ТРАГІЧНА ТІНЬ РОДЕНА

Камілла Клодель — ім’я, що його знову раптово висвітлила історія. Можливо, причина того — гучний фільм 15-річної давності з Жeраром Депардьє та Ізабель Аджані у головних ролях. Її життю, творчості, стосункам із Роденом присвячені також численні статті в пресі, кілька книг. Остання п’єса Ібсена «Коли вмирають, прийшовши до тями», створена 1900 року, — також про Родена і Клодель.

Однак, мабуть, прописка її у свідомості багатьох почалася з виставки, відкритої на початку 50-х років у паризькому музеї Родена, що привернула публіку як відгомоном незвичайної долі Камілли, так і експозицією створених нею робіт, які виявилися для багатьох воістину одкровенням...

Вона народилася наприкінці 1864 р. у дрібнобуржуазній сім’ї під Реймсом. Мала надзвичайну вроду, про яку ми можемо судити з фотографій, скульптурних портретів і опису, залишеного її братом, відомим поетом Полем Клоделем: «Прекрасне чоло над чудовими очима того густо-синього кольору, який часто трапляється в романах і настільки ж рідко в житті, великий, чуттєвий, а ще й дуже гордий рот, густа копиця каштанового волосся, що спадає до самого попереку. Вигляд, який вражає зухвалістю, прямотою, зверхністю й веселістю».

Нездоланний потяг дочки до скульптури змусив батька, агента із застави нерухомості, відпустити її у віці 17 років до Парижа. Однак мрія навчатися в Школі образотворчих мистецтв виявилася нездійсненною — аж до 1900 року для жінок це було неможливо. Камілла та ще кілька одержимих ентузіасток організовують курси, куди 1883 року приходить викладати Роден. Незабаром Клодель стає його першою ученицею, потім моделлю і, нарешті, коханою. Спалах пристрасті був шаленим. Водночас властива усім творцям рефлексія відразу переплавляла її в роботи майстра, чиє захоплення гармонійною пластикою зовсім ще юної дівчини залишило нащадкам сповнені експресії автографи їхнього кохання, що їх часто називають «Роденіадою»: «Вічна весна», «Поцілунок», «Думка», «Вічний кумир», «Данаїда», «Сирени», «Аврора»... Однак, надихаючи коханого, Камілла завзято прагнула і до власної творчості. Її талант був настільки очевидним, що Роден охоче залучив свою музу до виконання етапних робіт того часу — «Громадян Кале» і грандіозних «Воріт пекла». Внесок Клодель у ці роботи явний, причому не тільки як учениці, а й як співавтора, котрий до того ж справляв на Родена очевидний вплив.

Справді, це був період, коли скульптор переживав певну творчу кризу, пов’язану з ламкою стильових особливостей. Реалізм уже не задовольняв його. І от саме Камілла Клодель принесла в роботи майстра ту текучість ліній і експресивність, яких йому бракувало. Воістину вона була для нього музою, готовою при цьому пожертвувати всім задля коханого. «Я не хочу розбивати твоє життя, — сказала йому одного разу Камілла, — я хочу лише надихати тебе».

Навіть у статусі учениці вона тримається надзвичайно гордо. Переймаючись ідеями наставника, вперто відстоює своє, дедалі більше звільняючи в собі властиве саме їй бунтівливо-неспокійне начало. І в побуті, мріючи про спільне життя з коханим, зберігає за собою окрему квартиру.

Вже 1888 року з’являється її перша велика робота — «Забуття». Назва символічна. Повністю присвятивши себе Родену, Камілла на час ніби забула про себе. Вона сподівалася, домігшись його визнання й успіху, з’єднати з ним свою долю. Але Роден не квапився зв’язувати себе, більше того, в очах публіки роботи з участю Клодель були лише роботами Родена: їх підписував тільки він... 1893 року стався розрив, хоча ще кілька років вони продовжують зустрічатися.

У цей період створюються ключові роботи Клодель — не лише технічно бездоганні, а й відзначені динамічною композицією, бентежною пристрасністю і, звісно, дивовижною плавністю ліній, основним декоративним прийомом модерну. На відміну від Родена, який ліпив великими недбалими мазками метра, Клодель свої душевні імпульси висловлювала у витончено-пророблених формах із лише їй властивою екзальтацією, як, наприклад, у знаменитому «Вальсі», де в зламі зчеплених постатей вловлюється не лише ейфорія почуттів, а й їхня хворобливість.

Справді, у самій Камілі щось зламалося. Вона уявляє себе «Попелюшкою, яка, на жаль, більше не сподівається на появу ні прекрасної феї, ні казкового принца. Треба ж було так багато працювати, маючи талант, щоб отримати таку «нагороду»? Ніколи ані шеляга. Бути позбавленою всього, що робить життя щасливим». Витримати настільки гірке розчарування їй виявилося не під силу. І вона втекла від Огюста, втікала від людей, поступово усамітнюючись. Її переслідує нав’язлива думка, що все, створюване нею, викраде Роден. Аби не допустити цього, вона з 1906 року регулярно руйнує свої роботи. Свідомість її дедалі більше тьмяніє. Останні тридцять років — аж до смерті в жовтні 1943 року — Камілла перебувала в психіатричній клініці під Авіньйоном у повній ізоляції.

Напевно, замало просто констатувати, що в мистецтво Камілла Клодель увійшла як оригінальний художник, чия комплементарність творчості Родена лише підкреслювала непересічність її таланту. Надзвичайно цікава насамперед сама неординарна особистість Камілли, той виклик долі, який супроводжував її з перших кроків у мистецтві.

Які треба мати в сімнадцять років самосвідомість і мужність, щоб зважитися не лише залишити дім, а й безнадійно випасти з респектабельно-благопристойних координат, у яких минало її попереднє життя. Адже, ставши скульптором і долучившись до життя богеми, вона вже цим порушила всі канони поведінки, уготовані їй. І опинилася ніби поза законом і поза співчуттям та розумінням. Доки вона вірила у своє вище призначення, доки не була обманута Роденом, — вона на диво легко і гордо йшла назустріч покликанню. Але така цілісність, що спалювала за собою всі мости в єдиному пориві, підтримуваному вірою, обертається розпачем і розгубленістю, коли ця віра зникає. І тоді середовище, з якого вона безоглядно вирвалася, починає брати гору, затоптуючи і знищуючи того, хто ним зневажив. За іронією долі, саме брат Камілли, який став поетом і, здавалося б, найбільше здатний її зрозуміти, постарався, не без допомоги рідних, позбутися сестри, ізолювавши від світу, побоюючись, що її безмежний розпач може його скомпрометувати.

Ще один, філософський, аспект стосунків Клодель із Роденом. Чи не моцартівське начало Камілли спочатку привернуло, а потім безнадійно відштовхнуло Огюста?

У музеї Родена відчуваєш, який інколи ваговито-незграбний скульптор, як важко вивільняються від зайвої ноші його образи, які заземлені майже всі реалістичні роботи. І мимоволі здається, що цей Сальєрі від скульптури назавжди залишився б безнадійним реалістом, якби в його життя не ввірвалося щось бентежно-стрімке, що б’ється, як горобчик під стелею кімнати, несподівано туди залетівши. Тільки від таких нервових імпульсів могла народитися нескінченна текучість воістину біблійних «Воріт пекла» і хоральна пристрасність обіймів його найкращих робіт.

Камілла Клодель запліднила його творчість пристрастю і сама згоріла в полум’ї цієї пристрасті. Їй, щоб заявити про себе, знадобилася нелюдська напруга сил, яка зрештою зломила її й не дозволила цій тендітній жінці втілити свої задуми. Йому, сильному чоловіку й упевненому в собі метру, досить було недбало опуститися до принесених дарів... Вражаюча несправедливість. Може, це так гнітило Каміллу і призвело до непоправного. І ще — міццю своєї постаті, у прямому й переносному значенні, він заступив її від визнання, точніше — не допустив її визнання на рівних із собою.

Чи такий уже геніальний Роден, і чи тільки просто талановита Камілла?

Це мимоволі спадає на думку, коли перебуваєш в одній із центральних кімнат музею Родена в Парижі, повністю відданій роботам Клодель. Цікава історія створення цієї експозиції. 5 червня 1914 року, рівно через рік після того, як Каміллу було поміщено в психіатричну лікарню в Провансі, Родену запропонували присвятити їй одну з кімнат його музею. Метр на це розважливо відповів, що йому подобається ідея придбати кілька робіт мадемуазель К. Хтозна, може, створюючи цю експозицію, Огюст спокутував свою провину перед Камілою, як і її брат — надавши найкращі роботи сестри. Офіційне ж відкриття кімнати відбулося значно пізніше — 1952 року, вслід за першою великою виставкою робіт Клодель у Роденівському музеї. Років через десять колекцію вдалося поповнити двома шедеврами — «Вальсом» і «Плітками». Надалі зібрання було увінчане знаменитою «Хвилею», створеною вже після їхнього розлучення. У ній розгублено-напружені бронзові жіночі постаті завмерли в очікуванні, коли на них обрушиться гребінь оніксової хвилі. Що це — гра чи виклик долі? Підніме їх п’янка хвиля чи немилосердно розчавить? У кожному разі, на відміну від інших робіт Камілли, де людське тіло було інструментом її емоцій, — що зашкалювали навіть у своїй ірреальності, — у композиції «Хвилі» домінанта віддана Стихії. Камілла ще впивається цією Стихією, але надає їй права Фатуму.

Напевно, глибоко символічно, що в музеї Родена поруч експонуються два Кредо — піднесені в молитовному екстазі «Руки» Метра і «Хвиля» його Музи.