ТАНЕЦЬ БЕЗ ВІКУ

Ми сиділи з дочкою в кафе, морозиво було дуже смачне, звучали приємні мелодії, щоправда, ніхто не танцював. Проте зненацька залунала енергійна мелодія «бугі-вугі». На майданчик вийшло кілька пар підлітків, які сиділи за сусідніми столиками. Вони почали танцювати й весь зал завмер. Це було так красиво та незвичайно! Швидка мелодія змінилася повільною, а ми все не могли відвести очей. Подивитися на танцюристів вийшов навіть персонал кафе.

Виявилося, що тут відзначала день народження одна з учасниць харківського танцювального клубу. І ми побачили, як танцюють пари, які були кращими в Україні й навіть займали призові місця в міжнародних турнірах.

Керівник клубу Ірина Левтерова за освітою артистка балету. Закінчила Єреванське хореографічне училище, коли там ще викладали фахівці з Ленінграда, працювала в Харківському театрі опери й балету. Однак настав момент, коли потрібно було вибирати — кар’єра балерини чи діти. Ірина вибрала дітей. Вона залишила театр опери й балету і почала шукати своє місце в житті — працювала хореографом у художній гімнастиці, викладала танці в харківському Ліцеї мистецтв. Там її і «знайшли» люди, які десять років тому першими в Україні почали займатися рок-н-ролом, і запросили до себе як хореографа.

Довелося балерині з її класичною виучкою пройти спеціалізовані семінари, так звані танц-класи в провідного тренера України, а нині президента Федерації акробатичного рок-н-ролу Ігоря Филимонова. На початку століття в Америці й рок-н-рол, і бугі-вугі були просто вуличними танцями, спочатку чорних, а потім і білих американців. Проте за минулі роки вони значно модифікувалися і навіть надбали рис академізму, включаючи фахову хореографію — особлива постава, гарна постановка рук, відточеність і артистизм рухів.

Спортивний клуб, яким Ірина керує вже сама, виник порівняно недавно, у 1997 році. Шефство над ним узяв Харківський обласний добродійний фонд прикордонних військ України. І того самого року її пара чотирнадцятилітніх дітей зайняла на міжнародному конкурсі з рок-н-ролу у Франції, у Ліоні, четверте місце. Це був величезний успіх!

Від юніорів
до сеньйорів — усі рівні

— Ірино, рок-н-рол і бугі-вугі — це більше танці чи все-таки спорт?

— Це своєрідний симбіоз і того, й іншого. Від танцю в них є музика, танцювальні рухи, костюми, можливість потанцювати в тому ж таки кафе. А від спорту — необхідність постійних, досить стомлюючих тренувань, участь в конкурсах і чемпіонатах із суддівством, завоювання призових місць. Недарма мене називають тренером-хореографом. Проте можна сказати, що бугі-вугі більше танець, ніж спорт, а рок-н-рол більше спорт, ніж танець.

— А що вам більше подобається, бугі-вугі чи рок-н-рол?

— Звичайно, бугі-вугі! Напевно, тому, що для нього важливіша хореографічна підготовка, а не фізична. Я возила чотири свої пари на Кубок Росії з бугі-вугі, де ми зайняли перше, друге, шосте й сьоме місця. І відвезли до України Кубок Росії! А одна з наших пар завоювала ще й приз глядацьких симпатій.

— Чи не складно дітям, адже ви займаєтеся в основному з дітьми, напружено, кілька разів на тиждень тренуватися? Тим паче, що в танцювальних чемпіонатах немає такого стимулу як грошовий приз.

— Тренуватися, звичайно, нелегко. Проте дітям це подобається. У мене є постійні пари, які танцюють із першого дня існування нашого клубу. Як показує досвід, тут чимало залежить від батьків. Потрібно, щоб вони не «жаліли» своїх дітей — ах, дитина втомилася, — а розуміли, що це праця. Наші діти мають почуття відповідальності, вони організованіші, встигають добре навчатися і не забувати про інші захоплення. Приміром, хлопчик із кращої нині в Україні пари співав у хорі, закінчив музичну школу й при цьому не пропустив жодного тренування!

— А чи танцюють бугі-вугі та рок-н-рол за кордоном?

— Як ми переконалися самі, в європейських країнах танцювальні класи й для дітей, і для дорослих надзвичайно поширені. Цікаво, що американці, для яких ці рок-н-рол і бугі-вугі є «рідними» танцями, уступили зараз першість Європі, німецьким танцюристам.

Після Кубка Росії ми з дітьми зрозуміли, що потрібно розвиватися далі, виходити на міжнародну арену. І коли в 1999 році надійшло запрошення поїхати на Кубок світу до Німеччини, ми погодилися. Я поїхала туди з двома парами. І одна з них — Іван та Анастасія — стала кращою з восьми українських пар. Проте там ми побачили, що нам не вистачає вміння імпровізувати. Бугі-вугі — це, мабуть, єдиний із спортивних танців, де головний критерій міжнародного суддівства — це імпровізація. Діти повинні мати такий багаж різноманітних рухів, щоб зуміти подати глядачеві й суддям щось своє, особливе.

— Чи є в спортивних танцях якісь обмеження за віком?

— У бугі-вугі обмежень немає. Це танець без віку. Однак є вікові категорії — бугі-юніори (до 17 років), бугі-клас (до 35 років) і бугі-сеньйори (танцюристи після 35 років). На Кубку світу зустрічаються і зовсім літні пари, близько 70 років! Причому, не обов’язково всі танцюристи стрункі й худенькі. Ні комплекція, ані зріст не мають значення. Ми бачили, здавалося б, дуже недоладні пари — повну високу партнерку й худого, маленького партнера. Однак вони прекрасно танцювали й не відчували жодних комплексів! Серед учасників були люди найрізноманітніших професій — і студенти, і робітники, і бізнесмени, і викладачі. І якщо ми прагнемо отримати результати, для них в основному танці — просто хобі, вони отримують від цього задоволення.

— Чи приходять до вас у клуб дорослі?

— Так, дивлячись на своїх дітей, навчатися в нас почали й деякі батьки. Можливо, вони не дійдуть до рівня блискучих танцюристів, а це й не потрібно. Головне, вони навчаться красиво рухатися, а танцювати бугі-вугі можна в будь-якому темпі, є елементи різної складності. При напруженій, сповненій стресів роботі — це прекрасна емоційна й фізична розрядка. Однак головна перешкода для залучення дорослих — «скутість» наших людей, закомплексованість. І жінок, і чоловіків. Я б сказала, невміння насолоджуватися життям — у нас узагалі не розвинена культура вільного часу, відпочинку. Танець як дозвілля мало пропагується.

Жінка повинна
бути самодостатньою

Звичайно, зараз нелегкий час. Особливо для жінок, яким через різноманітні обставини доводиться змінювати професію. Раніше Ірині й у голову не могло прийти, що вона, балерина, займатиметься спортивними танцями. Американські колеги з повагою говорили про неї — «selfmaid woman» — це з їхньої точки зору вищий комплімент. І робить Ірина Левтерова свою справу з душею і радістю — її дуже люблять діти, їй довіряють батьки.

А як же її діти, через яких вона залишила дорогий серцю балет? У Ірини двоє синів. Старший Вадим — уже студент, першокурсник біологічного факультету Харківського національного університету, мріє стати генетиком. І сам вже веде секцію брейку. Молодший Женя ще навчається в школі і з задоволенням танцює бугі-вугі — саме вони завоювали приз глядацьких симпатій у Москві. Живе Ірина згідно зі своїми переконаннями — будь-яка жінка має бути самодостатньою.

Спортивні танці стають дедалі популярнішими в Україні. Клуби спортивних танців є нині в Києві, Сімферополі, Керчі, Павлограді, Лисичанську, Харкові, Полтаві. І з кожним роком гарних і граційних пар стає більше. І я зовсім не сумніваюся, що Ірина Левтерова, із її тендітною зовнішністю балерини, але вольовим характером тренера й організатора, все ж виховає пару, яка ввійде до числа кращих танцювальних пар світу.