Травень. Єрусалим - Соціум - dt.ua

Травень. Єрусалим

6 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 6 травня-13 травня

Всю ніч ми чекали, доки підвезуть патрони, щоб нас розстрілювати. І всю ніч мама умовляла мене: коли поженуть до яру, треба залишити колону й сховатися у нашої сусідки, тітки Марії.....

Всю ніч ми чекали, доки підвезуть патрони, щоб нас розстрілювати. І всю ніч мама умовляла мене: коли поженуть до яру, треба залишити колону й сховатися у нашої сусідки, тітки Марії... Вранці вона виштовхала мене з колони, що просувалася вулицями Дніпропетровська. Я хотіла залишитися з нею, але вибору вже не було. Почали стріляти, поранили мене. Не пам’ятаю, як добігла до нашого будинку. Тітка Марія перев’язала мені рану, лікувати було нічим. Два тижні перебувала в них, але там така бідність, така бідність... Не хотіла їх обтяжувати. Подалася до села. Перед цим тітка Марія сказала мені: забудь, що ти єврейка. Ти тепер українка. Українка Катя. А прізвище собі якесь вигадай. Я вирішила, нехай буде Василенко...

Червоної Армії дочекалася вже в селі, в однієї жінки. Коли підходили наші, ледве не загинула. У цієї жінки була любов із поліцаєм, за день до визволення він прийшов до неї й каже: давай я насамкінець хоч уб’ю твою жидівку. А вона йому: не треба, я піду з тобою. А Катю залишу з дітьми, вона вже доросла, їй 12 років. Він відповідає: та хіба я знаю, що зі мною буде завтра? Куди ж ти підеш?

...Але не вбив...

Голос жінки з Хадери, яка зателефонувала на російськомовну службу Голосу Ізраїлю, звучить розпачливо. Вона вирішила подзвонити зовсім не для того, щоб розповісти про свої поневіряння. Досі не може вибачити собі, що не залишилася тоді з мамою. Хоче, щоб про її матір згадали — хоча б тут, хоча б тепер... Я пам’ятаю цей яр у Дніпропетровську, яр в університетському парку, повз який три роки проходив майже щодня. Відтепер образ цього яру завжди асоціюватиметься в моїй уяві з вашим образом, Розо Островська, з тим, як ви виштовхуєте дитину з маршу смертників. Ви були такою вродливою...

Перемога у війні — це не урочистий парад, не бравурні марші...Це насамперед можливість подякувати Богу, що вижили. А потім починаються нові трагедії, про які не було можливості подумати в час, коли всі сили витрачалися на те, щоб перемогти і дожити. Чи була перемога в житті маленької Каті? Звичайно ж, була. Але разом із нею прийшло усвідомлення того, що своєї мами вона вже ніколи не побачить. Із цією думкою вона проживе довге врятоване життя...

Я час від часу перечитую евакуаційні щоденники своєї тітки. Зовсім молода дівчина, студентка, всю війну жила мрією про скору зустріч із батьками та молодшою сестрою. Родичі залишилися на Черкащині, її ж відправили доглядати за вагітною старшою сестрою — дорогою до Казахстану, на одній із транзитних російських станцій, народилася моя мама... Дідуся й бабусі в неї ніколи не було. Евакуаційний щоденник уривається на визволенні Києва — це було справжнє свято, війна наближалася до свого закінчення, почалися збори додому, було вже не до записів. Я ж бо знаю, що буде далі — усвідомлення того, що твої близькі назавжди залишилися в одному з черкаських ярів...

Як у кожного з нас своє відчуття перемоги, так у кожного — своя історія трагедії після неї. Відчуття перемоги може роз’єднувати. А ось трагізм того, що відбулося опісля, мав би об’єднувати. Звичайно, ситуації можуть бути зовсім, зовсім різними. Хтось втратив близьку людину. Хтось — здоров’я. Хтось — свободу. Хтось — свою державу. А хтось — свій народ. Але всі ці ситуації переконують, що війна нікого не робить щасливим. Ані переможця, ані переможеного. Проте всіх вона перетворює на жертв.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво