Терновий вінець 1917 року-2. Чи були події 7 листопада 1917 року революцією?

В революції, що розпочалася у Петрограді в міжнародний жіночий день 8 березня (23 лютого за старим стилем) 1917 року брали участь різні суспільні сили і політичні партії. Листопадовий переворот (25 жовтня за старим стилем) визначив перемогу однієї суспільної сили — рад, однієї політичної партії — більшовицької. Беручи до уваги його історичне значення, переворот може бути названий революцією в революції. Чи можна назвати Жовтневу революцію радянською (за суспільною силою, що перемогла) і більшовицькою (за політичною партією, що прийшла до влади)?

Жовтнева революція відбулася під радянськими гаслами. Але під пресом більшовицької диктатури радянська революція швидко зійшла нанівець. Ради, які були головним чинником Російської революції, за короткий строк були поглинуті більшовицькою партією. Ленінська партія перетворилася на державну структуру, хоча зберегла зовнішню партійну оболонку.

Чи не слід назвати Жовтневу революцію комуністичною? Більшовики були комуністами. Комуністична революція в Росії відбулася, тому що комуністичні перетворення мали революційний характер як за масштабами, так і за глибиною. Але вони здійснювалися традиційними для країни методами державних реформ і розтягнулися на два десятиліття, починаючи з весни 1918 року. З Російською революцією, що тривала менше року (вона закінчилася з розгоном Установчих зборів у січні 1918 року) комуністична революція має тільки одну спільну рису: прихід до влади в листопаді 1917 року партії більшовиків. Після взяття влади більшовики знищили або поглинули всі без винятку політичні сили. Але свою власну, комуністичну, революцію партія В.Леніна постаралася з метою пропаганди пов’язати з революційними подіями 1917 року.

Необхідність нового погляду на революцію 1917 року

Наведені вище запитання і відповіді становлять схему концепції. Концепція — це логічно й несуперечливо упорядкована система причинно-наслідкових зв’язків між головними фактами, що стосуються вагомої проблеми. В даному разі — проблеми Російської революції. Суть проблеми викладена у статті в «ДТ» 10 листопада 2001 року. Чому через три роки постала необхідність нової статті під цією ж назвою?

Радянський лад, а також країна, в якій він народився, разом із партією, що його створила, відійшли у небуття 13 років тому. Здавалося б, був час, аби осмислити все, що трапилося з нами.

Ми вважали, що з відкриттям джерел і появою можливості вільної інтерпретації фактів дослідники візьмуться за історію державної партії. Та мертвий лев нікого більше не цікавить. Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС у Москві та його філіал при ЦК КПУ в Києві ліквідовані. Майже ніхто не досліджує історію радянської доби комплексно і системно.

Невже нема суспільної потреби в системних дослідженнях? Звичайно, є. Всі, хто навчався у школі за радянськими підручниками, засвоїли спотворену історію радянської доби. Вона відтворюється і в багатьох сучасних підручниках, хоч нерідко розповідь про події супроводжуються тепер прокльонами, а не здравицями. Автори тільки змінили плюси на мінуси у висвітленні подій. Але залишилися — набір і розмірність подій, причинно-наслідкові зв’язки між ними. Тобто факти, які були дібрані радянською історіографією, не переосмислені концептуально. Фігурують ті самі дві революції у 1917 році — буржуазна (Лютнева) і пролетарська (Жовтнева). Існує те ж небажання (або невміння) відокремити декларативну демагогію ленінської партії від її реального, надзвичайно підступного курсу в 1917 році. Сотні вузівських учених звернулися до забороненої раніше тематики Української революції, і це добре. Але вони не відповідають на питання, як Російська і Українська революції впливали одна на одну. Нема переконливої відповіді на те, чому ж в Україні перемогла комуністична революція, хоч можна сказати напевно: не тільки тому, що сюди тричі приходили, щораз у більшій кількості, червоні війська з півночі…

У 2003 році Інститут історії України НАН України разом з Інститутом загальної історії Російської академії наук проводили літню наукову школу в Переяслав-Хмельницькому університеті. Мені довелося виступати з доповіддю, яка зацікавила її учасників, — «Російська революція 1917 року: новий погляд». Я написав і видав книжку під такою самою назвою. На жаль, інститутські видання мають тираж у півтори сотні примірників, тому й недоступні для масового читача. Та журнал для учителів «Історія в школах України» в цьому році передрукував книжку розділ за розділом в десяти своїх числах.

Не переказуючи ні змісту першої статті в «ДТ», ні її концептуального обгрунтування у згаданій книжці, хотів би в цій статті зупинитися на одному питанні: чому завезена в Росію у квітні 1917 року комуністична ідея не тільки вижила на чужому для неї грунті, але й поховала всі наявні революційні течії — ліберальну демократію, соціалістичну демократію, національну демократію (ліберальну та соціалістичну) і, нарешті, радянську охлократію.

На плечах рад

Хто змусив Миколу ІІ 15 березня 1917 року зректися престолу? Історики формально праві, коли стверджують: керівники основних партій Державної Думи разом з командуючими фронтами і начальником штабу Верховного головнокомандуючого (Верховним був сам цар) генералом М.Алексєєвим. Однак це не відповідь. Хто змусив людей, які були в найближчому оточенні царя, рекомендувати йому відійти від влади?

За три дні до зречення царя, 12 березня в резиденцію Державної Думи — Таврійський палац — прийшли прямо з тюрми керівники робочої групи при Центральному воєнно-промисловому комітеті К.Гвоздьов і В.Баранов. Вони не забули досвіду пролетарської революції 1905 року і звернулися до страйкуючих колективів з пропозицією негайно надіслати до палацу своїх депутатів міської ради. Ввечері вже був створений орган революції — виконком Петроградської ради, причому не тільки робітничих, але й солдатських депутатів. Він став контролювати дії десятків тисяч страйкуючих робітників і озброєних солдатів на вулицях Петрограда.

Революція, що спалахнула в імперії, не була схожа на відомі соціальні катаклізми. В ній сформувався демократичний фронт із ліберального і соціалістичного партійних блоків. Вони відрізнялися радикалізмом, але погоджувалися, що треба скликати Установчі збори. Та в революції одразу сформувався відомий в Росії з 1905 року фронт народних «низів» у вигляді рад. Останні вимагали негайної експропріації поміщиків та буржуазії, тобто ліквідації не застарілих інституцій, як це траплялося у попередніх революціях, а саме суспільних класів. Екстремістські вимоги рад були наслідком властивої Росії гострої соціальної конфронтації, помноженої на тягар небаченої за масштабами війни.

Згуртований умовами промислового виробництва у великі колективи, робітничий клас міг діяти злагоджено і довів це у 1905 році. Щоправда, царизм теж довів тоді, що може впоратися з пролетарською революцією. Серед селян ненависть до поміщиків визрівала десятиліттями, але вони не могли діяти консолідовано через умови сільськогосподарського виробництва. Аж раптом з 1914 року сама імперія почала об’єднувати мільйони селян, вкладаючи їм в руки зброю. У великих містах виникли тилові гарнізони, де десятки тисяч мобілізованих селян нашвидкуруч організовували в роти і полки, щоб послати на передову. Коли почалися заворушення в Петрограді, перед його 160-тисячним тиловим гарнізоном постала дилема: відправлятися на фронт або повернути зброю проти начальників. Усюди, де були сконцентровані мобілізовані селяни (робітники здебільшого продовжували працювати на оборонних підприємствах), вони миттєво зробили свій вибір. Якраз після цього командуючі фронтами зрозуміли, що царя треба усунути від влади.

Ради, а на фронтах — солдатські комітети, утворювалися всюди за прикладом Петроради. Остання взяла на себе функції центрального координуючого органу. Проте ієрархічно побудованої радянської організації не виникло. Кожна рада функціонувала сама по собі і займалася здебільшого місцевими справами. Склад рад і комітетів був плинним, тому що військові та робітничі колективи могли в будь-який момент відкликати депутата і надіслати іншого. У перші місяці революції було багато безпартійних депутатів, але визначальний вплив у радах мали меншовики та есери. Вони втихомирювали радянський фронт — сам по собі анархічний і деструктивний.

За інерцією, що йде від неправомірного поділу революції 1917 року на дві, Лютневу революцію називають буржуазно-демократичною. Однак буржуазію представляла тільки ліберальна демократія. Основна маса робітників і селян у перші місяці перебувала під впливом партій соціалістичної демократії, які діяли солідарно з лібералами. Переважна більшість російського робітничого класу підтримувала партію меншовиків, яка стояла на чолі профспілкового руху і поділяла позицію європейської соціал-демократії, спрямовану на узгодження інтересів праці та капіталу шляхом переговорів. Серед селянсько-солдатських мас особливим впливом користувалися есери, які теж бажали діяти на підставі законів, опрацьованих легітимним шляхом, тобто через Установчі збори. Обидві партії розглядали ради як тимчасові організації, покликані перешкодити мобілізації контрреволюційних сил. Лідери цих партій розуміли, що наділяти їх державними функціями неможливо.

Для повноти картини слід зазначити, що обидві соціалістичні партії не скористалися впливом на Петрораду, щоб захопити владу. 15 березня 1917 року Тимчасовий уряд сформували кадети та інші партії ліберальної демократії, представлені в Державній Думі. Вже з власної ініціативи керівники думських партій звернулися до голови робітничої частини Петроради М.Чхеїдзе і популярного в масах думця О.Керенського з пропозицією увійти до уряду. Перший відмовився, а другий після дозволу виконкому Петроради став міністром юстиції.

Лідери соціалістичних партій і Петроради ухилялися від участі в уряді тільки тому, що той був тимчасовим і цензовим (Державна Дума обиралася, як відомо, недемократичним шляхом). Вони розраховували на те, що за допомогою загального, рівного, таємного і прямого голосування завоюють більшість в Установчих зборах, після чого влада на законних підставах опиниться в їхніх руках.

Такою була ситуація, поки в Росії не з’явився вождь більшовиків В.Ленін. Антанта не давала згоди на перепустку в країну політичних діячів з екстремістськими поглядами, і йому доводилося залишатися в Швейцарії. Однак за посередництва німецьких соціал-демократів була досягнута домовленість з кайзерівським урядом щодо проїзду емігрантів з Росії через територію Німеччини від Швейцарії до Швеції у запломбованому вагоні в супроводі офіцерів. 16 квітня Ленін прибув до Петрограда і наступного дня виступив перед учасниками Всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. Десять тез, що містилися в цій доповіді, газета «Правда» надрукувала 20 квітня під назвою «Про завдання пролетаріату в даній революції». Цей ключовий документ відомий під назвою «Квітневі тези». Він виключав більшовиків з табору революційної демократії і ставив їх на окреме місце.

Поточний момент В.Ленін характеризував у «Квітневих тезах» як перехідний від буржуазно-демократичної революції до пролетарської. Він закликав здійснити пролетарську революцію, і цей заклик був адресований формально до всього робітничого класу, але фактично — до власної партії. Він вважав більшовиків єдиними представниками інтересів робітничого класу. Меншовиків та есерів, які намагалися координувати свою діяльність із партіями ліберальної демократії, Ленін називав угодовцями. Угодовців треба було викинути з рад, а на їхнє місце поставити більшовиків.

У «Квітневих тезах» висувався лозунг «Вся влада — радам!» Стратегія Леніна полягала в тому, щоб заволодіти радами зсередини, скинути уряд ліберальної демократії і поставити на його місце свій — радянський. Оскільки вождь більшовиків не збирався залишити в радах представників конкурентних партій соціалістичної демократії, лозунг «Вся влада — радам!» означав на практиці встановлення однопартійної диктатури.

Хоч ідея скликання Установчих зборів знайшла відображення у програмі РСДРП 1903 року, Ленін назвав її у «Квітневих тезах» кроком назад. По суті, він заперечував тепер суверенне право народу на формування органів влади: замість парламентської республіки вимагав утворення радянської. Це пояснювалося розумінням того, що на вільних виборах більшовики не мали шансів завоювати більшість в Установчих зборах; у свою чергу в радах — можливо. Адже доктринний екстремізм більшовиків, котрі стояли за ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, частково збігався із стихійним екстремізмом рад, які вимагали експропріації поміщиків та буржуазії. Ось який підтекст приховувався під тезою про переваги радянської республіки перед парламентською. Перша була потрібна більшовикам, а не народу. На плечах рад вони мали намір прорватися до влади і не збиралися ділити її з іншими політичними силами.

«Держава-комуна»

У країні, що ледь позбулася самодержавного способу правління, диктатура мала більше шансів на утвердження, ніж демократія. Націлені на диктатуру, більшовики могли здобути владу, якби контролювали ради. Та у «Квітневих тезах» В.Ленін не тільки показав цілком реальний шлях до перемоги в революції, але й роз’яснив, як завойовану владу слід використати.

У другій половині цього документа визначалися соціально-економічні перетворення, які мали бути здійснені радянським урядом Росії. Вони не відповідали очікуванням народних мас, у тому числі й тих, хто гуртувався навколо рад. Тому тези з шостої по десяту були небагатослівні. Вождь ставив завдання перейменувати партію з соціал-демократичної в комуністичну, прийняти комуністичну програму і побудувати «державу-комуну». Партія більшовиків повинна була підпорядкувати собі або знищити всі інші організаційні структури і злитися з радами, які ставали владою на всіх рівнях державного управління та місцевого самоврядування.

Зливаючись з партією, в якій вся влада зосереджувалася завдяки принципу «демократичного централізму» у керівництва, ради зникали як окрема організаційна структура. Зберігаючи оболонку рад і називаючи власну диктаторську владу Радянською, партія Леніна одержувала можливість заглибитися в народні «низи» і контролювати їхню поведінку.

Свою революцію більшовики називали соціалістичною. Але у «Квітневих тезах» ми не знайдемо жодного прояву соціалізму в західноєвропейському розумінні слова. Цей документ проштовхував в російську дійсність ідею комунізму, що визрівала у головах невеликої купки професійних революціонерів-ленінців. Комуністична ідея була несумісною з приватною власністю на засоби виробництва, ринковим обміном і капіталістичними методами господарювання. Перехід усіх засобів виробництва у власність «держави-комуни» не тільки ліквідовував поміщиків і капіталістів як класи, але й позбавляв десятки мільйонів селян, ремісників і кустарів економічної незалежності. Він призводив до зосередження в руках «держави-комуни» практично всіх економічних і людських ресурсів, за допомогою яких більшовики мали намір розпочати «світову революцію».

Основна маса членів більшовицької партії не мала уявлення про суть революційного марксизму і не могла співчувати комунізму. Робітникам, які об’єднувалися в ради і вимагали знищити капіталістів, не спадало на думку віддати експропрійовані заводи і фабрики у розпорядження «держави-комуни». Вони бажали стати їх колективними власниками. Селяни, навіть цілком пролетаризовані, мріяли про ділянку поміщицької землі з реманентом, щоб підвищити свій соціальний статус.

У боротьбі за ради більшовики зробили головну ставку на тилові гарнізони, особливо петроградський, і фронтові армійські частини. Починаючи з травня 1917 року майже у кожній роті 12-мільйонної армії щоденно поширювалися більшовицькі газети. Радянські історики підтверджували той факт, що більшовики розгорнули свою пропаганду в масштабах, які годі порівняти з кампанією всіх інших партій, разом узятих. Однак вони не могли вказати, звідки надходили кошти, що забезпечували таку пропаганду. Західні історики дослідили це питання на архівних першоджерелах і дійшли висновку про німецьке походження коштів. Кайзерівський уряд співробітничав з емісарами Леніна у приховуванні процедури передачі коштів. Обидві сторони рівною мірою не бажали визнавати таке співробітництво. Витрачаючи тонни золота на підтримку більшовиків, кайзер нічого не вимагав від них, окрім дестабілізації становища в країні, з якою Німеччина воювала. Це вдалося, але революція в Росії бумерангом вдарила по кайзеру, хоча з півторарічним запізненням.

У червні і липні більшовики двічі намагались захопити владу, а в серпні 1917 року таку спробу зробив Верховний головнокомандуючий Л.Корнілов. Результатом корніловського заколоту стала поляризація політичних сил. Меншовики і есери, які після травневої кризи змушені були увійти до уряду, тобто взяти на себе відповідальність за стан справ, почали втрачати вплив у радах. І в ситуації, що склалася під час серпневої кризи, В.Ленін зробив сильний хід: забув на деякий час про «державу-комуну», відмовився від власних гасел в революції і взяв на озброєння радянські лозунги.

Ще на початку серпня Ленін привселюдно заявляв, що заперечує сепаратний мир з Німеччиною. Від 1914 року він закликав перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську. Наприкінці серпня 1917 року більшовики взяли на озброєння всенародну вимогу негайного припинення війни.

Гасло «Землю — селянам!» означало зрівняльний поділ землі між тими, хто на ній працював. Погоджуючись з селянами щодо необхідності ліквідації великих власників, більшовики заперечували зрівняльний поділ і прагнули перетворити поміщицькі маєтки на радянські господарства (радгоспи). Але у серпні 1917 року вони стали пропагувати зрівняльний поділ землі.

Висловлюючись завжди за централізовану державу, партія Леніна раптом підтримала вимогу федералізації Росії. 22 серпня 1917 року більшовики вступили в Центральну Раду на правах окремої фракції.

Вивчаючи гасла революції, ми бачимо, що напередодні збройного повстання ленінська партія змінила своє забарвлення, щоб злитися за кольором з радами. Зміна гасел партією, яка була націлена на диктатуру, вплинула на подальші події незрівнянно більше, ніж провальний корніловський заколот. Проте велику популярність у суспільстві, яку більшовики здобули восени 1917 року, комуністична і антикомуністична історіографія пов’язують тільки з їх участю у боротьбі з путчем крайніх реакціонерів.

Потужний пропагандистський апарат більшовиків почав вкарбовувати у свідомість мас образ опозиційної партії, яка з приходом до влади негайно реалізує гасла радянської революції. Робітники, солдати і матроси цілими колективами переходили до них від меншовиків та есерів. Чисельність ленінської партії зросла з 24 тис. після виходу з підпілля до 350 тис. у жовтні 1917 року. Вже у вересні Петроградська, Московська і Київська ради уперше прийняли запропоновані більшовиками резолюції. Головою Петроради, як і у 1905 році, став один із вождів більшовиків Лев Троцький. Після опанування Петроради втратило значення співвідношення між більшовизованими і небільшовизованими радами в масштабі країни. Спілкуючись тільки з першими, Петрорада підготувала Всеросійський з’їзд рад на 7 листопада 1917 року, а створений більшовиками Воєнно-революційний комітет — збройне повстання.

Справжній рівень популярності більшовиків показали вибори до Установчих зборів, проведені 25 листопада у переважній більшості виборчих округів. За більшовиків проголосувало менше 25 % виборців, в Україні — 10 %. Але це вже не мало значення, тому що влада перебувала в руках В.Леніна. 11 грудня він оголосив лідерів кадетської партії «ворогами народу» і розпочав полювання на депутатів Установчих зборів від цієї партії. Щоб боротьбу з усіма «ворогами народу» ввести в організаційні рамки, 20 грудня була створена Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем. Дуже швидко слідом за кадетами зійшли у небуття всі політичної партії, крім більшовицької. Виборці тепер повинні були дисципліновано голосувати за кандидатів у радянські органи влади, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми.

Про національну, радянську та комуністичну революцію в Україні читайте в одному з наступних номерів «ДТ».