ТРАНСНІСТРІЯ: БІЛЬ НАШОЇ ПАМ’ЯТІ - Соціум - dt.ua

ТРАНСНІСТРІЯ: БІЛЬ НАШОЇ ПАМ’ЯТІ

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

Ми разом із тими, хто випробував страждання, і черпаємо натхнення в їх боротьбі. Наш обов’язок — ...

Ми разом із тими, хто випробував страждання,

і черпаємо натхнення в їх боротьбі. Наш обов’язок

— пам’ятати про жертви, які загинули, шанувати

тих, хто вижив, і зміцнювати зусилля всього

людства заради порозуміння і справедливості.

Декларація Стокгольмського

міжнародного форуму по Холокосту.

Січень, 2000 р.

У квітні ми вкотре разом з усім миром схилили голови перед пам’яттю 6 мільйонів євреїв — жертв нацизму та героїв Опору, — третини єврейського народу, яка була винищена в жахливу епоху Холокосту. Про трагічні події розповідає книжка рабина, ученого та письменника Юліуса С.Фішера «Трансністрія: забуте кладовище».

Автор народився 1892 року в Угорщині, у сім’ї рабинів — нащадків знаменитого празького рабина XVII століття Єгуди Лоєва. Ю. Фішер закінчив єшиву в Прессбурзі (Чехословаччина), став доктором філософії та права стародавнього Празького університету.

Від самого початку Другої світової війни Юліус Фішер намагався врятувати приречених на смерть євреїв румунського міста Дєва, в якому він був рабином, але не зміг переконати 400 сімей своєї общини покинути країну. Він передбачав те, що повинно було настати, і 1939 р. залишив Румунію. 1942 року йому вдалося із сім’єю виїхати до США, де він став духовним керівником невеличкої общини угорських євреїв у Манхеттені. Тут він жив до 1948 р., потім зайняв місце рабина в Б’юфорті (Південна Кароліна). Помер 1965 р.

Ю.Фішер відомий своїми книжками та статтями про Холокост, які були опубліковані в Америці та Європі.

Глибока професіональна ерудиція (Ю.Фішер писав і розмовляв сімома мовами, включаючи латинську та старогрецьку) у проєднанні з особистим ставленням до фактів і подій драматичної історії Холокосту відбилися й у його останній книжці, яку наш читач прочитає російською мовою через тридцять років після того, як вона була видана в США.

Чи не спізнилася ця книжка? Чи не застаріла? Здається, сьогодні про Холокост ми знаємо майже все: катастрофі європейських євреїв у роки Другої світової війни присвячено безліч публікацій. Щорічно в багатьох країнах світу проходять наукові конференції, семінари та дискусії, cтворено чимало художніх, музичних творів — картини та скульптури, симфонії та ораторії, знято десятки документальних і художніх фільмів. Фонд візуальної історії ШОА — Фонд Стівена Спілберга — зібрав понад 50 тисяч свідчень очевидців.

Попри величезну кількість даних, які є в розпорядженні істориків, геноцид євреїв у Трансністрії — території на південному заході України та східної частини Молдови між річками Дністер і Південний Буг, захопленої німецькими та румунськими військами 1941-го й переданої під контроль румунській владі до її визволення Червоною Армією 1944 року, — донедавна залишався на периферії нашої історії.

Це точно виражає підзаголовок книжки — «Забуте кладовище». «Сьогодні Трансністрія — безвісти зникла історична примара, — писав автор у вступі, — але в єврейську історію він уписаний кров’ю та сльозами... Трансністрія — символ геноциду».

На цій території площею приблизно в 50 тисяч кв. км фашистські окупанти та їх союзники за два роки й сім місяців позбавили життя понад 300 тис. євреїв (загальна кількість євреїв, знищених нацистами в усій Європі 6 мільйонів). Дані цифри не можна вважати остаточними. Час відкриває все нові та нові таємниці катастрофи.

Дослідження Ю.Фішера засновані головним чином на документах — наказах, доповідях, звітах румунських військових, жандармів, чиновників, на матеріалах судових процесів над урядом диктатора Іона Антонеску та інших румунських військових злочинців.

У книжці розкриваються причини лиха, яке сталося з євреями не тільки на тимчасово окупованій в роки війни території, а й у самій Румунії. Показано, як антисемітизм, широко поширений у румунському суспільстві, набирав свою лиховісну силу ще у довоєнні роки.

У другій половині 30-х років становище румунських євреїв (1938 року в країні проживало 757 тисяч євреїв) стало особливо важким. У переддень катастрофи Румунія позбавилася північної Трансільванії, північної Буковини, Бессарабії та Південної Добруджі. Значною мірою під впливом економічних потрясінь — кризи, зростання безробіття та зубожіння народу — дедалі відчутніше вимальовується так зване «єврейське питання». Живильним середовищем і носієм антисемітизму в Румунії були не тільки чернь, а й інтелігенція та студентство. А після зближення країни з нацистською Німеччиною антисемітизм різко посилюється, дійшовши до свого апогею — Холокосту.

У вересні 1940 р. румунські закони позбавили євреїв власності та робочих місць, кинувши їх на неоплачувані примусові роботи. Були й погроми: у січні 1941 р. у Бухаресті було вбито 170 євреїв. Вторгнення в Радянський Союз на боці фашистської Німеччини було для румун також війною проти євреїв.

Автор показав дику жорстокість фашистів залізної гвардії, солдатів і офіцерів румунської армії, жандармських підрозділів, сваволю цивільної адміністрації — префектів таборів і гетто. У безглуздому прагненні наслідувати своїх німецьких колег вони били свої жертви, лупили їх кийками, змушували роздягатися, замикали у вагонах для худоби, морили голодом або доводили до смерті виснажливою роботою. Проте, пише автор, вони внесли й власний «внесок» у винахід особливих заходів: марші в зимову холоднечу людей, повністю роздягнених або закутаних у газети; масове згвалтування дочок і дружин жертв і «найжахливіше, — зазначає Ю.Фішер, — спалення живцем 20 000 євреїв в Одесі».

Після окупації Бессарабії та Північної Буковини протягом кількох місяців були знищені 150 тисяч євреїв. Тих, хто залишився в живих, вивезли в Трансністрію, яка покрилася рясною мережею концтаборів і гетто. З 155 000 депортованих євреїв голод, хвороби, виснажлива праця та приниження забрали близько 90 тисяч чоловік.

Румунські війська, діючи спільно з «фахівцями» айнзацгрупи D і місцевими колаборантами на півдні нашої країни, дивували навіть німців своєю жорстокістю, продажністю та віроломством — вони навіть не засипали землею тих, кого вбивали; продавали трупи місцевим селянам, які здирали з них одяг; могли продати й живих євреїв, якщо знаходилися покупці. І сьогодні важко зрозуміти, чому так багато румун принизили себе до скоєння страшних злочинів і при цьому вважали, що все гаразд.

Книжка Ю.Фішера не лише про злодіяння, вбивства та жахливі страждання євреїв, а й про їх опір і протидію катам та тим, хто їм сприяв, про самоорганізацію євреїв у Могилеві-Подільському, про боротьбу головного рабина Румунії Олександра Шафрана і голови Федерації єврейських громад Румунії Вільяма Фільдермана та інших лідерів єврейських організацій за порятунок євреїв від загибелі.

Керівники єврейської громади Румунії, попри масований тиск Німеччини на режим Антонеску, змогли встановити контакти з іноземними дипломатами, представниками церкви, міжнародними єврейськими організаціями «Джойнт» і Всесвітнім єврейським конгресом і завдяки єврейській солідарності організували допомогу в’язням таборів і гетто, створили сирітські будинки — єдині такого роду заклади в окупованій нацистами Європі, вивезли дітей-сиріт із Трансністрії, запобігли депортації і знищенню румунських євреїв у газових камерах нацистських концтаборів у Польщі.

Та лише третина з євреїв, які перебували в Трансністрії, дочекалася свого визволення. Інші загинули. Лиховісна статистика, наведена автором у заключній главі книжки, показує, що на величезному кладовищі Трансністрії німецько-румунські окупанти та їх місцеві поплічники знищили 217 757 румунських і радянських євреїв. Коротка єврейська енциклопедія називає такі цифри: у період окупації в Трансністрії загинуло понад 263 тисячі євреїв, серед них не менше 175 тисяч місцевих жителів і понад 88 тисяч депортованих.

Автор книжки «Трансністрія: євреї в пеклі» Леонід Сушон, використовуючи нові дослідження молдавських і українських учених, наводить дані про те, що в Трансністрії було розстріляно, живцем спалено, загинуло від голоду, холоду, хвороб, виснажливої праці понад 300 тис. чоловік. А на території Румунії (у межах 1939 р.) від рук нацистів і румунських поплічників загинуло близько 420 тис. євреїв.

Коли говориш про трагедію, не дуже доречно наводити статистичні дані й цифри, однак сьогодні це вкрай необхідно, оскільки розпочинаються спроби заперечувати Холокост, зменшити масштаби його жертв, що є одним з основних напрямів сучасної неонацистської та антисемітської ідеології й пропаганди.

І хоча головна відповідальність за катастрофу євреїв лягає на гітлерівську Німеччину, режим Антонеску, знищивши сотні тисяч євреїв Румунії, Бессарабії, Буковини та Трансністрії (депортованих до Трансністрії та місцевих радянських євреїв), «постає як співучасник найстрашніших злочинів в історії» — до такого висновку дійшов Юліус Фішер. Нові документальні факти та архівні документи, свідчення колишніх в’язнів концтаборів і гетто, а також тих, кому вдалося на окупованій ворогом території вижити, переконливо стверджують це.

У липні 1941 р. Іона Антонеску говорив про намір вигнати з Бессарабії та Буковини не лише євреїв, а й «український елемент». Проводилася політика етнічного очищення Румунії від інонаціонального населення, насамперед Бессарабії, Буковини, а потім Трансністрії з метою румунізації та колонізації цих територій. Євреї як найнезахищеніше населення в окупованій Європі поклали початок цьому процесу.

Результати політики геноциду румунських правителів були катастрофічними для самої Румунії та її лідера. Диктатор І.Антонеску та його найближчі спільники були розстріляні за вироком народного трибуналу в червні 1946 року.

Громадськість (не лише єврейська) вважала, що румунська влада мала визнати свою провину, вибачитися за скоєні злочини, покаятися, зробити якийсь символічний жест, як це зробив канцлер Німеччини Віллі Брандт, який опустився на коліна в Освенцимі. Та заява про те, що румуни винні в загибелі своїх єврейських громадян і євреїв окупованої ними Трансністрії, пролунала тільки в квітні 1997 р. Президент Румунії Еміль Константинеску заявив: «Сьогодні ми відчуваємо відповідальність за ці злодіяння. Загибель сотень тисяч євреїв лягла важким тягарем на наші серця, на серця всіх румун».

Книжка Ю.Фішера видана в Одесі — столиці колишньої Трансністрії. На вулицях міста, у в’язниці, у населених пунктах — Дальніку, Березовці, Мостовому, Доманьовці, Богдановці, Акмечетці, Кодимі, Софіївці та інших румунських катівнях і таборах знищення солдати і жандарми за допомогою місцевих поліцаїв винищили й замучили не менше 120 тисяч євреїв.

Праця Юліуса Фішера була одним із перших досліджень про Холокост у Трансністрії. У 1980 — 1990 роках в Ізраїлі та США були видані праці Д.Літані (1981 р.), Жана Анчеля (1986 р.), Олександра Шафрана (1987 р.), Авігдора Шахана (івритом, 1988 р.; переклад англійською мовою, 1996 р.), Ш.Бен Сіона (1989 р.), Самуеля Ароні (1995 р.) та інші.

Російською мовою були опубліковані збірники спогадів тих, хто пережив катастрофу на території Трансністрії: «Люди залишаються людьми. Свідчення в’язнів фашистських таборів-гетто», вип. I — V, Чернівці, 1991—1996, складені Чернівецькою громадою єврейської культури ім. Е.Штейнбарга, Асоціацією колишніх в’язнів фашистських таборів-гетто і Державним архівом Чернівецької області; «Вінницька область. Катастрофа (ШОА) і опір: свідчення євреїв-в’язнів концтаборів і гетто, учасників партизанського руху та підпільної боротьби» (упорядники д-р Йосип Маляр і Фаїна Винокурова, Тель-Авів — Київ, 1994), «У вогні катастрофи (Шоа) на Україні. Свідчення євреїв-в’язнів концтаборів і гетто, учасників партизанського руху» (редактори-упорядники Пінхас Агмон і Йосип Маляр, Єрусалим, 1998), «Живими залишилися тільки ми. Свідчення і документи» (редактор-упорядник, автор передмови та коментарів д-р Борис Забарко, Київ, 2000); побачили світ книжки, статті та нариси А.Альтмана, С.Борового, Ф.Винокурової, Б.Гідалевича, Л.Дусмана, С.Єлисаветського, А.Круглова, І.Левіта, І.Левітаса, Ф.Левітаса, А.Морозова, Е.Нільви, А.Подольського, Б.Рабінера, Д.Стародинського, Л.Сушона, А.Хасіна та інших. У 1996—1998 роках Фонд історичних відеодокументів «Пережившие Шоа» зібрав по всій Україні, у тому числі й на території колишньої Трансністрії, неоціненні свідчення тих, хто пережив Холокост.

Та вічне мовчання сотень тисяч євреїв, які загинули від рук німецьких нацистів, румунських окупантів та їх поплічників, — невиправна прогалина в історії тих страшних воєнних років. Тому відновити повною мірою картину Холокосту в Трансністрії не вдасться вже ніколи. І правий Ю. Фішер, підкреслюючи, що його книжка — лише «спроба уявити деякі події трагедії — деякі події; всі інші втрачені назавжди».

Книжку переклав російською мовою Давид Розенфельд, колишній в’язень Трансністрії, який пережив усі страхіття пекла. У післямові до книжки він пише: «Я не професіональний перекладач. Взятися за переклад книжки Ю.Фішера мене спонукало жагуче бажання познайомити з її змістом усіх, кому не байдужа доля євреїв Трансністрії, а також деяке «предметне знання матеріалу».

До війни ми жили в Бессарабії, яка входила до складу Румунії, і з антисемітизмом зіштовхувалися безпосередньо. Після вступу румунських військ до Бессарабії 1941 р. румуни розстріляли мого батька, діда, нас пригнали в табір Вертужень. Восени нас конвоювали через «ворота» Трансністрії Косеуць. Є дані про те, що в цьому селі розстріляні тисячі бессарабських і буковинських євреїв. Морозної ночі в лісі Косеуць поруч зі мною сиділа моя семирічна двоюрідна сестричка. Коли я вранці відкрив очі, то побачив її, навіки замерзлу, із простягненими вперед рученятами...

Далі через Ямпіль, Тульчин нас доставили в гетто Бершадь, де від хвороб, холоду і голоду померли й закопані в спільній могилі моя мати та моя сестра. З нашої сім’ї вижили лише мій брат і я.

З дитячого притулку гетто Бершаді в лютому—березні 1944 року мене разом з іншими дітьми вивезли в Балту, а потім — у Ясси. З Ясської лікарні мене відправили до лікарні Бухареста і продовжували лікувати гнійний абсцес на стегні, який утворилося під час «маршів смерті».

Брат, котрий залишився в Балті, воював у рядах Червоної Армії, він мстився за всіх євреїв, які загинули від рук фашистів, брав участь у Яссько-Кишинівській операції, у звільненні Бухареста, де я перебував на той час у дитбудинку. Та про це ми з братом розповіли один одному лише 1949 р., коли знайшли один одного».

Автор перекладу прагнув зробити книжку доступною, можливо, більш широкому колу читачів. У даному виданні жодний розділ не пропущений, а скорочені лише частини розділів, опущені посилання на джерела, примітки-доповнення, деякі повтори статистичних даних і частина свідчень колишніх в’язнів гетто, які розповіли про депортації євреїв із районів Румунії. У деяких розділах наводиться стислий виклад матеріалу. У подібних випадках термін «скорочений переклад» слід, певне, розуміти з необхідними обмовками.

На наш погляд, надалі доцільно опублікувати повний переклад книжки Юліуса Фішера «Трансністрія: забуте кладовище», а також перекласти російською та українською мовами інші дослідження зарубіжних авторів про Холокост. Тим самим, нинішнє та майбутнє покоління зможуть глибше вивчити історію катастрофи та опору європейського й українського єврейства.

Це особливо актуально та необхідно в наш складний час, коли через те, що відходять з життя ті свідки катастрофи, хто дивом залишився в живих, посилюються голоси тих, хто, з політичних мотивів, суперечачи істині, ставить під сумнів або прямо заперечує Холокост та його масштаби, хто знущається з пам’яті полеглих у боротьбі з фашизмом, реабілітує ідеологію, засуджену міжнародним трибуналом, хто розпалює національну ворожнечу.

Це важливо й необхідно завжди, тому що немає в народу майбутнього без пам’яті про його минуле. Сама історія — це memoria futuri (спогади про майбутнє).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво