Тотемність як сила слабкого - Соціум - dt.ua

Тотемність як сила слабкого

21 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 21 жовтня-28 жовтня

Українці часто люблять повторювати, що їхнє історичне коріння сягає сивої давнини, а елементи прадавньої культури проявляються і в сучасній добі...

Українці часто люблять повторювати, що їхнє історичне коріння сягає сивої давнини, а елементи прадавньої культури проявляються і в сучасній добі. Справді, навряд чи знайдеться у світі — принаймні в тій його частині, що належить до європейської цивілізації, — народ, де б елементи автентичної культури мали настільки важливе значення, були б настільки органічними й міцними.
Чи добре це, чи ні — запитання риторичне, однак така зв’язаність з історичним корінням потребує уважного ставлення, адже нею визначаються основні риси народної вдачі, характеру, тобто  те, що заведено називати ментальністю нації.
Українці:
між серпом і молотом
Українці — релігійний народ. Перебуваючи на межі Західного і Східного християнського світобачення, ми органічно увібрали в себе багато рис як першого, так і другого, водночас  доповнивши і збагативши їх наявними в нас віддавна   елементами автентичної духовно-містичної культури.
Парадоксально, однак  у свідомості українців мирно вжилися сковородинські елементи високого християнського духу з язичницькою, по суті, відданістю ритуалам та культам; світлі, джерельні християнські ідеї митрополита Іларіона чи Петра Могили — із поганським світобаченням та світорозумінням сучасного повсякдення.
Порядні й довірливі за натурою українці змалечку навчені дивитись на священика, як на божество. Наш світогляд, який сакралізує другорядне і буквалізує символічне, являє собою, по суті, євангельський вияв любові, що всьому довіряє, все терпить і все приймає.
Ці риси, котрі є вершиною Христового вчення у сенсі індивідуальному, відіграють, однак, зовсім іншу роль стосовно свідомості колективної. Відкритість і довірливість українця впродовж століть призводили до ситуації неодмінного панування над ним мудріших, жорсткіших, хитріших та більш пристосованих до реалій життя народів.
Нам же залишалася незначна частина життєвого й історичного простору для сповнення покладеної на нас місії самоствердження на власній землі. Українці віками терпляче переносили кривди, тішачись можливістю ходити до церкви та милуватись сонечком.
Така історична пасивність насправді є нічим іншим, як натхненністю і природною креативністю, однак для прийдешніх поколінь ця ірраціональна чутливість обернулася причиною столітніх поневірянь та манівцевих блукань історичного духу,  з частими яскравими спалахами одиниць, але без перманентного горіння всього народу.
Вінцем страждань українців стало пекло двох світових воєн, Голодомору та Чорнобиля, що зжерли життя й вітальну енергію десятків мільйонів українських душ і сердець, покалічивши генетичний код та ментальну вдачу всіх нас без винятку. А коріння всіх цих трагедій лежить також і в національному характері нашого народу.
Про свічечки, хусточки
та свячені яблучка
В українців, які століттями жили під щоденною загрозою ззовні, виробилася подиву гідна адаптабільність, що часто межувала й межує із запопадливістю. Нас не треба вчити покірно кивати головою — ми вміємо це робити на генетичному рівні. Водночас  спробуйте відучити українця від глибинно засвоєних ним вартостей — марна річ! Він уперто хреститиме дітей, святитиме паски й читатиме молитви, яких навчила ще бабця, хоч  ще зовсім недавно це загрожувало йому звільненням з роботи, а трохи раніше — навіть позбавленням життя.
Така відданість традиціям сприяла збереженню окремішності та самобутності народу. Водночас  це призводило до його замкненості й закритості перед сучасними ідеями та розвитком цивілізації.
Хто у світі ще так свято вірить ворожкам і заклинанням, зіллю та чарам, як   ми! Обвішавшись комп’ютерами та мобільними телефонами, живучи в сучасних мегаполісах, ведучи абсолютно світський спосіб життя, молоді українці   досі оберігають своїх діточок від «поганих очей». Поруч із номером телефону дитячої поліклініки у молодих мам зазвичай телефон «доброї» бабки, яка «викачує» все зле з їхніх чад.
Наша віра матеріальна: ми не можемо відчути божественної присутності, доки не побачимо ікону і належно вбраного священика; ми готові годинами вистоювати в чергах, щоб поклонитися мощам померлих святих, при цьому озлоблено штовхаючись та наступаючи на ноги сусідів у черзі.
Боронь Боже увійти дівчині до церкви без хустки  або перехреститись у неналежному місці: вона одразу стане жертвою колючих поглядів, сповнених докору та осуду! Це не залежить від регіону і патріархату! Це залежить від національної вдачі. Живучи десятки років у атеїстичному, а сотні — в імперіалістичному суспільстві, ми й досі звикли бачити у церкві лише форму, а не спільноту.
Таке спотворене уявлення про роль і місце церкви в житті сучасної людини дуже шкодить повнокровному розвитку особистості у модерному світі. Ми вперто не помічаємо, як священиками стають щораз молодші юнаки, котрі вчать життя і мудрості посивілих і зболених гірким досвідом парафіян.
Банальні фрази, що з повчальним, нарочито величавим пафосом лунають з церковних амвонів, лише поглиблюють суперечливість між «церковним словом» та «реальним життям». Церква в Україні не відіграє жодної соціальної функції.
Репродукуючи колосальну духовно-містичну енергію сакральних обрядів, що божественно надихають душу, вона одночасно баналізує їх своєю суспільною позицією, перетворюючи «вино» назад у «воду», не даючи жодного інтелектуального поштовху для здорових інтелектуальних ініціатив, для повноцінного життя церковної спільноти, для подолання розірваності між божественним і земним.
Зайдіть у будь-яку маршрутку, і ви побачите біля водія кілька ікон  разом із маленькою табличкою — молитвою за подорожніх. Але поруч — напис із проханням не лузати насіння, не гримати дверима або й «Хочеш вийти — кричи!». Світська Європа не зустріне вас у громадському транспорті ликами святих, однак там і зайвими будуть прохання вимкнути блатну музику, яка, до речі, заполонила ефіри вітчизняних радіостанцій, що їх так полюбляють набожні українські водії.
Насамкінець
Завершуючи міркування про тотемність українців, відзначимо, що іронічний стиль статті зовсім не означає нашого зневажливого ставлення до цього питання.
Описані тут властивості національного характеру —  більшою чи меншою мірою притаманні всім нам, і було б безглуздо бачити у них самі тільки мінуси. Ми прагнули тільки загострити увагу та поглибити розуміння читачем рис, які, хочеш не хочеш, відчуватимемо в собі довгі десятиліття, і жодні глобалізаційні вітри не здатні будуть викоренити їх.
Розуміючи суть генетично та культурно успадкованого нами бачення світу і свого місця в ньому, ми легше віднайдемо добрі відповіді на міріади запитань, якими щосекундно екзаменуємося впродовж усього свого життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво