Тому що не можна бути красивою такою...

Існує втішна думка, що слов’янські дівчата — найгарніші у світі. Підживлюється ця приємна пальма першості «російських» красунь не лише іноземними захопленими зітханнями або компліментами східно-гарячих чоловіків. Панночки-слов’янки докладають неймовірних зусиль, аби їхнє святе місце не дісталося іншим, от лише знову наш-таки принцип «за будь-яку ціну», виявляється, працює багато в чому проти них самих.

На варті краси

Слов’янська жінка — окремий типаж. Особливо, якщо не розглядати її у відриві від світових тенденцій, а спробувати помістити у загальнодамську мозаїку образів. І ви відразу побачите, наскільки «наша» з неї випадає. І, на жаль, не тому, що її вирізняє бездоганний смак, почуття міри і стилю, вишуканість гардеробу. Зовсім ні. Як свідчить досвід, «російських» дівчат у перші місяці перебування за рубежем (а часто і в подальшому житті, коли дама вирішила змінити країну проживання) моментально видає навіть не смак — підхід до свого зовнішнього вигляду. Не поспішайте пишатися співвітчизницями — лише дуже приземлене око не помітить кричущої різниці, яка більше пов’язана з внутрішнім станом, ніж із зовнішнім виглядом. І навряд чи буде сюрпризом, коли я скажу, що скутість панянок, вирощених за принципом «або ти встигнеш, або хтось інший перехопить» стосовно чоловіків, особливо помітна у порівнянні з розкутими західними емансипе.

Чому це так? Отут і до психолога не ходи — багато причин просто лежать на поверхні. Однак якщо спробувати їх проаналізувати, то спочатку варто запитати — а як ми оцінюємо себе?

З чого починаємо наш день? Як сприймаємо і приймаємо власну зовнішність? Чому маніакально обсмикуємо кофтинку, наближаючись до дзеркала, розчісуємося по 25 разів на день, дивимося не лише в усі вітрини по дорозі з роботи—на роботу—по дитину—на спорт, але й у скло припаркованих машин? Чому моментально вивуджуємо з юрби зацікавлені погляди і навіть липкі зараховуємо собі в голи? І чому нам так важко прийняти, що ми такі, незважаючи на те, що саме так і не інакше нас привчили сприймати життя?

Криве дзеркало краси тим і небезпечне, що ми бачимо себе в ньому якимись ідеалами, самостійно зведеними в найвищий ступінь, і ідеали ці не дають нам спокійно жити. Вони калічать нашу свідомість, перекроюючи її на незграбну подобу журналу «Космополітен», от тільки вихованням смаку це назвати вже точно не можна. Придивіться до красунь, які вас оточують, — можливо, звикле око це так відразу і не помітить, але сумна правда в тому, що переважна частина наших жінок, на жаль, дуже близька до типажу гарної і навіть дорогої, але усе ж таки — повії.

Не кидайте каменями в автора — йдеться не про моральні принципи милих дам. Просто, аби зрозуміти, про що мова, достатньо кілька разів навідатися за кордон. Шок забезпечений. І зовсім не тому, що, скажімо, в Америці всім начхати на зовнішній вигляд.

Спробуйте потрапити в коло американок, які стабільно заробляють, живуть із своїми повненькими дітками і трудоголіками-чоловіками в чарівних біленьких котеджах, займаються доброчинністю по четвергах і аеробікою по середах і поважно вигулюють собак і дітей увечері після вечері.

Ці жінки можуть дозволити собі багато чого. Але прості джинси, шортики і маєчки завжди — чистенькі, не завжди — випрасовані. Ніяких мудрованих споруд на голові, навічно залитих лаком і посипаних блискітками. Ніяких вечірніх суконь на ранковій лекції в інституті. Жодного хижого і ревного блиску в очах.

Не втримаюся — процитую кілька рядків однієї жінки, враженої відмінностями дамських типажів у США і у нас: «Ці жінки просто живуть як чоловіки. У них немає конкуренції, навколо повно хороших і гідних чоловіків, вони цілком упевнені, що знайдеться і сьогодні, і завтра хтось, хто стригтиме газон і вчитиме дітей грати в баскетбол і, швидше за все, він готуватиме, коли захоче поїсти не з коробок або на винос. Тому в них немає обов’язку мати гарний вигляд із зсувом по шкалі у бік дуже привабливих повій. Вони роблять те саме, що й чоловіки, — миють голову, щоб волосся було чистим, і одягають чисту майку».

А що ж наші красуні?

Вони одержимі комплексами неповноцінності — тому дієти, недоїдання і боротьба з недостатньо ідеальним тілом перетворюють буття на пекло, схоже на те, у якому живуть мучениці подіуму. Зайве з’їдене морозиво моментально примальовується до змученої талії, і от уже немає ні задоволення від ласощів, ні спокою, оскільки тепер потрібно терміново пробігти п’ять зупинок трамвая і ще сходами піднятися на десятий поверх із сумками.

Про те, що потрібно нафарбуватися перед тим, як винести сміття, можна вже й не казати.

Більшість слов’янських жінок вочевидь зловживають косметикою. Що й говорити, на телеекрані яскраві герої видаються дуже привабливими, але ніхто не сказав, що цей грим прийнятний і в житті. Проте щоденний ритуал біля дзеркала, хоч як сумно, найчастіше призначений не для того, щоб підтримати природну красу і виразність обличчя, а з метою створити строкату й яскраву маску. Для чого? А тут лежить глибокий психологічний підтекст, з юних років забитий у жіночу голову попередніми поколіннями. І навіть якщо ваша бабуся не фарбувала волосся в бузковий колір і не купувала на ринку помаду відтінку «гори-гори ясно», достатньо подивитися навколо. Гіпертрофоване сприйняття краси виражається не в тому, що дівчатам незрозумілі критерії привабливості. Вони безпомилково знайдуть, як правило, найбільш «смачну» картинку в журналі. Але стосовно себе — переважно перемудрують не лише з яскравістю, але і з кількістю.

It’s the men’s world

Так, саме так, і нічого з цим не поробиш. І не тому, що їх більше, — а саме навпаки.

Західна жінка, навіть якщо вона не емансипувалася до непристойності, вільніша у своїх життєвих позиціях. Вона не прибита страхом нереалізованого материнства, жіночності, що не відбулася, реальна оцінка якої в совковому варіанті — наявність хоч якогось, але мужика, за спиною. І якість тут не відіграє головної ролі, а лише — наявність.

Цинічно? Проте саме так і відбувається соціальна оцінка квітучої жінки, котра вже перейшла 25-річний поріг і стрімко рухається до «найсоковитішого» віку.

А стоїть за цим усім єдина й у будь-якому віці актуальна причина — хоч би скільки переконували оточуючих у зворотному, хоч скільки б самовпевнювались, але ми хочемо бути поміченими, відзначеними, оціненими саме ними, чоловіками, навколо котрих і рухається старанно розкручена дамськими зусиллями земна кулька.

Саме їм адресовані всі приховані послання і волооких очей з довгими віями, саме вони мають відзначити складені бантиком губки, заштриховані неоціненним Діором, саме вони оцінять по сусідству в офісі пахощі від Стелли Маккартні, однак, безумовно, ми ж це робимо для себе! Як і одягаємо вихідний костюм, виїжджаючи на приятельський пікнік, і спізнюємося на лекцію — лише через те, що ліве око увесь час здається більшим від правого і треба це виправити ідеальною лінією підводки, яка така приваблива на Лінді Євангелісті, але, на жаль, чомусь розмазується по всьому обличчі в незграбних руках.

Гонитва за увагою — це не просто підсвідоме, це вже генетика. І дитина, яка намазує собі губи маминою помадою, робить це цілком усвідомлено, оскільки якщо мама буває «без обличчя» лише вдома, отже, і собі теж можна тільки так і не інакше.

Усе це дуже нагадує мені історію з домашнім одягом. Переважно це речі, які нізащо не вдягнеш на вулицю, навіть у магазин по молоко. А все тому, що ми постійно «під прицілом». Ми на роботі величезного показу, де немає модельєрів, але є правила гри, і нас оцінюють скрізь. Жінки, затягнуті в корсет загальновизнаної гри в «дожени й пережени», заточені на перемогу за будь-яку ціну, котрі мученицьки пропливають на підборах і випрасовують кожну складочку на спідниці, справді заслуговують на замилування, нічого не скажеш.

От лише з власного досвіду можу судити, наскільки серйозний шок чекає на наших панянок за рубежем.

Перша думка — боже, які вони тут неохайні. Наведу як приклад навіть не США, а Ізраїль, країну не лише зі східним темпераментом, але й з гримучою сумішшю жіночого населення.

Отож, новоприбульців або тих, хто зверхньо дотримується «світового жіночого статуту краси» шляхом накладення на себе тонни косметики і добору одягу «як там, як у нас удома» — таких дам і вишукувати не потрібно. Вони не просто випадають із мейнстриму, і не в кращий бік, на жаль, вони лише демонструють свою неприродність, у якій, як правило, зовсім самі й не винні. Однак... Приїхавши в країну, насамперед звертаєш увагу на недбалість в одязі — поєднання кольорів вочевидь не продумані з вечора. Прасують одяг тут практично лише вихідці з колишнього СРСР або перед званою вечерею.

Насамперед одяг має бути чистим — а решта на розсуд власників. Ніхто не обсмикує сорочку, нервово кидаючи погляди в усе з дзеркальною поверхнею. Не вимірює однаковість подкачаних рукавів лінійкою, не соромиться носити те, що подобається, навіть якщо фігура не дуже дозволяє.

Найчастіше це негарно, іноді — просто навіть потворно, але вдивіться в очі цих жінок, і стане зрозуміло. Їм набагато спокійніше усередині, ніж тим, хто стурбований висотою своєї постраждалої від спеки зачіски і носить завжди у сумочці два дзеркальця, пилочку для нігтів, лак і змивку з тампончиком про всяк випадок, три тональних креми, туш, крем для рук і компактну пудру.

Тут найпопулярніше взуття — гумові тапки з дірками, у яких і на мопеді юнаки, і на навчанні дівчата, і кросівки зі спідницями по п’яти, й індійські сарафанчики, надягнуті на спортивні штани... Демократія в одязі, демократія свідомості, демократія сприйняття... Можна назвати це і відсутністю смаку, і невмінням домагатися гарного вигляду, і неохайністю, але хіба життя в гонитві за ідеальною лінією — краще?

Кому це на руку — так саме чоловікам. Особливо східним, котрі звикли до своїх розслаблених подруг. Вони моментально загоряються, побачивши заморських птахів, яскравих і дорогих, які тричі переодягають сукні зранку лише тому, що одна не підійшла до сережок, у другій сідниці стали здаватися гігантськими, а третя просто червона, а тепер носять червоне у синю цяточку. Вони, чоловіки, із радістю приймають світ, за вісь якого взято їхню увагу, їхні вимоги, попит у їхніх очах. Але й вони, обласкані, утомлюються від вічної жіночої занепокоєності, від постійної гонитви за часом і трагедії, коли щось починає віддаляти від бажаної картинки, утрамбованої в перефарбованій під «золотий блонд» голові.

Створення тепличного раю для сильної половини людства — от вона, підсвідома база наших дивовижних красунь, котрі прагнуть бути прекрасними кулінарками, найкращими коханками, турботливими матерями, суперпрацівницями, надподругами і фотомоделями. Втомлені ноги від вічних шпильок, змучені тінями і тушшю повіки, перепалене завивками волосся і пересушена соляріями шкіра — хіба не висока ціна за участь у щоденному аукціоні? І чи не варто завести собі в гардеробі кілька просто майок, щоб вдягти їх просто із шортиками і просто із капцями і чи не сходити просто по морозиво у найближчий супермаркет, нічого зовсім не фарбуючи. Навіть губи...

Просто, аби відчути свою гармонію з природою, у якої цілком достатньо фарб, щоб відтінити вашу природну красу. Бо жодні кольорові лінзи не передадуть унікальності ваших очей. І жодні фарби не створять того рудуватого, мідного відблиску волосся, яким милувалися всі бабусі у подвір’ї вашого дитинства. І вже точно жодній фірмі у світі ще не вдавалося створити гідного еквівалента відтінку саме вашої, і не чиєїсь, шкіри. І зніміть, нарешті, чотири дзеркала у вітальні. Ви не в проекті «Під склом», і контролювати кожен рух з погляду елегантності просто немає потреби. Розслабтеся — і дістаньте задоволення. Від себе.