«ТИ НАМ НЕ РІДНИЙ...» - Соціум - dt.ua

«ТИ НАМ НЕ РІДНИЙ...»

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

Сьогодні 140 тис. дітей у країні — сироти й позбавлені батьківської опіки. 62 тисячами з них опікуються родичі та просто милосердні співвітчизники, а решта живуть у дитячих будинках із надією...

Сьогодні 140 тис. дітей у країні — сироти й позбавлені батьківської опіки. 62 тисячами з них опікуються родичі та просто милосердні співвітчизники, а решта живуть у дитячих будинках із надією. Надією, що колись неодмінно з’явиться людина, небайдужа до їхньої долі.

Якби сьогодні кожна адміністративна одиниця області, району чи міста взяла на себе турботу хоча б про п’ятьох дітей, допомогла влаштувати їх у сім’ї, то проблему було б наполовину розв’язано, — говорить директор Центру з усиновлення дітей Міністерства освіти й науки Тамара Кунько. — Один центр і органи опіки на місцях не можуть зробити те, що повинне зробити все суспільство. При цьому не обов’язково усиновляти, можна взяти під опіку. В останньому випадку навіть передбачено допомогу від держави — 60 грн. на місяць.

— В СРСР, пам’ятається, існувала довжелезна черга на усиновлення.

— Нині такої черговості немає. Кожен, охочий узяти дитину на виховання, може зробити це в будь-який момент.

— Усиновителі — обов’язково сімейна пара?

— Ні, можуть бути й одинаки. І не тільки жінки, а й чоловіки. За весь час існування нашого центру одинокі чоловіки всиновили близько двох десятків дітей.

— Які вимоги висуваються до всиновителя?

— Орган опіки ніколи не передасть дитину на виховання людині, позбавленій батьківських прав, або тому, хто вже всиновляв і з власної вини втратив це право. Також не зможе всиновити дитину той, хто робить це з корисливих міркувань (приміром, для заробітку), хто подав про себе неправдиві дані, а також психічно хворий.

— Які необхідні документи і як загалом відбувається процедура всиновлення?

— До заяви треба докласти медичний висновок про стан здоров’я та довідку з місця роботи про посаду й зарплату або копію декларації про доходи. Доходи повинні бути достатніми для утримання дитини: десь на рівні прожиткового мінімуму або ледь менше, якщо, приміром, є присадибне господарство.

— Мабуть, усиновлюють тільки забезпечені?

— Скоріше, люди середнього статку. Багаті й навіть просто забезпечені в нас нікого не всиновлюють. Далі, якщо заявники — подружжя, то потрібна копія свідоцтва про шлюб. Після подачі документів органи опіки вивчать житлові умови та складуть акт, у якому також буде відбито дані біографії, склад сім’ї, наявність власних дітей тощо. Тільки на основі всіх цих даних готується (протягом десяти днів) висновок про можливість даної людини або сімейної пари стати усиновителями. Якщо все гаразд, то справу передають у суд, який виносить остаточне рішення.

— Коли можна познайомитися з дитиною?

— Щойно буде готовий висновок і потенційного усиновителя поставлять на облік. Такій людині відділ освіти надасть усю необхідну інформацію про дитину, котру хотіли б усиновити, зокрема, природно, і медичного характеру.

— Чи потрібна згода самої дитини?

— Авжеж, думка дитини враховується, але офіційно потрібна згода лише дитини, старшої 10 років.

— Ви якимось чином перевіряєте, як ставляться до названих дітей надалі?

— Протягом трьох років і тільки опосередковано — адже це, по суті, уже рідні діти. Розмовляємо з сусідами, із вихователями в дитячому садку або вчителями в школі, із самою дитиною (природно так, щоб вона не зрозуміла причини такого інтересу до неї), дивимося, як вона вдягнена, як спілкується з однолітками тощо.

— І багато таких щасливчиків потрапили в сім’ї?

— За п’ять із половиною років роботи центру всиновлено 24 тис. дітей, зокрема 7 тис. іноземцями з розвинених країн Європи, США, Канади й Ізраїлю.

— А скільки дітей повертають?

— 2000 року повернули 67 дітей, а торік — 44. Найчастіше повертають дітей більш старшого віку. З тих сорока чотирьох повернули двох малят до трьох років, десять — віком від 3 до 7 і тридцять дві дитини від 7 до 18 років. Основні причини дві: погіршення стану здоров’я та психологічна несумісність.

Ясна річ, дитину виховувати нелегко, навіть свою власну. То що вже говорити про чужу, особливо коли вона виявилася зовсім не такою, як сподівалися названі батьки. Але й дитина не винна, що народилася саме такою, у таких батьків і в такій країні. За кожною цифрою статистики повернення стоїть справжня людська трагедія, трагедія відринутої маленької людини, котра надовго втратила віру в себе й у цей жорстокий світ. Аби побачити її, досить лише трішки уважніше зазирнути в очі будь-кого з них.

...Певне, у кожному класі є така дитина, яку всі люблять, а вчителі називають «золотою»: добра, чуйна, слухняна, поступлива. Ось і герой цієї історії (назвемо його Сергійком) до 11 років був прикладом улюбленої, люблячої, отже й цілком щасливої дитини. Єдине, що дивувало вчителів, так це те, що на всі шкільні заходи приходив батько — маму в школі не бачили. Трагедія, що цілком перекреслила безхмарне життя хлопчика, сталася навесні: помер його батько, загинув в автокатастрофі. Через певний час мама вийшла заміж, а ще місяців через два Сергійко почав неймовірно змінюватися. Хлопчик став «вибухати», огризатися, грубіянити, бити дітей і на всіх кричати.

— Це все гени винні, — кинула викликана в школу мама.

«Які гени, — дивувалися вчителі, — якщо донедавна дитина була цілком благополучною?». Але й після розмови з мамою ситуація не змінилася. Зрештою, директор школи не витримав і в черговій розмові з нею заявив:

— Будемо подавати на комісію: ви явно знущаєтеся з дитини.

— Та це не моя дитина, — пояснила жінка. — У мене дітей не було, а перший чоловік дуже хотів сина. Ось і взяв у лікарні це.

Вона так і сказала «це», — із змішаним почуттям бридливості та злоби, навіть не помічаючи, як «пересмикнуло» всіх присутніх у директорському кабінеті від цього вигуку.

— Коли чоловік помер, — спокійно вела вона далі, — я вийшла заміж за кохану людину. Якось він сказав, що не любить дітей. Я призналася, що теж не люблю їх, та й ніколи не мала, бо не можу народити, а син названий. Того ж вечора чоловік заявив Сергію: ти нам не рідний, тебе взяли з дитячого будинку, тож ти повинний бути нам вдячним.

Добром усе не скінчилося: Сергію довелося повернутися в дитячий будинок, і там сліди його загубилися.

Прокоментували цю історію наукові співробітники Інституту психології ім. Г.Костюка АПНУ Леся Богуславська й Лариса Кондратенко:

— Таке відбувається, коли дитину беруть не заради неї самої, а з якоюсь певною метою, нехай навіть і цілком шляхетною: для зміцнення родини, як опору в житті або для виконання власної біологічної програми (реалізації материнської функції). А якщо сім’я однаково розпадається чи народжується власна дитина, названа стає непотрібною.

Загалом кожен будує свій життєвий сценарій, іноді навіть неусвідомлено. Якщо дитина вписується в цей сценарій, то все складається добре, якщо ні (як, приміром, у багатьох акторок, балерин й інших людей, одержимих професією), то починаються проблеми. Причому не тільки з усиновленими, а й із рідними дітьми.

У цієї жінки дитини «за сценарієм» не повинно було бути, але до певного часу вона її терпіла як необхідну умову першого шлюбу. Чоловік помер, і необхідність у дитині зникла. Проблеми можуть з’явитися й з інших причин. Приміром, подружня пара хоче мати дитину, але тиху та слухняну, здорову. А коли в усиновленої дитини починаються захворювання або виявляється, що в неї далеко не янгольський характер, також з’являються певні труднощі. Нерідко саме з цих причин і повертають дітей. В ідеалі процедурі усиновлення повинна передувати робота з психологом, котрий визначить, чи зможуть ці люди жити разом, чи не виникне психологічна несумісність.

— Які ще проблеми виникають у сім’ях з усиновленими дітьми?

— Точнісінько такі самі, як і в звичайних сім’ях. Принаймні запитання психологам вони ставлять однакові. Адже з усиновленою дитиною може встановитися дуже тісний психологічний і емоційний зв’язок, коли вона стає рідною людиною. Тим паче, що на всиновлення здебільшого наважуються люди, котрі дуже хочуть дитину й потім буквально «обрушують» на маленького турботу й тепло. За американськими даними, в усиновлених дітей індекс щастя навіть вищий, ніж у рідних. А специфічні проблеми виникають у таких сім’ях лише тоді, коли дитина дочасно дізнається, що вона не рідна.

— Що краще: приховати цей факт чи все розповісти?

— Якщо після всиновлення сім’я переїхала на інше місце проживання, стосунки між батьками нормальні, то можна дитині нічого й не говорити. У психології існує таке поняття, як рання дитяча амнезія, коли людина в дорослому віці не пам’ятає події, що відбувалися з нею до трирічного віку. Якщо батьки хочуть зберегти таємницю, то краще брати зовсім маленьку дитину. Хоча в трішки старшому віці краще видно характер, легше визначити психологічну сумісність.

— А по-моєму, людина цілком може пам’ятати події, що відбулися і до трирічного віку.

— Це не стільки спогади, скільки відчуття дитинства. Вони справді можуть запам’ятовуватися дуже чітко. До нас якось зверталися за консультацією батьки дівчинки, яку вони вдочерили у 3,5—4 роки. Її часто переслідував спогад, як її несуть до їхнього будинку, але в неї таке враження, що бачить вона цей будинок уперше. Батьки, не схотівши говорити правду, ледь викрутилися, придумавши щось про важку хворобу й амнезію. Словом, у будь-якому випадку є імовірність того, що дитина дізнається правду, причому в найнесприятливіший для цього момент. Найгірше, коли це відбувається в підлітковому віці, коли традиційно порушується контакт із батьками.

Ось наочний приклад. Чоловік і дружина вдочерили в селі дівчинку з родини алкоголіків, позбавлених батьківських прав, і поїхали з нею в місто. Дочку вони щиро полюбили, але боялися, що проявиться погана спадковість, тож виховували її суворо. Коли дівчинка підросла, з якоїсь причини вони знову потрапили в те село. Там її впізнали односельці та «просвітили», показавши їй біологічну матір, котра цілком втратила людську подобу. Після цього дівчинка, як то кажуть, «пішла врозгін»: дуже швидко навчилася пити, почала гуляти. Наче намагалася довести батькам, що вона справді така, як вони, певне, підозрювали, а всю їхню суворість і контроль почала сприймати як недовіру й відторгнення.

— Отже, не сказати — погано, і сказати — не слава Богу?

— Необхідна підготовка. Річ у тому, що в кожної дитини періодично виникає страх, що її залишать. Батьки, треба віддати їм належне, користуються ним на повну котушку, постійно залякуючи дитину: «не будеш слухатися, віддам тебе он тому дядькові», «поміняю на хорошого хлопчика», закривають одних у кімнаті тощо. Одні діти лякаються явно, інші зовні свій переляк ніяк не виказують, але їх теж така поведінка дорослих дуже зачіпає. Тож коли на один із рецидивів страху (а він виникає в різні періоди) накладеться інформація про всиновлення, то це може призвести до важких наслідків. Спочатку дитина спробує пересвідчитися — чи це так, чи не кинуть її, чи продовжують її любити. Трішки згодом почне «перебирати» своє життя — вишукувати факти нелюбові, приклади того, що її не сприймають. А якщо пошукати, то такі приклади можна знайти навіть у найідеальнішій сім’ї: знайшовши їх, дитина переконується, що небезпека справді існує. Після цього вона може почати поводитися погано, несвідомо провокувати батьків, ніби перевіряючи міру їхньої любові й толерантності. Причому страх того, що від неї відмовляться, в усиновленої дитини може бути на підсвідомому рівні. Навіть не знаючи, що він названий, малюк може перевіряти своїх близьких на «любов».

Тож повідомлення необхідно органічно вписувати в ситуацію. Можливо, дитині потрібно поступово навіювати, що важлива не стільки кревність, скільки духовні, сімейні узи. Можна розповісти про різні способи створення сім’ї та появи в ній дитини. Сказати, для прикладу: «Раніш мама жила в одному місці, тато — в іншому, а ти — у третьому, потім ми зустрілися й вирішили жити разом» (тобто, жоден із членів сім’ї — не тільки дитина — не має ні з ким кревної спорідненості).

Років у 3—4, коли в дитини тільки формуються уявлення про структуру світу, про її місце в цьому світі, така інформація сприймається природно. До того ж, для таких маленьких важливий зовнішній прояв почуттів — пестощі, поцілунки, — а не слова. Не принесе руйнівної шкоди така інформація й у зрілому віці, коли в усиновленої дитини з’явиться своя власна сім’я й діти, тоді вона зможе правильно оцінити стосунки з батьками.

— Наскільки я знаю, на Заході взагалі не роблять таємницю з факту всиновлення. Чому в нас переважно намагаються приховати правду?

— У нашому суспільстві батьки дивляться на дитину як на свою власність. Це має кілька причин, серед яких традиції виховання і ...страх перед майбутнім. Багато хто підсвідомо розцінює вкладене в дитину як своє забезпечення в старості. Ми поки що самі не забезпечуємо своє майбутнє. Тож названі батьки побоюються, що коли дитина дізнається про своє походження, то в неї перед ними не буде ніяких зобов’язань. Хоча, скоріш за все, усе було б інакше. Якщо, звісно, між дитиною та батьками склалися теплі стосунки й вони по-справжньому близькі духовно. Не виключено, що дитина оцінить їхній вчинок і, навпаки, захоче повернути любов і турботу сторицею.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво