Тетяна Яблонська: про себе - Соціум - dt.ua

Тетяна Яблонська: про себе

24 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 24 червня-1 липня

Тетяна Яблонська — народний художник СРСР і України, дійсний член Академії мистецтв СРСР і Україн...

Тетяна Яблонська — народний художник СРСР і України, дійсний член Академії мистецтв СРСР і України, професор, Герой України, лауреат трьох Державних премій СРСР, двох медалей Академії мистецтв СРСР, Національної премії України ім. Т.Шевченка.

Персональні виставки Тетяни Яблонської проходили в десятках міст СРСР і світу. Її картини є у Державній Третьяковській галереї (Москва), Державному російському музеї (Санкт-Петербург), Національному художньому музеї України (Київ), у багатьох інших музеях та приватних колекціях.

17 червня в Києві на 89-му році життя померла видатна художниця Тетяна Яблонська, автор відомих живописних полотен «Перед стартом», «Хліб», «Весна», «Льон», «Ранок» та багатьох інших. «ДТ» публікує нотатки художниці, в яких вона аналізує свою творчість об’єктивніше та професійніше, ніж, мабуть, будь-який мистецтвознавець.

Матеріал надала до редакції дочка Т.Яблонської Гаяне.

Щойно пішов молодий мистецтвознавець — дипломниця Київського художнього інституту. Пише про мою творчість за останні десять років. І, судячи з її запитань, мало розбирається. Просить розповісти про те, про інше. Я захопилася і багато їй усякого наговорила. Вона щось там записала. А в основному усі ці думки розсіялися і полетіли. А може, вони чимось і цікаві, і потрібні комусь. І спало на думку — чи не записати краще мені самій усе те, про що я їй розповідала? Адже те, що пише сам художник, навіть і маленький, набагато цікавіше за судження найрозумніших мистецтвознавців. Все-таки це першоджерело.

Усіх дивує, чому це в шістдесяті роки я раптом звернула круто вліво, до етнографічної декоративності, а тепер знову повернулася до «традиційного» живопису? Чому мене так мотало? Я теж думала над цим і постараюся пояснити, до чого додумалася.

До війни, під час навчання в інституті, я багато і серйозно працювала над живописом. Саме над живописом. Починала по-справжньому розуміти значення тону й цілісність живої живописної поверхні, матеріальність кольору й передачу кольорово-повітряного середовища. Загалом, починала опановувати багатий арсенал мови живопису. Вдосконалитися в цьому зашкодила війна. Більш ніж трирічна перерва в роботі різко відкинула назад. Всі тонкощі чисто живописних відчуттів були втрачені. Тут потрібно було б знову довго й уважно попрацювати з натури, щоб відновити ці забуті й по-справжньому ще не зміцнілі відчуття, але вже було не до того. Тут уже не до навчання. Повоєнний підйом духу, молодість, впевненість у собі, маса задумів. Пішли картина за картиною. Успіх за успіхом.

Щоправда, у деяких своїх роботах я почала було відновлювати забуте відчуття живописання. Та ще несміливо й навпомацки. Найбільше всього цього було в картині «Перед стартом». Трепетно-свіже відчуття чистого зимового дня із сяйвом молодих облич мені хотілося передати саме через живопис, через фарбу, через поверхню полотна. Це були ще незміцнілі, підсвідомі відчуття, не підкріплені ні переконанням, ні творчим досвідом.

Картина «Перед стартом», як кажуть, «пролунала» на одній із повоєнних усесоюзних виставок. Вона навіть йшла на Державну премію. До мене вже приходили й репортери, і фотографи. Ось-ось мала вийти постанова. Вже нібито усе було вирішено. І раптом поворот на 180 градусів — постанова про журнали «Звезда» і «Ленинград», про оперу Мураделі. Лист (здається, так було) Жданова. Удар по «формалізму». Нищівний удар, від якого й більш міцні голови захиталися, не те що моя. Захитався навіть богатир Дейнека, навіть Сергій Герасимов, навіть Фаворський. А що вже казати про дівчисько, яке щойно стало на самостійний шлях? Я ще не так уже збилася зі шляху, я все-таки ще трималася!

Картину «Перед стартом» зняли з підрамника, і вона довго валялася в підвалах Музею українського мистецтва. Замість премії вона отримала якісь лайливі епітети. Я вже точно забула. Якісь рецидиви формалізму, імпресіонізму тощо. Смішно, але факт. І всі мої інші картинки, і етюди — теж. «Хоча й талановито, але...» І всюди ці «але».

Сергій Григор’єв, який до цього казав: «Ми, ліві...», теж поправів рівно на 180 градусів. В інституті почалося «гоніння на відьом». Наші з Олексієм Олексійовичем Шовкуненком живописні постановки різко засуджувались на кафедрі теж за імпресіонізм. Кошмар. Не можна було й заїкнутися про імпресіоністів студентам. Як влетіло старому Гельману за те, що він показав студентам чудесну книжку про Родена! Не про Бурделя або хоча б Майолу, а про Родена! Виник термін «підніжний пейзаж», що означає найдокладніше виписування деталей у пейзажі на першому плані. Не віриться, що все це було. І як шкода, що не велося щоденників!

Все це, звичайно, діяло. Як-ніяк сталінська епоха. Та я була ще не до кінця налякана. Мене виручала любов до життя і захопленість. Картину «Хліб» я писала з цілковитою віддачею, із серцем, повним любові до цих жінок, до зерна, до сонця. Я тоді твердо вірила в те, що імпресіонізм згубний, що він тягне художника до поверхового фіксування вражень, що він заважає вирішувати великі творчі завдання. Я навіть цілком щиро написала відповідну статтю до московської газети «Советская культура». Мені цю статтю, як я тепер думаю, до кінця життя не вибачив Сергій Герасимов, хоча я пізніше й реабілітувалася, начебто, своїми роботами і виступами. Ця стаття була прийнята як зрадництво. Мені й нині соромно за неї, але тоді я була абсолютно переконана у своїй правоті.

При роботі над картиною «Хліб» я найбільше намагалася передати захоплення від самого життя, передати правду життя. Ні про якусь самодостатню «живописність» я не думала. Пам’ятаю, у той час до мене прийшла група львівських художників на чолі з Григорійчуком. Спочатку була розмова про «завзятість» головної героїні, про те, що я сама за своїм духом дуже на неї схожа та ін., а потім стали говорити «про кольори й валери». Я пам’ятаю, яким мені це тоді здалося кумедним, наївним і провінційним! При чому тут «кольори і валери»? Що потрібно ще, крім правдивого зображення життя? Я не усвідомлювала, що все-таки у картині «Хліб» живописне завдання вийшло — поєднання теплого зерна, синіх спідниць, білих хусток і сорочок створювало живописну гру. Крім того, я зовсім незадовго до «Хліба» писала картину «Перед стартом», водночас писала «У парку» й ще не зовсім остаточно забула живописні відкриття імпресіоністів, які я відкидала.

Картина мала небувалий успіх на виставці, у результаті — Сталінська премія. Найпрекрасніша за силою правдивого відчуття, за красою живопису картина Пластова «Жнива», яка експонувалася разом із «Хлібом», була визнана гіршою за мою! А в картині Пластова одне відро з холодною водою й упрілий їздовий у кумачевій сорочці, який жадібно п’є її, дорожче за всю мою творчість. Коли дивишся на картину Пластова, горло пече від полови, яка летить із молотарки, а в мене все-таки — плакат.

Після «Хліба» я вже остаточно забула всі живописні завдання. Життя, життя, життя! Тут з’явилися всякі колективні творіння на чолі з Єфановим і Іогансоном, налбандянівські опуси! А я займалася «справжнім мистецтвом». Безневинні сюжети на кшталт «Весни» (до речі, критик Портнов, який нещодавно поїхав на старості років до Америки, наполегливо радив мені назвати її «Ми вимагаємо миру!», інакше, мовляв, не пролунає). «Весна» — вже падіння в усьому. Це вже найчистіший фотографізм, натуралізм і повна пасивність. І — теж премія! Ну як не повірити, коли тебе так хвалять? Ну як тут не забути про «кольори і валери»? У Вороніна з похвал закрутилась голова. У той час багато було написано усіляких дитячих сюсюкаючих картинок. І усе здавалося добре, «художньо». Противна, антиживописна картина «Ранок». Проте за задумом непогана. Надихав мене на неї Є.Волобуєв. Та за живописом вона абсолютний нуль. Всі мої колишні відчуття наглухо затяглися. І Волобуєв, тоді мій сусід по майстерні, казав, що я абсолютно нездатна зрозуміти, що таке живопис.

А тут почалася «відлига». Розвінчали культ особистості. Розпочалося пожвавлення в мистецтві. Відчула і я безвихідь у своїх картинках «на дитячу тематику». Відчула і я потребу в активній творчості. Допомогло Закарпаття, його надзвичайна цікава школа живопису. Як свіжо сприймалися в нас роботи Ерделі, Коцкі, Манайла, Шолтеса, Глюка, Бокшая! Який живий струмінь улили вони в наше мистецтво! Як активно стали виступати на наших виставках! Та незабаром і по їхніх головах пройшовся кийок ждановських постанов. Та нині не про це. На мене дуже вплинуло їхнє мистецтво, особливо коли я ясно відчула необхідність вибиратися з безвиході. Виставка Манайла в Києві та її гучний успіх глибоко-глибоко запав у душу. А я що роблю? Якось ми з Арменом, Вадимом Одайником і його дружиною відправлялися на машині Вадима в Закарпаття, писати. Зупинилися в селі Апша Солотвинського району. Прикордонна зона. Румунські села. Надзвичайна архітектура, барвисті народні костюми. Усе надзвичайно виразне. Працювали багато, дуже активно. Тієї весни й розпочався в мене новий творчий підйом.

До цього я їздила у Вірменію, ближче познайомилася з її художниками. Мені всі вони тоді здавалися геніями порівняно з нашою українською сірятиною (крім Закарпаття).

Почалося захоплення національною формою в мистецтві. Повальне. Виплив лубок, усілякі народні картинки, народне мистецтво всіх видів, паперові квіти та ін. Я з захватом вірила в те, що знайшла, нарешті, справжню точку опори.

У той час багато було розмов про самовираження, про пошуки свого «я», і мені здавалося, що і я, нарешті, скажу «своє слово».

Водночас розпочалося і повальне захоплення монументальним мистецтвом. Всерйоз йшлося про те, що станкова картина себе зжила. Тільки узагальнюючі образи, форми, тільки синтез почуттів і думок, стилізація. З’явилася картина Задорожного «На місці минулих боїв» тощо. І я в своїх пошуках також намагалася висловити загальні думки, знайти великі, ємні образи. Все це було б добре, адже по суті це добре і є, але в мене це дійшло до вульгарної стилізації, позбавленої смаку.

Не всі мої речі цієї серії такі вже погані. Деякі для мене дорогі й тепер. Це ті, у яких було в основі живе почуття — «Вдови», «Віконце», «Чайна», «Літо». Деякі ж із них створювалися штучно, за програмою і зовсім не мають теплого живого почуття. Вони огидно застилізовані та позбавлені смаку. Мені тоді здавалося: що яскравіше — то краще. Яскравості звичайних олійних фарб мені не вистачало. Як я раділа, діставши з друкарні рожеву фарбу неймовірної інтенсивності — родомин!

Напевно, у цьому захопленні було й щось гарне. Адже воно було щирим. Мабуть, найкращі роботи цього періоду чогось варті. Та в основному, як мені тепер вбачається, цей напрям був помилковим. Це був виток убік, у пошуках виходу з безвиході, куди завели мене 50-ті роки. Я забула про можливості живопису й стала на шлях зовнішньої декоративності. Цей шлях більш простий.

Наприкінці 60-х років мене потягло дещо «всередину». Такі речі, як «Безіменні висоти», «Відпочинок», стоять уже на шляху виходу з декоративізму. До них належить і «Біля синього моря». Я відчула потребу в живих відчуттях.

Поїздка до Італії 1972 року знову перевернула мою свідомість. Мистецтво раннього італійського Відродження вразило мене своєю найвищою духовністю і щирістю. Ніякої імітації будь-чого, а чисте прагнення висловити свої задуми якнайкраще, у міру власних сил і таланту. Після поїздки до Італії я твердо переконалася, що у своїй творчості художник ніколи не має піклуватися про свою оригінальність, про самовираження і т.д., чим наповнені були, в основному, устремління «шукаючих» художників 60-х років. Порівняно з високим, щирим і чистим мистецтвом П’єро делла Франческа, Мазаччо, Гоццолі, Гірландайо, Мантеньї наші пошуки здалися мені самозакоханим кривлянням. Усе західне мистецтво, із яким я тоді познайомилася у Венеції на бієнале, здалося якимось маренням. Аби оригінально, аби виділитися, довести, що ти талановитіший, кмітливіший за інших. Шокувати, епатувати. Навіщо? У вихорі «ізмів», що змінюються, швидкоплинно блиснути своїм «я»? У погоні за оригінальністю вже давно немає мистецтва. Заперечується все. Невже мистецтво справді не потрібне? Усе тлін, усе розкладання? Порожнеча й навіть щось — по той бік порожнечі? Усе — безглуздя. Абсурд. Невже це так? Все-таки хочеться вірити, як вірив Сент-Екзюпері, у необхідність для людей чогось духовно високого. Інакше людина, за його словами, перетвориться на цивілізованого дикуна. Хочеться вірити в те, що мистецтво потрібно людям. Інакше в ньому немає сенсу працювати. І потрібно воно не тільки для того, щоб відпочити від турбот у боротьбі за існування, від суєти, а, головне, для того, щоб збагачувати людину духовно, підтримувати й пробуджувати в неї людські почуття, відчуття гармонії, єднання з природою, добра. Так, простіше — «любові, добра й краси», як сказав Лермонтов. От саме так. Тільки для цього й має існувати мистецтво. І поезія, і музика, і живопис. Щоб людина була й залишалася людиною. Вносити свою, хоч крихітну лепту в цю, найважливішу для людства, справу. Все інше — антигуманно, антиморально, гріховно. Може, це надто наївно та спрощено? Та, напевно, це головне. Я нині в це вірю.

Під враженням поїздки до Італії я написала свій «Вечір. Стара Флоренція». Ця картина — данина моїм почуттям і думкам. Та в ній немає ще свободи, є вплив мистецтва старих майстрів. Новий полон. От лихо — хоч куди піди, усюди полон. У «Льоні» — Венеціанов. Де ж, нарешті, я? Знову самовираження? Ні, просто хочеться найбільш щирого, свого слова, саме чистого. Напевно, його немає. Немає таланту. Але все одно десь хоч скільки-небудь, хоч мінімально має ця щирість проявитися. Може, в етюдах?

Тепер про повернення до витоків. Про живописність. Про те, що втратила начебто назавжди.

Вже на початку 70-х років треба було навчати Гаюшу для вступу до художнього інституту. Віддавати її до художньої школи я не хотіла — вирішила учити сама. Оля казала, що я не маю права навчати її живопису. Тому що в ньому нічого не розумію. Мене це, звичайно, дуже обурювало. Як так? Що за нахабність із її боку! З усіх сторін я чую зовсім протилежне. Ще не охолонули й похвали моїм декоративним роботам із боку «передових художників». А похвали завжди приємні, навіть якщо ти і сам у цих роботах розчаровуєшся, — слабка людина. Виходить, що в очах більшості я — «один із найталановитіших живописців», а на думку власної дочки — «нічого в живописі не тямлю». Скандали й сварки.

Та якось улітку я поруч з Олею писала в Седневі етюди й побачила колосальну різницю в підході до них. У мене все вийшло дуже добре, швидко і порожньо. Якось ілюзорно-декоративно. Оля, навпаки, працювала над кожним етюдом із дуже великою напругою. Колір у неї був завжди вкрай матеріальним, водночас залишаючись кольором, фарбою. Поверхня полотна була наповнена напруженою вібрацією. Крім того, колір відрізнявся глибоким тоном, щільністю. Я відчула величезну різницю між її міцними, матеріальними й водночас кольоровими, вагомими роботами та моїми — легковагими, порожніми, зафарбованими. Розпочалися муки, сльози, невіра у свої сили. Оля пояснювала, лаяла. І от я стала прозрівати. Почали виникати давним-давно забуті відчуття живого, матеріального, хорошого живопису, коли раптом фарба починає перетворюватися на дорогоцінну плоть, залишаючись водночас фарбою, що активно грає на полотні. Це відчуття виникало далеко не щоразу, але дедалі частіше й частіше. Я його чекала, домагалася. І чекала.

Немає нічого прекраснішого за це відчуття. Це важко описати. Та це — справжнє. Це дорогоцінний живопис. І як шкода, що я давно його втратила, років 20—30 тому. У найкращі, найактивніші роки свого життя. Мені нині здається: наскільки кращими, повноціннішими були б усі мої картини, якби вони були по-справжньому написані. Тільки справжній живопис може дати твору істинну цінність.

Якби я не забувала, не втрачала цього відчуття, то, можливо, і мої декоративно-етнографічні речі були б більш вагомими і справжніми. А точніше, я б до них і не прийшла, і уся творчість розвивалася б якось інакше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво