Травень. Бабин Яр

Президент України запросив колег із Росії і Сполучених Штатів приїхати на відзначення чергової річниці масового знищення єврейського населення Києва в Бабиному Яру. У запрошенні Віктора Ющенка — точні слова, які нагадують про один із найвідоміших у світі символів Ґолокосту. Тепер, однак, постає запитання, чи відгукнуться на запрошення президенти Росії і США. І якщо відгукнуться — яким чином.

Якщо вдатися до політичного аналізу, можна це уявити. Президент Сполучених Штатів, швидше за все, не приїде, однак надішле послання і спеціального представника. І це вважатиметься за величезний успіх нашої дипломатії: ось як нас поважають американці й ось як нам вдалося запросити до Києва високопоставленого представника адміністрації, нагадуючи про Бабин Яр.

Президент Російської Федерації також навряд чи прибуде. Також надішле послання і спеціального представника. І це також сприйматиметься як величезний успіх: ми знову переконаємося, як до нас ставляться в Росії, — що навіть на відзначення Бабиного Яру не вдається запросити Путіна, що російська сторона сприймає цю трагедію в одному ряду зі звичайними політичними питаннями російсько-українського діалогу. Приблизно так було і з Голодомором: спробували поставити питання про визнання його геноцидом на порядок денний саміту міністрів закордонних справ країн СНД — не зустріли підтримки — нагадали про неефективність СНД. Тепер до теки зі справою про неефективність і неповагу можна буде підшити Бабин Яр. Чудово!

Право українського керівництва — сприймати дипломатію як різновид державної пропаганди й іміджевої кампанії окремих представників влади. Право українського виборця — реагувати на таке сприйняття. Однак є справи, яких не варто так легко торкатися руками. Бо це ще не загоєні рани. Для тих, хто втратив своїх рідних у Бабиному Яру — враховуючи масштаби страти, варто розуміти, що це й досі більшість єврейського населення Києва і України, — відмова політиків вшанувати пам’ять жертв є особистою образою. Вони навряд чи бажають — хоча, можливо, й здатні — оцінювати ситуацію у категоріях дипломатичних перемог та поразок. Бо Бабин Яр — не справа дипломатії і політики. Пам’ять про те, що відбулося, перевіряє людину на наявність у її внутрішньому світі Бога, або — для людей невіруючих — моральних категорій, на готовність усвідомлювати, що таке всепоглинаюче горе, яке тепер навічно буде розлите майже в центрі Києва.

Чи важливо для пам’яті моїх родичів, які загинули у Бабиному Яру, що в адміністрації президента України вирішили продемонструвати мені, лояльному громадянинові своєї держави, що сусідньою державою керують люди, байдужі до їхньої смерті — і смерті ще тисяч і тисяч? І вирішили — добре знаючи колег, — що впіймають їх на черговий гачок і влаштують чергову виставу на тему «Москва не любить Ющенка аж так, що проігнорувала Бабин Яр?». Чи запитали мене і моїх співвітчизників: може, цього разу, замість цієї вистави, нам була б важлива звичайна процедура узгодження протокольних намірів — гарантія того, що прибуде саме той, кого запросить українська сторона — і з Вашингтона, і з Москви. Що ми не зіштовхнемося з принизливим фактом ігнорування цього безмежного горя тільки тому, що є «важливіші справи». Чи важливо для цієї пам’яті те, що у Кремлі поставлять відзначення Бабиного Яру на одну дошку із платнею за газ, орендою баз у Криму, вступом до НАТО? Чи буде все це сприйматися як менша образа тільки тому, що можна зрозуміти — такі рішення ухвалюють не заклопотані власними і родинними справами президенти, а анонімні клерки — солдати пропагандистських війн, просто не здатні у своїй безмежній метушні усвідомити, що таке — вічне лихо.