику статтю з обгрунтуванням доцільності запровадження в Україні подвійного громадянства. У статті зазначалося, що інститут подвійного громадянства може послужити об’єднанню двох українських народів — «внутрішнього» і «зовнішнього». Про російський народ у статті не обмовлено й словом, хоча ідея об’єднання росіян у Росії з українськими росіянами так само грунтується на інституті подвійного громадянства.

У минулому національно-патріотичні сили протистояли загрозі комуністичного реваншу. Тепер виникла нова загроза: «партія влади» втратила монолітність у протистоянні зближенню з Росією на умовах останньої. Продуманої відповіді на цю загрозу у національно-патріотичних сил нема. Є лише емоційні сплески на зразок кампанії проти відзначення ювілею Переяславської ради. А потрібне об’єднання з усіма силами, для яких національні інтереси України стоять на першому плані. Потрібні продумані зусилля для залучення в процес формування політичної нації всіх громадян України і насамперед — українських росіян.

Національна суперменшина

Попередній розділ починався з тези про те, що в дерусифікації важко йти проти течії. Теза залишилася нерозвинутою, і до неї слід повернутися.

Радянський Союз, як фантоми з повісті Станіслава Лема «Солярис», міг існувати тільки у силовому полі. Коли зникло створюване компартійною диктатурою поле, наддержава розвалилася. Однак вона проіснувала настільки довго, що вбудований в її конструкцію перекіс у міжнаціональних відносинах відчувається й досі.

Більшовики знищили царську імперію, щоб побудувати на її місці, як декларувалося, союз вільних народів. Насправді вони побудували компартійну вертикаль з більшою, ніж у самодержавній імперії, централізацією влади. Паралельна їй радянська вертикаль влади будувалася як федеративний союз, але мала другорядне значення. Крім того, Радянський Союз аніскільки не скидався на нормальну федерацію, яку зневажливо називали «буржуазною». Радянська федерація була етнократичною. Перекіс у міжнаціональних відносинах полягав у тому, що нації поділялися на категорії — супернацію, титульні нації і національні меншини. Щоб підкреслити рівноправність націй, задекларували відсутність державної мови. Проте росіянин міг прожити все життя в національній республіці, не відчуваючи потреби в опануванні місцевими говірками. Адже він розмовляв «мовою міжнаціонального спілкування». Нації, які давали ім’я союзній або автономній республіці, називалися титульними. Їхня мова була «в законі» тільки у межах цих республік. Українці поза Україною після 1932 року зобов’язані були переходити на російську мову спілкування.

Інерція вже неіснуючої етнократичної наддержави діє й досі. Мільйони українців у Росії позбавлені можливості вчитися в національних школах. Вважається, що вони самі цього не хочуть: такі унікальні… З іншого боку, дерусифікація життя в Україні сприймається як порушення прав людини значною частиною російськомовного (у тому числі українського з походження) населення. Люди обурюються, коли стоїть питання опанування державною мовою. Адже це ускладнює життя.

Математик з Києва Андрій Бурлюк у листі до газети запитує: чому українські редакції Бі-Бі-Сі і «Свобода» перекладають українською мовою відповіді тих, хто в їхніх передачах користується російською? Запитання ставиться у такій площині: це знущання над рідною мовою переважної більшості населення України! Відштовхуючись від цієї тези, він далі запитує: чому ми повинні весь час прикидатися, тобто говорити і думати однією мовою в сім’ї, з колегами та друзями, і силувати себе «на людях»?

Однодумців А.Бурлюка в нашій країні багато. Завдяки їхнім зусиллям, при байдужості основної частини державного апарату, все йде так, як ішло в добрі старі часи. Академік Іван Дзюба пише: «Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України — всупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь — не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної нації серед націй світу. Звичайно, якась держава під назвою «Україна» існуватиме. Але це не буде держава українського народу» («День», 2002, 24 грудня).

Наче у відповідь, Леонід Грач зареєстрував у Верховній Раді законопроект про внесення змін у Конституцію, що передбачають надання російській мові статусу офіційної. Подання підтримали 164 народні депутати.

Проте останнє слово залишається за народом. Гадаю, народ, взятий у цілому, послав чіткий сигнал про свою позицію результатами Всеукраїнського перепису 5 грудня 2001 року.

Повоєнні Всесоюзні переписи свідчили, що питома вага росіян у населенні країни невпинно повзе вниз. Прогнози кінця 50-х рр. показували, що через покоління частка росіян у населенні становитиме менше половини. Супернація могла виявитися меншиною у власній країні. Становище вирішили рятувати поглиненням «братніх» слов’янських народів. Цим пояснювався колосальний асиміляційний тиск на українців та білорусів. За три десятиліття Кремлю вдалося досягти певних результатів.

Між переписами 1959 і 1989 рр. абсолютна кількість українців в УРСР зросла на 5251 тис., але відносна зменшилася з 76,8 до 72,7 відсотка, тобто на 4,1 відсоткових пункти. Відповідно абсолютна кількість росіян збільшилася на 4265 тис., а відносна — на 5,2 пункти (з 16,9 до 22,1 відсотка).

Таке зростання чисельності російського населення в Україні не можна пояснювати переважаючим природним приростом. Навпаки, росіяни поступилися українцям за цим показником, тому що були в основному міськими жителями. Не можна повністю пояснювати зростання чисельності росіян й механічним приростом, хоча у своїй економічній політиці Кремль робив усе для «перемішування» населення між республіками. Якраз саме в результаті політики «перемішування» українці сотнями тисяч покидали свою Батьківщину і їхали за довгим рублем на новобудови Півночі та Сходу. Та головним чинником зменшення частки українців у власній республіці була зміна національної самоідентифікації. Росіян ставало більше, тому що українці перетворювалися на росіян.

Асиміляцію засвідчувала не тільки зміна національної самоідентифікації, а й втрата рідної мови людьми, котрі продовжували вважати себе українцями. За три десятиліття частка носіїв української мови серед населення України зменшилася з 71,8 до 64,7 відсотка, тобто на 7,1 відсоткового пункту. За переписом 1989 року, частка росіян у населенні України становила 22,1 відсотка, а російськомовного населення — 32,8 відсотка.

Міжпереписний період 1989—2001 рр. засвідчив протилежні тенденції. Чисельність українців за цей час зросла на 132 тис., а чисельність росіян зменшилася на 3022 тис. чоловік. Тому частка українців підвищилася з 72,7 до 77,8 відсотка, а росіян — зменшилася з 22,1 до 17,3 відсотка.

Такі зрушення пояснюються зміною національної самоідентифікації. Частка українців зросла на 5,1 відсоткового пункту (за попередні 30 років зменшилася на 4,1 пункту). Відповідно частка росіян зменшилася на 4,8 пункту (за попередні 30 років зросла на 5,2 пункту). Росіян стало менше, тому що вони декларували себе українцями. За останні роки «здобутки» попередньої тридцятирічної асиміляції зникли.

Декларувати себе українцем під час перепису легше, ніж повернути втрачену мову. Зіставлення останніх переписів засвідчує, що частка українців, які вважали рідною українську мову, зменшилася з 87,7 до 85,2 відсотка. Відповідно частка українців, які вважали рідною російську мову, зросла з 12,3 до 14,8 відсотка.

Український народ сказав своє слово. Якщо він збереже контроль за формуванням органів державної влади, то остання не наважиться виступити захисником чужих національних інтересів.

Українізація (найчастіше — у формі дерусифікації) повинна бути прозорою і ненав’язливою. Не скажу, що й тоді її радісно вітатимуть обидві Росії — за межами України і всередині нас. Але противникам українізації не можна давати можливості бути справедливими у своїй критиці.

Напередодні ювілею Переяславської ради

Цілком правомірна постановка такого питання: в чому полягають довгочасні інтереси Росії щодо України?

Кремль щиро зацікавлений у зміцненні союзу трьох народів — російського, білоруського та українського. В такому союзі з динамікою на поглинення «братніх» народів полягає головний національний інтерес Росії. Це треба сприймати без жодного обурення. Сприймаючи, одночасно сподіватися на те, що сусіди також сприйматимуть волю українського народу залишатися собою, а не бути поглинутим близьким йому, та все-таки відмінним народом. Адже ця близькість не тільки успадкована від раннього середньовіччя, а й нав’язана трьома з половиною століттями, які минули після Переяславської ради. Міру нав’язування легко побачити на зіставленні росіян з українцями західних областей, які три століття уникали долі, що символізується кам’яною райдугою на київському Хрещатику.

В історичній науці часто використовується компаративний, тобто порівняльний метод. Хотів би тут використати цей метод, щоб розгорнути перед читачами ще один бік проблеми Третього Переяслава. На українсько-російські відносини часто накладають чужу кальку, і тоді починаються розмови про колоніальний визиск України Росією. Насправді все у наших відносинах простіше і небезпечніше, ніж у відносинах, скажімо, англійців та індусів.

Почну з двох племен, які спромоглися у далекому минулому нав’язати себе своїм сусідам і перетворитися завдяки цьому на великі народи.

На Китайському субконтиненті налічується понад мільярд громадян ханьської національності, які становлять 95 відсотків населення. До них слід додати десятки мільйонів емігрантів — хуацяо у багатьох країнах світу, які можуть кілька поколінь перебувати поза Китаєм, не втрачаючи духовного зв’язку з народом і давньою китайською цивілізацією. Сотні мільярдів доларів інвестицій, завдяки яким економіка Китаю зростає, мов на дріжджах, — це в основному справа їхніх рук. А на початку було одне невелике плем’я — хань. За тисячі років воно поглинуло сотні народів, нав’язуючи кожному власну ідентичність. Ні монголи, ні комунізм не змогли прищепити китайцям власні цінності. Ті підкорилися чужим військам або чужим ідеям, але використали їх з максимальною користю для себе.

У Західній Європі теж існувало плем’я, схоже на ханьців, — латини. Воно спромоглося створити могутню середземноморську імперію, але найчастіше відштовхувало підкорені народи від себе, називаючи їх варварами і використовуючи як рабів. Тому Римська імперія розвалилася. Однак вона увібрала в себе цінності грецької цивілізації, розвинула їх і передала «варварам», які завоювали її. Так народилася сучасна євроатлантична цивілізація — найдинамічніша на планеті.

У добу раннього середньовіччя виникла імперія з центром у Києві, яка успадковувала цінності греко-римської цивілізації в її візантійському варіанті і проіснувала півтисячі років. Хоч Київська Русь об’єднала десятки різних племінних об’єднань, державотворчим етнічним началом був полянський союз племен — головний «сировинний матеріал» майбутньої української народності. Не випадає говорити про єдину давньоруську народність, тому що безсумнівна спорідненість слов’янських племен мала головним чином реліктовий характер. Багато століть слов’яни спокійно жили між Віслою та Дніпром, а потім з причин, які й досі залишаються не дуже зрозумілими, за короткий термін тривалістю в одне-два людських життя поширилися на Балканський півострів і всю Східну Європу.

Генетичним (а не тільки династичним) наступником Київської Русі стала Російська імперія. Її державотворчим етнічним началом були слов’янські племінні союзи Північно-Східної Русі, на основі яких виник російський народ. Велике князівство Московське поглинуло Новгородську землю і припинило формування на її колосальній території окремої — четвертої — східнослов’янської народності. Надалі експансія у західному напрямі пішла під гаслами відновлення державної єдності давньоруського народу. Проте українцям і білорусам вдалося зберегти в імперії власну національну ідентичність. Це означало, що в критичних ситуаціях, які часто трапляються в історії, імперії загрожував розпад.

Найвищої могутності Російська імперія досягла на зламі XVIII—ХІХ ст., поширившись на три континенти — Східну Європу, Північну Азію і частину Північної Америки. 1917 року ця імперія розпалася, але відродилася в іншій оболонці. Черговий крах стався у 1989—1991 рр. Тепер Росія на роздоріжжі. Хоч доба імперій закінчилася, імперська свідомість у цій країні досить поширена, і до влади можуть прийти політики, схильні використати віджилі стереотипи. У цьому — головна небезпека для України.

Чому саме для України? Тут має значення подібність двох найчисельніших слов’янських народів. На побутовому рівні подібність завжди зближує, а на політичному може бути використана для підкорення слабшого. Щоб не бути голослівним, наведу дві цитати, які тяжіють до одного висновку.

Політика правлячих кіл Австро-Угорщини і Росії щодо українців у своїх імперіях була різною. Австрійська влада не нав’язувала українцям німецької мови і дозволяла їм жити своїм життям. Російська влада забороняла українську мову. Коли царська армія 1914 року зайняла австрійську Галичину, окупанти дозволили працювати польським школам, а українські негайно закрили. Чим усе це пояснюється?

Орієнтацію деяких українських політиків на «німецький багнет» під час Першої світової війни Володимир Винниченко пояснював так: «Німець — не родич, не слов’янин, мова його цілком чужа, не «рідна» нашій мові, німець не зможе сказати, що українець — то «різновидність» німця й на тій підставі одбере йому право своєї мови. Словом, ні з якого боку українці, на думку цієї орієнтації, не мали потреби боятися німця, — з двох лих ця орієнтація вибирала культурніше, корисніше лихо для українського народу».

Ці рядки писані 1920 року. А в 2002 році схожі думки (мабуть, не читаючи Винниченка) сформулював російський письменник Анатолій Стреляний, який працює на радіо «Свобода»: «Є велика українсько-російська держава під назвою Україна. Чим далі вона піде від Росії, тим краще. Але не тому, що Росія погана, а тому, що Росія близька і сильна, й Україні, щоб залишитися Україною і не асимілюватися, треба піти якомога далі від неї. Як це практично зробити, не кривдячи Росію? Нічого важчого немає. Піти не можна, але треба. Я б не хотів бути українським політиком. Мені абсолютно зрозуміло, що треба про все це чесно вести мову, не лицемірити, — ми маємо піти якомога далі, тому що Росія нам дуже близька».

Не треба й коментувати, все ясно. Підкреслю лише головну думку: небезпечно потрапляти у залежність саме від Росії. Чи означає це, як казав В.Винниченко, що доведеться шукати іншого лиха собі на голову? На щастя, винниченкові часи минули. Рятуючи себе, Україна без жодної загрози для національної безпеки може звернутися до Євросоюзу і НАТО. А потім, уже звідти, налагоджувати широкі зв’язки з Росією. Бо немає і ніколи не буде ближчої для нас країни.

***

Під час відзначення 350-річчя Переяславської ради одні наголошуватимуть на співпраці і взаємозбагаченні двох унікально близьких між собою багатомільйонних народів. Інші підкреслюватимуть нещастя, які випали на голови українців, особливо у найжахливішу сталінську чверть століття. Матимуть рацію всі.

У дискусії про українські нещастя одні звинувачуватимуть росіян, а інші — політичні режими, які розпоряджалися долею Російської держави. Звичайно, рацію матимуть тільки другі. Ми звикли до того, що політики діють від імені народу і оголошують своїх противників «ворогами народу». Але жоден народ не може бути обтяжений колективною виною.

Гадаю, що в дискусіях, присвячених ювілею Переяславської ради, всі громадяни України мають зійтися в одному: доленосні для народів рішення ніколи не повинні прийматися за межами їхніх територій. Ми дуже хотіли б почути від російських політиків і публіцистів у січні 2004 року, що вони погоджуються з цією зовсім простою думкою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво