ТРАВЕНЬ. ПЕРЕС І СОЛЖЕНІЦИН

На 80-річчя з дня народження нобелівського лауреата академіка Сахарова ізраїльський міністр закордонних справ нобелівський лауреат Шімон Перес поїхав у гості до іншого нобелівського лауреата, Солженіцина. Чомусь так дивно виходить! У дні, якось пов’язані з пам’яттю Сахарова, на екранах миттєво з’являється Солженіцин, який решту часу живе поза увагою політиків і журналістів. І найцікавіше, що сам Солженіцин до цього зовсім не причетний. Це не він ініціює зустрічі із собою — це світ продовжує перебувати у вічному пошуку втраченої зі смертю Сахарова російської совісті... Звичайно, поїхати до Солженіцина — найпростіший вихід із ситуації. Шімон Перес політик, який після років легендарної, практично вже історичної діяльності на маленькому клаптику близькосхідної суші усвідомлює, що має право лише на великі вчинки, поїхав до Солженіцина, швидше, як європейський читач, ніж як єврейський міністр. І що сказав гуманіст Солженіцин гуманісту Пересу? Що його часто запрошують на різні конференції з прав людини, але він не їздить. Бо вважає, що є проблеми не з правами людини, а з її обов’язками...

У день, коли Солженіцин пояснював це Пересу, уряд талібів в Афганістані ухвалив рішення, згідно з яким, усі індуїсти в цій країні мають жити окремо від мусульманського населення, вивішувати над своїми будинками жовтий прапор і носити на грудях жовту стрічку. Ймовірно, Перес, втомлений важкими для літньої людини переговорами, поїздками, прес-конференціями — всім цим миготінням буденності перед очима людини, готової до підсумків, — міг просто не помітити цієї новини. Новини, яка відразу викликає в пам’яті такі очевидні асоціації... І чому ж жовтий колір? Чому вони завжди обирають жовтий колір?

«А ви? Що ви йому говорили?» — запитав я Переса. «Я з ним сперечався. Я не погоджувався з тим, що він мені казав. Я дискутував із ним»... Однак приїжджав Перес не сперечатися. Приїжджав побачити масштабну людину, за великим рахунком — однодумця. А виявилося, що російський письменник і ізраїльський політик живуть у різних світах, більше того — політик видавався мудрішим і гуманістичнішим за письменника... Із Сахаровим все було б інакше. Він завжди знаходив у собі сили йти далі, дивитися далеко вперед.

Проблема «наступника» Сахарова — це насамперед проблема гостроти зору, навіть не моральних цінностей. Солженіцин — просто інакший, до того ж він вміє блискуче дивитися назад і вглиб, але навіть не розуміє, навіщо дивитися вперед. Попереду в нього — завжди випробування холодного пекла, він гнівний пророк єврейського бога, з тих пророків, котрі примушували полонених у Вавілоні іудеїв повертатися до землі обітованої, однак самі воліли спокійно померти у комфорті полону. Та ось інша людина — Сергій Ковальов. Якраз цими днями моя улюблена «Газета виборча» проголосила його «людиною року», — не тільки в Польщі, загалом на Заході на Ковальова дивляться як на нову совість Росії. Чому ж я з певним побоюванням сприймаю такі оцінки? Не влаштовує масштаб особистості Ковальова? Однак його моральність бездоганна, в певних обставинах це важливіше, ніж масштаб. Ковальов просто приречений на те, що одного чудового дня вже російське суспільство, стомлене чеченською безвихіддю, почне демонструвати його всім закордонним делегаціям і самому собі, як ярмаркового ведмедя. «Ось наша совість, Сергій Адамович. Він завжди казав, що це злочинна війна. Він врятував честь Росії, тим часом як збанкрутілі політики...» І далі за текстом. Але для мене найголовніше питання: що Ковальов скаже тоді, коли в нього з’явиться реальна можливість вплинути на суспільство. Сахаров підкорив своїх співвітчизників не тільки дисидентством, а й наявністю у нього чіткої й сучасної програми дій — набагато сучаснішої, ніж суперечливі наміри Горбачова. Коли ця програма виголошувалася, Сахарова вважали за радикала і маргінала водночас: однак тепер ясно, в який глухий кут загнала себе Росія, коли її влада зважилася лише на півзаходи... В Росії живуть особистості з солженіцинською біографією і ковальовськими моральними якостями — немає лише людини, здатної вплинути і на самооцінку суспільства, і на стратегію його розвитку. І, звичайно, це стосується не тільки Росії. Це стосується кожної країни, яка у вирішальний момент виявляється позбавленою такої дороговказної особистості і змушена її вигадувати, ліпити з власних ілюзій і потім жорстоко розчаровуватись...