ТЕРИТОРІЯ САМІТНОСТІ - Соціум - dt.ua

ТЕРИТОРІЯ САМІТНОСТІ

18 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 18 жовтня-25 жовтня

Посттоталітарні країни справедливо багатьом бачаться територією самітності. Відійшло в минуле ілюзорне «ми», яке здавалося непорушним і недоторканним...

Посттоталітарні країни справедливо багатьом бачаться територією самітності. Відійшло в минуле ілюзорне «ми», яке здавалося непорушним і недоторканним. Проте тоталітарні режими неабияк прислужилися руйнуванню колишньої сім’ї: поняття родини, яким оперувало XIX століття, змінилося сумнівним «осередком суспільства», де шлюб був «самітністю вдвох», а діти будь-якої хвилини могли виявитися павликами морозовими. «Осередок суспільства» перебував під постійним наглядом всемогутньої держави, яка могла цей осередок розформувати чи знищити. Тоталітарна держава всіляко порушувала недоторканність сім’ї, ні на хвилину не залишаючи людей наодинці з власними проблемами та пристрастями.

Сімейній самотності вдвох, втрьох або вчотирьох тоталітаризм протиставляв сумнівне «ми», потужну державну руку на плечі кожного радянського громадянина. Доторк цієї руки, здавалося, мав би врятувати радянську людину від самітності. Але вона однак була неймовірно, непоправно самотня: доти, доки свідомим зусиллям волі не «вибивала» зі свого сімейного кола «третього зайвого» — державу.

Держава, яка нібито рятувала людину від самоти, насправді заважала їй подолати роз’єднаність власної сім’ї, через свободу і любов знайти справжнє, недоторканне тепло родинного вогнища. Тому, коли радянська людина перестала відчувати незмінну вагу державної десниці й повернулася в свою розтривожену, роз’єднану сім’ю, вона виявилася наодинці з самітністю. І від цієї самітності, як і колись, був лише один порятунок — любов та свобода.

«Крах СРСР — це крах держави усереднених статей, — пише доктор філософських наук і психоаналітик Н.Хамітов у своїй книжці «Філософія і психологія статі». — Це крах держави, породженої самітністю людини середньої статі, держави, яка знищує жіночність-любов і мужність-творчість». Людина «усередненої статі» не може не почуватися самотньою. Її особистість знівельовано, зруйновано тоталітарним режимом, вона втратила жіночий або чоловічий психологічний образ.

Яскравий приклад того — славнозвісний рязановський фільм «Службовий роман». Директорка Калугіна забула про те, що вона — жінка, щодня вона як броню надіває потворні начальницькі окуляри в чорній оправі і крижаним тоном розмовляє з підлеглими. Але за цією втраченою жіночністю ховається хвороблива самітність, та сама прихована самітність радянських людей, якої не могла усунути настирлива і всюдисуща держава. «В моей душе покоя нет, весь день я жду кого-то», — ці слова, услід за героями фільму, повторювали чимало людей.

Але не варто вважати, що самота — проблема виключно тоталітарних або посттоталітарних держав. На жаль, це проблема всесвітня, хоча саме в посттоталітарних країнах вона відчувається особливо гостро. З другого боку, в американських фільмах безліч ось таких проблемних ситуацій: ділова людина будувала свій бізнес, прагнула успіху, але, домігшись, здавалося б, усього, з’ясовує: за спиною в неї— порожнеча. Зник надійний сімейний тил, яким вона знехтувала під час болісної гонитви за грішми й соціальним статусом. А далі, як співав Боярський: «Успех пришел — и никого, лишь я — один за всех». І добре ще, якщо один за всіх. Зазвичай у такій ситуації людина залишається наодинці з порожнечею.

Вважається, що самоту найгостріше переживає жінка. Для неї самітність — клеймо, свідчення власного неблагополуччя й непотрібності. Аксіома «розлучений чоловік — вільний, розлучена жінка — покинута» досі тяжіє над умами й душами. І навіть ахматовське «Брошена — придуманное слово. Разве я — цветок или письмо?» не здатне змінити ситуацію. Чоловік ще може сприймати власну самоту як предмет особливого шику — жінка позбавлена й цієї втіхи.

Напевно, річ тут у безлічі штампів та забобонів, що обплутали життя жінки. Л.Толстой був, звісно, великим письменником, але А.Ахматова, спересердя назвавши його «мусорным стариком», частково мала рацію. Саме толстовський погляд на жінку як на гарну й сильну самку, істоту, позбавлену будь-яких духовних устремлінь і тому нездатну «в собственной груди искать и находить свободу», надовго запанував у суспільстві. «Ненавиджу Наташу Ростову!» — із гіркотою повторювали багато читачок, віддаючи перевагу не самиці-Наталі, а високодуховній і піднесеній княжні Марії. Але це не заважало толстовцям стверджувати протилежне й усіляко підтримувати культ Наташі. Висока самота, присвячена виношуванню й утіленню творчих задумів, надовго виявилася прерогативою чоловіків. Самотня жінка сприймалася як виклик природі й роду, самотній чоловік — як мудрець, що втомився від жіночої дурості.

Дитяча самота — наслідок самоти батьківської. Коли шлюб перетворюється на «самітність удвох», дитина не може не страждати. Імпульси самітності передаються і їй, і батьки, котрі розлюбили одне одного й вирішили заради дитини продовжувати жити під спільним дахом, насправді роблять своєму чаду ведмежу послугу. Дитина не хоче служити алібі для очужілих людей, вона мріє про справжню родину, надійним фундаментом якої є любов і свобода.

І тут ми знову повертаємося до Льва Миколайовича Толстого. Дуже дивно, що в «Анне Карениной» Толстой вважав несправжньою, ілюзорною сім’ю люблячих одне одного людей — Анни та Вронського, і з прямолінійною впертістю й абсолютно незрозумілою ретельністю приклеював ярлик справжньої сім’ї на умовний, вихолощений, побудований на страху й авторитеті союз Анни та Кареніна. Річ у дитині, скажете ви. Але Серьожа Каренін не міг не відчувати імпульсів самоти, що виходили від його батьків. «Самітність удвох» ніколи ще не була надійним фундаментом для родини. Будувати сім’ю на такому «грунті» — все одно що жити біля підніжжя тимчасово недіючого вулкана. Виверження не уникнути...

Але буває й так: самітність стає воротами, які ведуть до любові та свободи. Усвідомивши себе болісно, безумно самотньою, людина приходить до необхідності знайти «когось», своє «ти», казала Надія Мандельштам. І якщо це «ти» знайдено, епоха самоти безповоротно кане в минуле. Настає час кохання і свободи.

Коментар психолога:

Назіп Хамітов, доктор філософських наук, психоаналітик, автор методу андрогін-аналізу — глибинної корекції відносин чоловіка і жінки.

«Якщо на початку ХХ століття центральною була проблема витіснених сексуальних бажань і невротичних станів, то на сьогодні проблема зовсім інша, і пов’язана вона з самітністю. Самітністю на тлі гіперреалізованих бажань. У ХХ столітті руйнувалися табу за табу, бажання виходили на поверхню й виконувалися, але від цього людям не легшало.

Люди раптом відчули, як прихована, притлумлена самітність стала явною. Зникла ілюзія, що, позбувшись нереалізованих бажань, можна стати щасливим. Зникнення цієї ілюзії і є, на мою думку, головною причиною загострення відчуття самоти в планетарному масштабі.

Якщо говорити про посттоталітарний простір, то загострення відчуття самітності пов’язане з тим, що держава перестала бути тією великою матір’ю, котра всіх утримує в своєму лоні. Сяк-так, але тоталітарна держава брала на себе турботу про громадянина з моменту народження до моменту смерті. Інша річ — якою виявлялася ця турбота й до чого вона призводила...

Людина знала, що віддає державі свою свободу, а натомість одержує соціальний і психологічний захист разом зі звільненням від відповідальності. Людина передавала свою свободу відповідальним особам — вони називалися «відповідальними працівниками» — і могла розслабитися. Така ситуація не задовольняла дуже малий відсоток людей, але основна маса була цілком задоволена.

Нині держава відвернулася від своїх громадян. Вона сказала: будуйте громадянське суспільство, де кожен вільний і відповідальний, зайнятий своєю справою, заробляє гроші і сплачує податки. Люди виявилися не готовими до такого повороту подій. Більше того, вони усвідомили те, що сталося, як ситуацію гострої самітності. Особливо постраждало старше покоління. Ці люди опинилися в ситуації соціальної ізоляції, і те, що вони ходять із плакатами на комуністичні мітинги, свідчить: для них дуже важливо відчути лікоть, переконатися в тому, що хтось знову готовий узяти на себе відповідальність і натомість забрати в них свободу. Звідси й ностальгія за тоталітарним суспільством, де не було свободи, але, здавалося, не було й самоти.

Насправді самітність була, але прихована, глибинна. І чудовий режисер Ельдар Рязанов усі свої кращі фільми присвятив проблемі прихованої, глибинної самітності радянської людини в чоловічій і жіночій її іпостасі. Взагалі, мистецтво цікавлять лише дві теми: кохання й самітність. Решта — вторинне, і навіть тема влади.

А влада є спробою суперкомпенсувати самітність, що насправді викликає відчуття самітності космічної. Звідси глибинні психотичні стани Нерона, Сталіна, Калігули й Гітлера, які приводили їх до абсолютно ірраціональних, на перший погляд, дій. Але ці дії можна пояснити з погляду мого андрогін-аналізу, аналізу психологічної мужності й жіночності всередині людини. Цей аналіз виводить проблему влади з проблеми глибинної самоти. Антитезою самітності є не спілкування (воно може лише погіршити ситуацію), а любов».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво