Травень — місяць радості й досади Що чекає Музей історії Києва далі? - Соціум - dt.ua

Травень — місяць радості й досади Що чекає Музей історії Києва далі?

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Настав травень – місяць, який особливо шанують музейні працівники й усі, кому дорога історична спадщина Вітчизни, дорога історія Батьківщини і власного коріння...

Настав травень – місяць, який особливо шанують музейні працівники й усі, кому дорога історична спадщина Вітчизни, дорога історія Батьківщини і власного коріння. 18 травня відзначається Міжнародний день музеїв. Але для працівників Музею історії Києва цей весняний місяць пов’язаний із двома взаємовиключними подіями: у травні 1982 року музей урочисто відкрили у Кловському палаці й у травні ж 2004 року підписали акт про його виселення і передачу палацу Верховному суду України — для розширення службових площ.

Вище правосуддя святкувало «перемогу», яка увінчала висунуті ще 1994 року претензії на другий після Маріїнського палац у столиці. На будинок, який, за визначенням одного з чиновників ВС, «був би обличчям не просто Верховного суду, а всієї судової системи; Кловський палац для цього ідеально підходить». Яким буде «фасадне обличчя», ще побачимо по закінченні розпочатої 2004 року перебудови пам’ятки архітектури ХVІІІ століття, а своє справжнє обличчя суд своїми діями вже показав.

1994—1996 рр. президент України Л.Кучма і голова Київської міської ради Л.Косаківський поклали край спробам наскоком заволодіти палацом. І тоді Верховний суд перейшов до тактики поступового завоювання сусідньої території малими частинами, посилаючись на насущні господарські потреби. Було зайнято ділянку, на якій проектувалося будівництво ще одного музейного корпусу в стилі українського бароко. Не бачити цього нові керівники міста не могли, але не втрутилися.

Рухаючись до основної мети — створення на місці загальнодоступного закладу культури закритого Палацу правосуддя, а потім і Містечка правосуддя, про що ще 1996 року говорив голова Верховного суду В.Бойко, суд діяв із відомчої позиції дуже послідовно й розважливо. Чого не можна сказати про міську владу, яка прийняла в цій «історичній історії» кілька дивних рішень.

Міський голова О.Омельченко 24 квітня 2003 р. підписав рішення про «узгодження товариству з обмеженою відповідальністю «Еліт сервіс» місця розташування житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Пилипа Орлика, 8, у Печерському районі на частині земельної ділянки орієнтовною площею 0,09 га». Ділянка ця — територія Музею історії Києва! Висотка, за задумом забудовника, мала звестися безпосередньо біля стін 250-річної пам’ятки архітектури, а паркінг — заглибитися нижче від її фундаментів! Поза всякими сумнівами, це рішення суперечило не тільки чинному музейному законодавству.

І того ж дня (!) О.Омельченко поставив підпис під ще одним вердиктом — «Про подальше використання нежилого будинку на вулиці Пилипа Орлика, 8». Нежилий будинок — це Кловський палац! Міський голова наказав завершити «будівництво за рахунок коштів державного бюджету України (?!) нежилого будинку №3 по вулиці Інститутській, який належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва і перебуває у сфері управління Міністерства культури та мистецтв України». Після введення будинку №3 в експлуатацію у встановленому порядку і «перенесення в нього Музею історії Києва» Кловський палац підлягав передачі Верховному суду.

На той час праворуч палацу мав з’явитися висотний житловий будинок ТОВ «Еліт сервіс», присутності якого у своєму безпосередньому сусідстві суд, звісно ж, не очікував! І, бачачи таку перспективу, керівництво Верховного суду різко активізувало реалізацію власного стратегічного плану.

Що ж стосується довгобуду по Інститутській, то давно вже було відомо, що виставковий павільйон призначений для Національного художнього музею, і тому ще 2001 року місто передало його в управління Мінкультури! Якими міркуваннями керувалося міське начальство, ухвалюючи одночасно в один день (!) рішення, що суперечать одне одному й не узгоджені з іншими учасниками, зрозуміти важко. Та й як керівник міста може давати розпорядження щодо статей видатків бюджету держави?!

Однак це ще не все. Через три місяці на позачерговому засіданні сесії Київради 31 липня 2003 р. було проголосовано зовсім інше рішення — передати Кловський палац Верховному суду негайно. Музею ж надати натомість 3700 квадратних метрів площі в Українському домі. І вже після цього випереджального добровільного волевиявлення міської влади (а не директивного!) вийшло розпорядження Кабінету міністрів України від 11 серпня про передачу [...будинку на вул. Пилипа Орлика, 8...] Верховному суду і «переміщення Музею історії Києва в будинок на вул. Хрещатик, 2» на рівноцінну площу.

Однак народні депутати не погодилися з Кабміном і ухвалили постанову Верховної Ради України від 18 вересня 2003 р. «Про необхідність збереження цілісності унікального історико-архітектурного і музейного комплексу Кловський палац — Музей історії м. Києва». Потім був депутатський запит поета
Б.Олійника на адресу Кабміну, було звернення археолога академіка П.Толочка до президента Л.Кучми, були обурені виступи у ЗМІ, зокрема і в «Дзеркалі тижня». Але їх не захотіли почути ті, до кого зверталися.

А що ж міські начальники? Про затію з висоткою «Еліт сервіс» на території Кловського палацу забули, тим більше що прокуратура захотіла поставити неприємні запитання на тему «дотримання вимог земельного та іншого чинного законодавства». До «нежилого будинку №3 на вулиці Інститутській» теж прохололи, але народилася фантасмагорична ідея поборотися за весь Український дім. Ще б пак – і обсяг споруди чималий, і наради-конференції проводять, і ресторан-кафе є, і ярмарки-продажі регулярно влаштовують, та й іноземні гості нерідко заходять на різні заходи. А те, що споруду будували не для нормального музею з цінними історичними експонатами, а для особливої пропагандистсько-ідеологічної установи, де головний раритет — чергова копія простреленого пальта вождя, і вона музеєві столиці не дуже підходить, господарів міста не цікавило.

О.Омельченко 25 грудня 2003 р. підписав розпорядження «Про дачу дозволу на розробку проекту переміщення Музею історії Києва». І за назвою, і за змістом — черговий дивний документ. Якщо він просто про перевезення з Кловського палацу музейних фондів і майна, то навіщо доручення «на тендерній основі визначити генеральну проектну і генеральну підрядну будівельну організації». Якщо ж він про монтаж і відкриття експозиції музею на четвертому поверсі Українського дому – то для чого слід «одержати архітектурно-планувальне завдання Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища».

Водночас, щоб прикрити свою справжню роль у виселенні музею з Кловського палацу, міські чиновники повели розмови про те, що нібито хтось міфічний обіцяв віддати під музей весь Український дім. Навіть стверджували, що «існувала домовленість столичної та вищої влади про передачу Кловського палацу і будинку на вулиці Інститутській у державну власність в обмін на Український дім».

А працівники музею, яких підганяв Верховний суд, 9 березня 2004 р. закрили свою експозицію у Кловському палаці, розібрали її, склали разом із усіма музейними фондами у дві тисячі дерев’яних ящиків і «перемістили» на четвертий і частину п’ятого поверху Українського дому. Там унікальні речові свідчення 1500-літньої історії Києва (а це 250 тисяч різноманітних експонатів) уже два з лишком роки і зберігаються в геть неприпустимих умовах.

Тим часом у суспільстві стали активно обговорювати ініційовану президентом України
В.Ющенком тему створення Мистецького арсеналу. Хоча на тлі фактичного знищення Музею історії Києва говорити про новий грандіозний музейний комплекс без ухвалення рішення щодо музею, складеного в ящики в інтересах казенної управлінської структури, якось недоречно.

Автор зустрівся з В.Ющенком 30 квітня 2005 р., розповів йому про вищезгадану ситуацію і висловив свої міркування стосовно можливого варіанта вирішення проблеми. Натомість президент поділився планами щодо подальшого використання Українського дому і підтримав ідею розмістити Музей історії Києва у приміщенні колишньої військової комендатури біля станції метро «Арсенальна». Тим більше що поруч, на колишньому стройовому плацу, можна було б спорудити у давньому стилі за наявним проектом ще один музейний будинок, який відверне на себе увагу від висотного одоробала, спорудженого на схилах Дніпра. Президент сказав: «Пропозиція хороша. До того ж виходить цікавий музейний маршрут: Музей міста — Печерська лавра — Мистецький арсенал. Я сьогодні ж доручу розглянути». І справді, доручення через кілька годин було дано, але міська адміністрація, продовжуючи безглузде змагання за Український дім, постаралася, щоб про схвалений варіант забули.

Через два з лишком роки після першого рішення Київради про «нежилий будинок на Інститутській» про нього заговорили знову. Розповідаючи про засідання ХІ сесії, газета «Хрещатик» 2 вересня 2005 р. повідомила: «Як сказав заступник київського міського голови — секретар Київради Володимир Яловий, є намір розмістити понад 250 тисяч експонатів Музею історії Києва у приміщенні на Інститутській, 3. Поки що там недобудовано виставковий центр на 28 тис. кв. метрів. Споруду добудують інвестори, які візьмуть собі за це 14 тис. кв. метрів — під той-таки виставковий комплекс. Решту площі віддадуть науково-культурному закладу. Вже готується необхідна технічна документація. Як запевнив начальник Головного управління комунальної власності Ігор Лисов, реконструкцію завершать 2006 р. і в стислі терміни відкриють багатостраждальний музей».

Однак щось не склалося з таємничим інвестором, від якого цього разу залежала доля музею, і в листопаді 2005 року О.Омельченко підписав нове розпорядження «Про завершення будівництва незавершеного будівництвом будинку на вулиці Інститутській, 3, у Печерському районі». У ньому йдеться про заходи із «забезпечення надійного функціонування Музею історії Києва», а замовником «завершення будівництва» визначено комунальне підприємство «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт».

Втім, і після цього розпорядження міського голови (тепер уже колишнього) нічого не прояснилося. Та й що могло прояснитися, якщо було затіяно натуральну політичну торгівлю, яка не мала нічого спільного ні з інтересами Музею історії Києва, ні з інтересами Національного художнього музею, ні з інтересами міста взагалі. Якогось будівельного пожвавлення навколо виставкового павільйону на Інститутській не помітно й досі.

Однак виник новий проект, тепер уже пов’язаний із Мистецьким арсеналом. Вирішили знайти місце для Музею історії Києва саме там, навпроти Києво-Печерської лаври, вкупі з іншими вже запланованими музеями. Не піддаючи сумніву саму ідею музейного комплексу, хочеться застерегти членів ради з його створення від гігантизму, від вавилонського стовпотворіння експонатів і, зрештою, від профанації задуманого. А це, при відсутності виваженої концепції, схоже, може статися.

Бездумну розправу з Музеєм історії Києва ще не усвідомлено, за скоєне так ніхто й не покаявся, хоча музею немає вже третій рік. І ті, від кого це залежить, не тільки абсолютно непродумано оформили його одним із багатьох у Мистецький арсенал, а й віднесли його створення на другий етап «будівництва століття» — на 2009—2014 роки. Коли сплине цей термін, уже нічого буде виставляти — експонати в ящиках зітліють.

Дзвони біди, якими волає історична пам’ять Києва, лунають дедалі гучніше. Хто і коли їх почує?..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво