ТАТУ, Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ - Соціум - dt.ua

ТАТУ, Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Був у мене батько... А тепер — невеличкий квітничок і пам’ятник, де батько такий молодий і гарний. Можна підійти ближче, сісти на лаву і довго вдивлятися в його обличчя...

Був у мене батько...

А тепер — невеличкий квітничок і пам’ятник, де батько такий молодий і гарний. Можна підійти ближче, сісти на лаву і довго вдивлятися в його обличчя. Іноді він усміхається, і тоді на щоці з’являється ямочка, як завжди бувало у нього, а іноді наче й підморгне. От тільки до рук його я не можу звикнути: у пам’ятника вони великі, з довгими пальцями піаніста. А в батька долоня була міцна, але невелика, делікатна. Одного разу прийшли ми до пам’ятника з батьковою найменшою сестрою Галею. Вона подивилася на вуха і сказала: «Хіба ж у Дусі (так його називала бабуся й усі в сім’ї) такі були вуха? Та в нього ж вушка були маленькі, як варенички...»

Я — багата жінка... Батько не любив писати листи. А в мене є близько трьох десятків батькових воєнних листів до мами і особисто до мене. Читати я ще не вміла, але мені їх читала мама... Усі вони — крик роз’ятреної, скривавленої душі, плач над розіп’ятою Україною, туга за рідними — дружиною, дочкою, батьками...

«Дашенька, дорога моя, пиши мені частіше. Як ви там живете з Валюшкою? Я так за вами скучив, що кожної ночі бачу вас у сні і розмовляю з вами, любі мої...» (З листа від 24.VIII. 41 р.)

«...але в квартирі немає ні сонця, ні літа, ні вас, рідні мої!.. Хоч би вітром з України донесли вам мою печаль за вами, хоч би сонцем зійшла над вами моя добра звістка, любі мої, далекі!..» (З листа від 5.ІХ.41 р. — Действ. армия, 28 пол. почта. Политуправ. Ю-Зап. фронта, газета «За Радянську Україну»). Спочатку я не знала про існування цих листів, але коли вже трохи вбралась у колодочки, мама віддала мені їх. «Бережи, доню...»

У нас із батьком, ніде правди діти, складалися непрості стосунки. Надто багато стояло між нами недобрих людей... Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своїми стараннями розвели двох люблячих людей — маму і тата... Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя. Пам’ятаєте? «... і карії очі, і рученьки білі ночами насняться мені...» Або ж таке: «...в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мріялось — дружина...» Карії очі снилися йому, не блакитні, а темні, мов ожина, мамині очі. Минуло вже чимало років після їхнього розлучення, а він зустрічав маму після роботи на так званій «алеї Рибака» (там, де вхід до під’їзду будинку по Богдана Хмельницького, колишній Леніна) здоганяв і казав: «Дашенько, давай поговоримо...» — «Про що ж тепер говорити, Андрію?», — питала вона. — «Як про що? Про Валюшку...»

Була ще одна причина складності наших взаємин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, ті всміхалися, настільки схожість між нами впадала в очі. Батько помітив ту схожість дуже рано. Невдовзі після його приїзду до Уфи (на пленум Спілки письменників України) мама отримала листа, в якому були такі рядки: «Люби Валюшку, виростай її, вона схожа на мене у всьому: в обличчі, в характері, в поведінці. Якщо будем живі, то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник. Хай живе здорова та не хворіє! Дашенька! Будь здорова, цілую тебе міцно і мою маленьку Валюшку. Андрій.» (Лист від 2.X.42 р. Москва.)

Він був добрим батьком. Його цікавило, «чи не занадто великий чуб у неї на голівці. Може б, її підстригти? Чи заплести у косенята?..» (Лист від 28. VІІ.42 р.) «Чи Валюшка має яку-небудь одежину на весну...» ...Мама чекала його чотири роки. Тато пішов з армією на захід, а повернувшись після перемоги, привіз молоденьку дружину. Пам’ятаю, вони отримали дві кімнати на Володимирській вулиці, третю кімнату у квартирі займав демобілізований полковник із дружиною і дорослою донькою. Пам’ятаю свій перший візит на Володимирську, бо люди переказали, що запрошує в гості. Заплела свої святкові кісники і потьопала на ватяних ногах. Дуже хвилювалася. Нова дружина виявилася дівчиськом із прекрасною світлою косою. Пам’ятаю, як мене запросили до столу. Жили ми голодно. Якщо була картопля, а то ще й олія, то, вважай, — крези! Та й в евакуації в Уфі м’ясива ми не бачили. Мені поклали на тарілку щось таке прекрасне, рожеве і пахуче. Жіночка, її звали Майя, нахилилася до мене і сказала: «Смачного тобі, куштуй. — І, побачивши подив у моїх очах, пояснила: — Це називається сосиска...» Я б з’їла ще, але більше не клали, а просити я посоромилася. Ще тиждень стояв у роті сосисочний дух, його нічим не можна було притлумити...

...Невдовзі вони з мамою розлучилися. Перед тим батько прийшов до неї поговорити. «Дашенько, порадь, що маю робити, я заплутався. Ну, хоч скажи мені щось, ми ж ніколи і не посварилися». Мама сказала: «Андрію, ти вибрав собі долю сам...»

Я бувала у них на Володимирській. Майя ніколи не образила мене, завжди намагалася підгодувати, не відпустити голодною, гралася зі мною — зрештою, я була для неї — велика лялька, вчила мене свистіти через п’ятнадцять копійок, — бо й сама була, по суті, дівчиськом... Колись, як батька вже не стало, ми зустрілися з нею в переході. Після смерті батька минуло чимало років. Майя була одружена, мала двох діток від свого другого чоловіка — хлопчика і дівчинку. Вона довго придивлялася до мене: «Ти смієшся так, як він, і голову так само повертаєш, і овал обличчя в тебе такий самий, і зуби, і губи, і ніс...» В очах у неї блиснули сльози. І я, тоді вже доросла, суто по-дорослому, по-жіночому зрозуміла, що вона й досі любить його. «Клянуся тобі дітьми, що коли мені сватали батька люди, що були близькі до нього, то божилися, що він неодружений. Я б ніколи не стала лізти в сімейний дім...» Я їй повірила, вірю й досі. Ми стали дружити...

А тоді, давно, я була ображена, вбита: як це так, хіба це можливо, мій тато — пішов од нас... Я подорослішала одразу, багато речей почала сприймати по-новому, по-іншому... І ще заговорила гординя — вибач мені, тату, вибач. Господи, адже це — великий гріх. Вирішила — якщо так, нічого нам від тебе не треба, проживемо якось самі. А він бував в’їдливим, лихим. Побачив мене одного разу у дворі — на лікті дірка. Пальцем прорвав її далі і сказав голосом флейти: «Що, як без батька, то й не можете...»

Бабуся Ївга, проживши кілька років у нас, тоді жила у нього. Вона сказала синові: «Дуся, женщин у тебе може бути багато, то твоя справа, але дружиною може бути лише Даша, іншої ми не визнаємо». І не визнали...

Мені 10 років... У дім до батька посунули всілякі любителі застілля — випити, поїсти надурняк, попатякати, поспівати. Я бачила все те і колись не витримала, сказала по-дитячому розпачливо і щиро: «Ти подивися, хто навкруг тебе, з ними поруч і ти таким станеш, що ж це далі буде?» Багато тоді було наговорено. Побачивши, як батькове обличчя наливається кров’ю, на коліна посипався попіл од цигарки, я злякалася, вискочила з кімнати і зачинилася в туалеті. Через годину до мене прийшла бабуся: «Виходь, доню, не бійся, він не зачепить... Що ти йому таке сказала — зачинився в кабінеті і реве, як бугай...» За місяць батько зустрів маму і став виговорювати їй, мовляв, ти настроїла дитину... А мама ж нічого не знала...

Батько був дуже хлібосольним, любив співати пісень, гарно говорити при столі. Чоловіки заздрили, а декотрі з жінок плакали. Так, він умів говорити, це не кожному дано. Часто за столом компанія договорювалася до того, що зачиналися спірки, сварки, взаємні образи. Кінчалося тим, що батько виганяв гостей з побажаннями не бачити ніколи. Та під ранок мучила совість, тоді телефон кипів: «Валю (це до Бичка), заходь, друже, ми ж учора не договорили», «Серьожо (а це — до Воскрекасенка), зайди, друже, за що ото ми вчора зчепилися — і не пам’ятаю...» І поверталися, і приходили, і співали, і говорили. І частенько все кінчалося тим самим.

Батькові багато було дано від Бога. Якби він не став поетом, він міг би стати характерним актором — частенько грав у житті. Дехто ще пам’ятає кумедний випадок на одному з письменницьких з’їздів. Батько прийшов нещасний, зіщулений, таке собі хворе створіння з паличкою. Надійшов час його виступу. Він виступив, як завжди, блискуче, розігнувся, голос його став дзвінким і молодечим. Захопившись, під шалені оплески він закінчив виступ, як хлопчисько, збіг зі сцени, а палицю ... забув біля трибуни. Отакий він був актор...

Якби батько не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Дуже гарно вони співали з бабусею Ївгою українські пісні.

Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів. Згадайте хоча б оцю прекрасну пісню:

«Гей, гей, гей, дорого дальня,

гей, гей, гей, сльоза прощальна

покотилась дівчині з очей...»

Я також писала музику, на батькові слова, не свої, але нікому не пропонувала її, мені завжди здавалося, що музичної культури мені бракувало...

Голос у бабусі був старечий, слабенький, зате слух — пречудовий. І вже пісень вона знала — без ліку, будь-кого могла переспівати. Я так і бачу її — стареньку, вутленьку, в чорному очіпку, як тоді ще носили по селах старенькі жінки, а в очіпку — дві нитки: чорна та біла. Вона ходила у справжньому українському вбранні — своїми руками багато вишита сорочка, запаска, спідниця у сім пілок, а на грудях — срібний хрестик на чорному шнурочку. На свято, приміром на Паску, вона заходила до батька в кабінет і тоном, що виключав відмову, говорила: «Дусю, давай празникового!..» З виданими грішми йшла на базар — і ви думаєте, хоч копієчку витрачала на себе? Та ніколи! Купувала гостинчики нам — мені та двоюрідним братові й сестричці: Вірі і Шурику. Ми могли отримати по бубличку, грудочці паленого цукру, а головне — по святковому яєчку, на якому пустували ангелочки разом із білими пташками. Отоді бабиній душеньці ставало спокійно... ...Так от, ми співали частенько втрьох, я теж тоді співала непогано, доки не порвала зв’язку від перевтоми. Ще ж дівчиськом була... Приєднавшись до гурту, проспівувала один-два куплети і замовкала, бо далі не знала. Батько страшно сердився на мене тоді, краще було не потрапляти йому на очі.

Незважаючи, як він сам про це казав, на батьків «самурайський» характер, у ньому було багато дитинного, щирого, зворушливого. Пам’ятаю, наближався його день народження. Мені хотілося подарувати щось веселеньке, смішне. Гарну іграшку тоді важко було дістати. Та друзі знайшли десь для мене чудову німецьку іграшку — кумедного коричневого ведмедика. Його ставили на рівну поверхню, накручували ключиком, і він починав танцювати. Рухи його були настільки незграбні й смішні, що не можна було не усміхнутися, не засміятися. Що зробилося з батьком — чудо! Він зіскочив зі стільця і теж почав танцювати, намагаючись робити це так само незграбно й кумедно, як той ведмедик. При цьому він підспівував собі і примовляв: «О, о, дивись, тож отак Малишко п’яний танцює...» Мені було тепло, смішно і радісно від того, що я такою дурничкою могла потішити людину. Кілька разів опісля я, приходячи, заставала його в кабінеті, а на столі танцював і плигав ведмедик...

...А в батьковім домі (тепер уже на Леніна, 68 — Богдана Хмельницького) назрівала нова трагедія. Давно минуло замилування золотою дівочою косою, диханням молодості, і виходило, що говорити з Майєю батькові ні про що. Стало нудно і тоскно. Майя вступила до університету, вчилася, але у таких неспокійних умовах навіть закінчити його не змогла. Отримала довідку: «Прослухала курс лекцій»...

Тим часом почали будувати житловий будинок для композиторів на розі колишньої вулиці Калініна (тепер Софіївська) і Михайлівського провулку. Тоді була задумана така рокіровка: Майя йде жити у квартиру Платона Майбороди у Рильському провулку, а Майборода з матір’ю і роялем переїздять (тимчасово) до батькової великої п’ятикімнатної квартири, де йому було виділено дві кімнати. Почався жахливий і прекрасний період у батьковому житті. Прекрасний — бо за час спільного проживання вони з Платоном Майбородою написали зо два десятки пісень. Але ж яких пісень! Народ полюбив їх одразу, їх заспівали, співають і співатимуть, допоки жива українська душа. А жахливий...

Батько був задуманий Господом принаймні на сто років: опуклі груди, міцні плечі, стрункі ноги. Але ж постійні випивки — і от уже болить серце, скаче тиск... Полюбляв це діло і Платон. І нічого не можна було зробити...

Я була свідком творення романсу «Ми підем, де трави похилі». Текст був написаний буквально за десять хвилин на коробці від «Казбека». Платон сів за інструмент, імпровізував. Минуло трохи часу і ... сталося диво: пісня змахнула крильми і полетіла, полетіла для того, щоб ніколи не приземлятися. Це було настільки прекрасно — у батька виступили сльози на очах, він одвернувся до вікна...

Ці роки підкосили батькове здоров’я. Був інфаркт, батько лежав у клініці Стражеска, а ординатором його був молоденький тоді Віталій Коротич. Батько багато розповідав про молодого лікаря, що пише такі гарні вірші...

Нарешті будинок для композиторів побудували, Платон переїхав туди.

Минуло небагато часу, і в домі з’явилася Любов Забашта, з якої дуже швидко батько зробив мені ворога. А було все так...

На відомій уже читачам «алеї Рибака» ми з мамою зустріли Максима Рильського, який уже побудував дачу у Голосієвому і жив там. Що можна сказати про Рильського? Це була свята людина. Здавалося, він створений Богом для того, щоб робити добро. Скільком людям він допоміг, врятував, відігрів, добився квартири, ліків, а то й просто підбадьорив добрим словом у скрутну хвилину. Коли батько пішов од нас, Максим Тадейович сказав йому: «Андрію, я тебе шаную і люблю, двері мого дому для тебе відчинені завжди. Але, вибачай, я до тебе не прийду: не зможу приходити в дім, де немає Даші та Валюшки...» По-моєму, це — мужні слова...

...Зустріли Максима Тадейовича, і він запросив нас у гості в Голосієве. Віршів у мене була вже велика папка, писала я з шести років. Зараз мені соромно за ті неоковирні, майже дитячі спроби, але розмова вийшла серйозна. Я отримала в подарунок книгу «Троянди й виноград» з вражаючою присвятою: «Від товариша по перу», а також величезний букет білих троянд, нарізаних у його саду. Пізніше я написала вірш, де рефреном було: «Все життя я платити буду за «товариша по перу»... Очевидно, якимось чином розмови про ці відвідини дійшли до батька. Зустрічаємося на тій самій «алеї Рибака».

— Що ж ти по людях ходиш, вірші читаєш, а до батька не зайдеш, — сказав батько тоном, що не віщував нічого доброго.

— Тож люди мене запрошують, — почала я.

— То вважай, що запрошення ти отримала, приходь, чекаю.

Я захопила торбу своїх віршів і піднялася на четвертий поверх сусіднього під’їзду. У найбільшій кімнаті, що мала троє дверей ще й двері на балкон, стояв величезний стіл, за яким частенько розміщувалась веселенька компанія. Ми сіли у самому куточку стола, розклали вірші, батько став їх читати, сортуючи на три купки: оце — г...., над цим варто ще попрацювати, подумати. А ось це — це по-справжньому, по-малишківському. Люба з’являлася то в одних, то в других дверях і нарешті, не витримавши, запитала:

— А можна мені почитати?

— Заходь, заходь, почитай, — потирав руки батько і дав їй купку найкращого, як на його смак. Вона цього не зрозуміла. Читає одну сторінку, другу, третю... Батько в напруженні, ревниво запитує:

— Ну, то що, як тобі?

— Та таке, — бачу, не знає, що сказати, щоб догодити.

— А читай ще!

І знов та сама реакція:

— Та таке...

Батько не дуже добирав слів, коли його заносило.

— Геть звідси, ти таких віршів не ладна в руках тримати...

Цього вистачило на все життя. Я почувалася дуже незручно...

З того й почалося. Віднесла в «Радянську Україну» вірш «Багнети і лемеші». Треба сказати, до того я ще не друкувалася. Невдовзі мені подзвонив Іван Маркович Педанюк, редактор газети, довоєнний батьків друг:

— Валюшко, я знав тебе дитиною, а оце мені поклали на стіл твій вірш — гарний, зовсім дорослий. Ми дамо його в наступному номері. Зайди, я хочу заново познайомитися з тобою, цікаво, якою ти стала...

А я тоді, втомившись од безгрошів’я, з третього курсу перевелася на заочний відділ і працювала літпрацівником відділу літератури газети «Зірка». Прийшла, познайомилися заново. Іван Маркович зачинив двері і сказав секретарці: «Мене немає». Ми проговорили більше двох годин... Я, не збалувана добрим словом, виходила од нього у сльозах. Прощаючись, він сказав:

— Якщо знадоблюся і чимось зможу допомогти, заходь, не соромся, завжди заходь... Ти виходиш на літературну дорогу. Подумай, чи залишишся на своєму прізвищі, чи вигадаєш якийсь псевдонім.

— Зайду до батька, пораджуся...

Зайшла... Одразу побачила знічене батькове обличчя, червоне, ніби йому соромно. Як чортик з табакерки, вискочила Люба, щоб не пропустити нічого з моєї розповіді. Кажу: Іван Маркович просив зателефонувати відносно прізвища. І раптом Люба таким собі милим, навіть якимось байдужим голосом каже:

— Валюшко, ну як би ти дивилась на те, якби завтра з’явився Степан Тичина або Микола Сосюра?

Я швиденько збагнула, що й до чого. Ще раніше, передбачаючи своє, так би мовити, майбутнє життя в літературі (а життя без віршів я вже давно собі не уявляла), сказала батькові, що думаю взяти псевдонім, мені не треба чужої слави. Батько вислухав, хвилину наливався найядучішими почуттями, а потім видихнув: — Оце яка свиня тобі порадила — піди їй в очі наплюй...

І ось тепер Люба, а він... він мовчить. Ну, що ж, якщо їй так хочеться — не бувати псевдоніму! Глянувши в моє обличчя, батько сказав:

— Любо, досить...

У відповідь почулося:

— Ну, як же, я — не Малишко, а вона — Малишко.

Я сказала:

— З цим прізвищем народилася, з цим і помру.

Назавтра вийшла «Радянка» з моїм першим надрукованим віршем.

А невдовзі Іван Маркович подарував мені канадську (торонтську) газету, яка передрукувала мій вірш. Йшов 1959 рік.

Потроху набиралося на книжку. «Літературка» тоді так добре подавала молодих — аж на цілу сторінку, з портретом — живи і радій. Понесла і я свої «творенія», ще й з врізкою-вікном Максима Тадейовича. Час минає, — ніхто нічого... Одного разу дзвонить телефон. Борис Буркатов — тоді відповідальний секретар газети: «Валюшо, зайди, є розмова». Приходжу, бачу в руках у Бориса Абрамовича свою добірку, сколоту добрячою скріпочкою. А врізки Рильського немає — вкрали. Взявши з мене слово, що я «ніколи — нікому — нізащо», Буркатов тремтливими руками передав мені листочки. На першій сторінці у верхньому лівому куточку рукою батька (його почерк я б упізнала і серед ночі) червоним олівцем написано: «Поки що не друкувати. А.Малишко». І тоді зрозуміла я, наївна дурепа, куди простяглося оте «Я — не Малишко, а вона — Малишко». Вмовляла, просила Буркатова — віддайте мені, подаруйте, воно ляже в шухляду під замок, і ніхто його не побачить... Буркатов був доброю людиною, але не наважився: «Валюшо, вибач, мені тут працювати...» Не дав. Я розумію, не ображаюся на нього. Отак батька, людину горду і самодостатню, — зламали. Хоч як це гірко, не можна про це не написати. То була його поразка.

Але цим справа не закінчилася. Того ж таки 1959 року я зібрала книжечку і віддала її у видавництво «Радянський письменник». І друзі у видавництві в мене, звісно, були — народилася у письменницькому будинку, і мама, і я — журналістки. Друзі попередили: «Якщо віддадуть на рецензію Моргаєнкові чи Іванисенкові — то на заріз». Віддали Іванисенку. Десь за тиждень я вже мала рецензію. Починалася вона так: «Валентина Малишко — людина, яка невідомо задля чого вирішила писати вірші». А далі — таким самим безпардонним тоном, зі знайомими мені інтонаціями, а іноді й цілими фразами...

А посмішило в цій історії, що розмовляли зі мною як з великою панією, — аж на рівні директора і головного редактора, мовляв, ми розберемося, видавництво не згодне ні з тоном, ні з висновками рецензента. Я забрала рукопис і рецензію та й рушила до батька. Зазирнула йому в очі — і відразу все зрозуміла. Тату, як ти міг... Отак дорого я заплатила за те, що я — Малишко.... А закінчилася ця історія через багато років — батька вже давно не було. У Спілці письменників проходив вечір його пам’яті, на якому виступив Віктор Іванисенко. І виступив він так блискуче, з такою любов’ю до батька, що я не витримала, просльозилася. А потім підійшла до нього і попросила вибачення за те, що більше десятка років не подавала йому руки.

Так «добрі люди» викреслили з мого життя десять років, я не писала майже нічого, дуже зрідка. Перші дві мої книжки вийшли дуплетом у різних видавництвах лише 1969 року...

А життя собі йшло... Батько побудував дачу у Кончі-Озерній, я бувала там, бо скучала, довго не бачачи батька. Йому було не дуже весело і зовсім не затишно. Приїжджаю — холодильник порожній. «Де Люба?» Подалася до Києва. У наступні приїзди намагалася привезти щось їстівне. Якось я приїхала і одразу втрапила у сварку — нікчемну, принизливу, гірку... Люба швиргонула у батька кришталевою цукерницею, та розбилася, цукор розсипався по всій кімнаті. Гидотно... А не згадати про це не можна, не маю права. Зате скільки лишилося чудових спогадів — як ми удвох ловили рибу (навчив-таки на свою голову, а я виявилася ще азартнішою за батька), сушили її, розвішували у гаражі, а потім, коли я від’їздила, отримувала величезний пакунок сушеної тарані. А ви ж знаєте, що нічого смачнішого у світі немає... Як ми бродили навколишніми лісами, збирали гриби, але не спеціально, а лише ті, що нагло потрапляли на очі, бо ми були зайняті зовсім іншим — «збирали ямби та хореї поміж дубів, сосонок та ялин...» І говорили, говорили без кінця. Батько любив оповідати про свої плани, про задумки. Іноді його так заносило, що він сам дивувався — ти ба, чого це я... Завжди нервував, коли його намагалися «підправити» недолугі редактори, а мені дозволяв робити зауваження. Говорив: «От послухай, як тобі, в тебе вухо добре»...

Як нам було гарно вдвох! Жаль тільки, що тих прогулянок було не дуже багато, здавалося, все ще попереду... А в домі говорити не хотілося.

Траплялися й кумедні випадки. Минув мій день народження, ніхто мене, звичайно, не поздоровив, це якось увійшло у звичку. Я ж старалася не забувати його днів народження — це був зайвий привід прийти на Леніна чи поїхати до Кончі, побачитися... Минув Новий рік, а на Різдво я не витримала, пішла в гості. Як водиться, застала там теплу компанію. Батько, розчервонілий, збуджений, потирав руки від задоволення: збиткувався над своїми гостями, що вони, мовляв, ні чорта не знають. До речі, на столі у батька лежали такі різнопланові книжки й брошури, можна було тільки дивуватись: і про Долинючку та її кукурудзу, і якісь наукові викладки, і чого там тільки не було... А пам’ять мав таку вражаючу, що, прочитавши повільно сторінку, міг повторити її напам’ять і майже ніколи не помилявся. Ми перевіряли...

Так от, товариству ставилися запитання на кшталт: а от хто мені скаже, скільки Долинючка дала кукурудзи у минулому році? А, не знаєте... А от хто мені скаже, коли вийшло паризьке видання Кобзаря? Не знаєте... А ліонське видання Коцюбинського? Може, я щось плутаю зараз відносно цих видань, але ж стільки років минуло. «А хто знає, коли загинув козак Нечай, де його поховали, коли саме, ще й насипали височенну могилу? Знову не знаєте. А сало українське жерете...» Компанія не ображалася, звикли. «А загинув Нечай тоді-то, похований там-то і там-то, об одинадцятій годині ночі»... Тут мене як кольнуло. Краще б не кололо... Як я жалкую, що не завжди вміла стримуватись, молоде — дурне, якби все спочатку, та спочатку не буває... Я й виступила зі своїми двадцятьма копійками: зараз я тебе про таке запитаю, чого ти точно не знатимеш.

— А, давай, давай, — і руки потирає.

— А коли у твоєї дочки день народження?..

— А чого ж я не знаю? Я знаю... Ти народилася під Новий рік.

— Так ти ж, — кажу йому, — знаєш навіть те, що козака Нечая поховали об одинадцятій годині ночі, а про мене навіть числа точно не запам’ятав...

— А я про тебе точно не знаю, бо я тоді у Грузії був, на декаді.

— А де ти був, коли козака Нечая ховали?

Регоче компанія — ну, дівка, переговорила-таки батька... Аж тут зі стільця зривається Люба: «Ах, як негарно, Андрію, ми ж Валюшку не поздоровили». І до вуха йому — шурх-шурх. Бачу, він киває схвально. Вона метнулася до іншої кімнати і винесла звідти щось таке велике й незграбне, аж мені в очах потемніло. Дивлюся: брошка — величезний рубін, а навколо золота, золота... Ну, думаю, треба якось вирятовуватися з цього становища. Кажу:

— Любове Василівно, це ж ваша брошка, вам подарована, а знаєте, передаровувати подарунки — великий гріх, ще, не дай Бог, лихо якесь накличете...

Батько як влупить кулаком по столу:

— Візьми!

А я йому в тон:

— Не візьму...

І таке бувало. Не взяла я тої брошки, звичайно. А далі пішли лікарні, лікарні — з лікарні додому, вдома спокою нема, знову лікарня. Приходжу одного разу до нього — сидять із Сергієм Іларіоновичем Воскрекасенком, з яким дружили з війни. На столику така-сяка закусочка і пляшечка коньячку почата. Я так злякалася — остовпіла — тільки ж виписали... Не тямлячи себе, вигукнула російською мовою:

— По какому это случаю, тебе же нельзя!..

Він побуряковів, накрутив скатертину собі на палець, скинув усе додолу, при цьому закричав фальцетом:

— Щоб я у моєму домі не чув російської мови!.. — І ще дещо додав. У мене аж руки затрусилися: роби, що хочеш, як сам не розумієш, гірше дитини... Грюкнула дверима і пішла. На завтра зустрічаю Сергія Іларіоновича, дядю Серьожу, так я його завжди називала. Він був нашим сусідою: ми на четвертому, а він — на п’ятому. От він і каже:

— Хочеш, я тобі розповім, що далі було, як ти пішла. Спочатку з-понад дверей вивалився шмат штукатурки, добряче-таки ти грюкнула. Я кажу: «Андрію, що ж ти так дитину образив, вона ж хотіла як краще, за здоров’я твоє вболівала...» А він: «Та знаю я, знаю, але ж отака бісова личина, таке ж вигавкане, як і я... Знаю, що неправий, але якби повернулася — я б їй те саме сказав...»

Іншим разом дядя Серьожа розказував, як батько скаржився йому (чи жартома, чи всерйоз):

— Це — желєзна женщина, я її іноді побоююся. Вона мене, як голого, бачить. При ній навіть збрехати не можна, одне слово — малишківське убоїсько...

Не можна не розказати про карти. У кожної людини є своє хобі: той ловить і наколює метеликів, той збирає сірникові коробочки. Батько любив карти. Любив грати у дурника, та не просто у дурника, а обов’язково «з погонами». Коли він чіпляв своєму противникові оті самі «генеральські погони», в очах у нього стояв такий блиск, ніби йому засвітила Нобелівська премія. Але сідати грати з ним як з партнером було ризиковано: десь схибиш — і тоді начувайся: смерч, тайфун!.. Коли програвав, а це траплялося дуже рідко, міг засмутитися до сліз, і тоді скидався на ображеного хлопчика, якому не перепало бублика. Що не кажи, на все життя залишилось у нього так багато щирого, дитячого, що тільки ой! Та чомусь ніхто не помічав, як він залишав картярів бодай на дві хвилинки, забігав у кабінет, сідав до столу і записував рядочок, другий, третій... Хотів ухопити за хвостика думку, а вона билася у нього на скроні тоненькою голубою жилочкою... Пам’ятаю я ту жилочку і мозолик од ручки чи олівця чомусь на вказівному пальці...

Любов із Любою (вибачте за тавтологію) доходила кінця. Не щастило йому з дружинами. Маму мою він втратив через власну необачність, Майя — мила, славна жіночка, але не хапала зірок з неба, і йому скоро стало з нею нудно. Якби він залишився з однією з них, то, мабуть, не пішов би з цього світу у п’ятдесят сім років. А Любов Василівна виявилася зовсім не такою, як здавалося йому попервах. Розмовляючи у дворі з жінками-письменницями, любила повторювати фразу: «Малишко буде для мене трампліном у Спілці». Мені розказувала про це поетеса Валентина Ткаченко, чесна, порядна жіночка, якій я вірю. Жаль, що сама вона пішла так рано — у сорок дев’ять років... Їй також колись дуже подобався батько. Любов не соромилася підбирати з корзинки розірвані батьком листочки з віршами, які не подобалися йому, і ліпила з них свій вінегрет.

Я могла б розвинути цю тему, але Любов Василівна теж досить давно полишила цей світ, то чи варто? Краще закрити тему...

...І знову лікарня, Феофанія. Серце, тиск, який ніяк не хотів знижуватися. Я носила йому листочки якоїсь рослини від травників, але користі з них було мало.

Ми до нескінченності ходили алеями парку, коли стомлювалися — сідали на лаву. Але це було нецікаво, бо зразу ж невідомо звідки виринав гурт людей, які не давали нам говорити. І тоді ми знову підводилися, заглиблювалися у ліс, збирали гриби, не знайдені грибниками, милувалися золотою осінню і говорили, говорили... Давно вже не було на світі моєї бабусі Ївги з її сумними синіми очима і шрамиком на брові (колись підпилий дід ударив шпандиром). Вона була батькові Ариною Родіонівною — пісні, казки, приспівки, примовки, що їх можна було слухати без кінця... Давно не було на світі діда Самійла, козарлюги з кошлатими бровами, переломленими дашком. Майже на голову він був вищий од батька, хоч і батька не назвеш маленьким. А «козарлюга» — це було не прізвисько, весь Малишків рід споконвіку був із козаків. А скількох друзів ми втратили! Ходили ми з батьком алейками, палала якимось прощальним вогнем золота осінь, а над нами тріпотіли тіні наших рідних, милих, дорогих...

Усе наше життя переговорили ми тої останньої осені, розставили всі крапки над «і». Усе стало на свої місця. Ми шукали одне одного все життя, шукали, знаходили і губили, а потім знову знаходили. І ось нарешті знайшли...

Він розказував мені про нові задуми, на підході була його нова книжка «Серпень душі моєї». Ми були здивовані обоє, бо ж не змовлялися, що моя наступна книжка мала вийти під назвою «Березень мого довір’я». Коли батька не стало, я змінила назву, взявши за неї усічений рядок з його вірша — «Що на серце лягло».

Батько розказував про Льоню Кисельова, чудового молодого поета, який вмирав тоді у Феофанії від лейкемії. І нічого не можна було зробити... Знову він удома, тільки ж ненадовго. І знову Феофанія, зима.

Цього разу він уже не вийде звідти.

Але ми ще попоходили зимовими доріжками парку. Стояв мороз, усе лежало під снігом. Батько був одягнений тепло, а я — у дерматиновій болгарській курточці без підкладки, і вже посиніла. Батько, помітивши це, помацав куртку і промовисто сказав:

— Так це ж г....!

— На яку заробила, — відповіла. Він усе життя хотів, щоб я попросила — одежину, взувачку, а я, малишківське творіння, швидше ходитиму гола й боса, а не попрошу. І ось раптом:

— Знайди собі таку шубу, щоб у місті ні в кого такої не було. Дивись же — найкращу! А я вийду звідси — і розрахуюсь...

Клубок став мені у горлі. Ходимо ще. Раптом:

— Візьми у мене гроші!

— Які гроші? — питаю.

— Побудуй гарний кооператив, я перейду до тебе, будемо разом жити. Ох, і заживемо!..

Мовчимо.

— Ну, то як?

— Не візьму... Потім ти щось надумаєш і вийматимеш ці гроші з горлянки. Ні, я звикла жити лише на зароблене.

Мовчимо. Потім бачу — у нього сльози на очах. Я злякалася:

— Тату, ти чого?

— А бодай би я до такого не дожив, щоб власна донька у батька грошей не брала...

— А де ж ти, — кажу, — був, як ми на самій картоплі сиділи...

Не треба було цього говорити, ох, не треба. Мовчимо...

— То як же буде з Любою? — питаю. — Треба вирішувати.

— Так вона хоче дачу...

— Віддай цю чортову дачу, то житимеш довго.

Мовчимо... Потім він тихенько так:

— А що люди скажуть? (Він буквально вбивав мене цією фразою, бо я не знала, що відповісти.)

Про наступні події мені розповів Володимир Тимофійович Конвісар, який лежав тоді з батьком в одній палаті. У лікарні був жорсткий карантин, бо грип лютував у місті. Передачі й книжки (я намагалася передати щось найвеселіше) у мене приймали, а ось прорватися самій було неможливо. Але вона якимось чином прорвалася... Розмова зразу ж почалася на підвищених тонах. «Ти тут окопався, а я сиджу без грошей. Сідай, пиши доручення». Конвісар — людина делікатна — вийшов. А коли повернувся, то побачив, що батько синій, і губи у нього смикаються. Негайно прибігли лікарі, сестри. Крапельниці, уколи. Любу випхали за двері.

Вона подзвонила мені о другій ночі. Я не знала, що все вже скінчено, а вона сказала мені, що батькові дуже зле. Відтоді я панічно боюся нічних дзвінків...

Я вибігла в ніч, схопила таксі і помчала до Феофанії. Там я сама про все довідалася. Під подушкою у батька була моя перша книжка — «Журавлі дитинства»...

Увесь наступний день ми їздили з батьковим шофером — шукали туфлі для батька (бо треба ж було нові), купили у художньому салоні дивної краси вишиваний рушник. Вишивали його видатні майстрині. Необхідно було з’їздити у Феофанію, до патологоанатома. Милий старенький дідусь-лікар запитав мене:

— А ви ж хто йому будете?

— Дочка, — відповіла я.

— Хіба не міг приїхати хтось інший, вам важко буде все це вислухати.

— Нічого, я зможу...

Дідусь сказав мені:

— Нехай вони там дають свої урядові повідомлення, як треба, а тобі, дитино, я скажу, як є: у нього були одночасно інфаркт та інсульт. А до того ж печінка була в такому стані, що й тижня не витримала б...

Господи, Божечку мій, якби можна було почати все спочатку! Та після кінця не буває початку...

...Сиджу на лаві біля пам’ятника. Коли його робили, Люба не радилася зі мною. Пам’ятник роботи Галини Кальченко вийшов гарний, але ж білий мармур. А над ним величезний клен, і з нього весь час щось скрапує. Може, сльози?..

— Тату, я люблю тебе... Пробач...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво