Тамара Гвердцителі: червоне і чорне - Соціум - dt.ua

Тамара Гвердцителі: червоне і чорне

4 лютого, 2010, 14:28 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-12 лютого

Грузинсько-російська зірка знайшла чудову роботу в Україні. Тамара Гвердцителі виконує Кармен (Ж....

Грузинсько-російська зірка знайшла чудову роботу в Україні. Тамара Гвердцителі виконує Кармен (Ж.Бізе) у складі міжнародної компанії (є навіть один соліст із La Skala), і центр дислокації цієї команди — Дніпропетровськ (постановник Юрій Чайка). Нещодавно, до речі, Гвердцителі відзначала свій день народження в Іспанії: буцімто тамтешньою аурою напередодні «Кармен» підживилася.

…Перед київською гастроллю (за жанром цей спектакль — як мікс, ревю, вистава-фантазія: об’єднані «в одному флаконі» вокал, балет, навіть художнє слово) у готельному номері «України» Гвердцителі, на диво, схвильована. Каже: щоразу як у перший клас — вихід на сцену.

В Київ до неї приїхала мама, Інна Володимирівна. Мати й дочка обмінюються м’якими променистими поглядами: так і ловиш — миттєво — цей душевний зв’язок. А коли (ну природно!) закручується цілком передбачувана тема про «наболіле» — про Росію-Грузію, обидві затихають, навіть зщулюються. Ніби втягують голову в плечі.

— Скрізь запитують про це, — каже співачка. — Це не перестає хвилювати людей. Та й не може бути інакше. Тема — болюча...

— Але наче на спад пішло протистояння? Можна думати, й кульмінацію пройдено? Чи мені здається?

— Вам здається. Взагалі, давно тривожить думка: неспроста... Це чіткий і жорстко розписаний сценарій. Інакше бути не може. Я впевнена.

* * *

А потому м’яко сходить із цієї «глави» життя двох країн і свого життя (зокрема). Ну й що ж, у душу лізти людині, допитуючи, «а як ви ставитеся до Путіна й Саакашвілі?» Очевидно, сумно їй заглиблюватися в подробиці того, як син Сандро оберігав її від потоку бруду, коли все це закрутилося... Коли на батьківщині дехто став називати її «зрадницею». Ці провокації почали з’являтися в тамтешніх ЗМІ. В Інтернеті. У Грузії в неї концерт, а не можуть потрапити на нього ні батько, ні брат — часи...

Що треба було зробити тоді? Вийти на площу посеред Тбілісі, артистично розірвати на собі концертну сукню, закричавши: «Я хороша! Я своя!»? І так — хороша, і так — «своя». Чия ще? Ніколи не зрікалася, люблячи. На відміну від інших.

* * *

— Чому живу в Москві? Доля. Хіба ми завжди самі вибираємо? Інколи здається, що за нас хтось усе вирішує. Популярність до мене прийшла ще в Радянському Союзі. Тільки-но розпався Союз, я повернулася з Франції... І потрібно терміново летіти в Грузію. А там — конфлікт, протистояння.

Потім у Росії на початку 90-х путч... Закрутилося! Мене затягнуло і в життєвий «вир», і в творчий. І потім, Москва ніколи не була для мене чужим містом. Я й сина сюди згодом перевезла. Він навчався у школі при грузинському посольстві. І мама моя (до речі, в Одесі народжена) стала жити в Білокам’яній. Спочатку в готелях жили. Потім власне житло з’явилося. Життя є життя. Як передбачиш майбутні зигзаги?

* * *

— Ваш син Сандро вже давно і не в Москві, і не в Тбілісі...

— Він в Англії! Навчається в University of the Arts London. Факультет Mass Media and Culture. Я бачу, як він захоплений навчальним процесом. Часто розмірковує і про мою творчість, висловлює деякі побажання, навіть зауваження. Він дуже серйозний, практично — людина, яка відбулася.

— Мабуть, скучаєте за сином — адже Лондон далеко?

— Про що ви кажете... Ну звісно! Доки сама не переконалася, що все в нього гаразд, не могла заспокоїтися. Коли приїжджаю до нього, відвідуємо різні виставки, прем’єри. Бачу, як тамтешні виховання, освіта допомагають молодим людям ставати толерантнішими до представників різних національностей.

Сандро, між іншим, не так уже мало країн перебачив. Грузія, Росія, Америка. Він людина широких сучасних поглядів.

— А на «Кармен» — «свою» — коли чекаєте цього суворого цінителя?

— Як тільки — так і зразу ж. Я не випадково ввійшла в цей оперний проект, ініційований у Дніпропетровську Юрієм Вікторовичем... Можливо, не всі знають, що ще на початку 90-х мені пропонували у Франції вступити в оперу «Бастилія»... Тоді такий крок видався мені ризикованим. А що коли нічого не вийде і все перекреслю і в Грузії, і в Росії, і в тих країнах, де мене знають як естрадну артистку? Тому й відмовилася. Чи жалкувала потім? Можливо. Водночас, очевидно, не було б у моєму житті й нових цікавих відкриттів у пісенному жанрі. Здавалося б, так багато для мене тут уже відкрито! Стільки пісень проспівано... Інколи справді затісно в цих пісенних рамках. Тому й оперне мистецтво наразі так захопило... Але починаю розучувати для нового концерту, наприклад, одну з пісень Окуджави — і все... Здається, ще так багато не вичерпано в пісенному жанрі!

— Важкий автор для вас — Булат Окуджава. Адже там не обов’язковий сильний вокал. Там потрібен особливий душевний лад, філософська інтонація.

— Згодна з вами. Так і підходжу до його творів. Не уявляєте, що коїться в душі, коли виконую «Молитву Франсуа Війона». Наче й справді — розмова з Богом.

— Тамаро Михайлівно, а чого ж нинішні композитори-хітмейкери для вас так рідко пишуть? Той-таки Костянтин Меладзе? Земляк, здавалося б.

— Мені важко щось сказати... У кожного композитора свої проекти. Тим паче — і це не таємниця для вас — шоу-бізнес як шахівниця: поділений на квадратики. І «чужі» у певних клітинках не з’являються... Ось так.

Хоча в мене триває цікава творча співпраця з модним композитором Кімом Брейтбургом. У моєму репертуарі з’явилися його пісні «Маленькое сердце», «Воздушный поцелуй», «Кармен». Цей композитор багато працює для так званих «фабрикантів», але пам’ятає й про інших виконавців. Нас колись познайомив мій директор Геннадій Руссу (раніше він працював з Аллою Борисівною, з Кіркоровим).

— А в одіозній «Пісні року» Крутого чому ніколи не берете участь? Хто винен? Знову Алла, чи що?

— Розумієте, у двох центральних російських каналів, у Першого і «России», дивне ставлення до артистів. Одних вони бачать — як «свої обличчя». Інших — не бачать узагалі.

Після програми «Дві зірки» на Першому, напевно, хтось на каналі «Росія» сприйняв мене як обличчя конкуруючої фірми. Очевидно... Інакше пояснити не можу. Що стосується Алли, то тут немає підводних течій. У моєму репертуарі дві її пісні — «Ленинград» на вірші Осипа Мандельштама і «Сто часов счастья» на вірші Вероніки Тушнової. Першу пісню, пригадую, вперше виконала на Красній площі під час святкування 60-річчя Перемоги. А на передачі «Дві зірки», Алла з Максимом досить привітно — не вдавано — поставилися до нашого з Дмитром Дюжевим дуету...

— Цей дует, судячи з усього, став новим витком у вашій кар’єрі? Знову заговорили, вкотре захопилися.

— Уявіть: щотижня в найкращий ефірний час тебе слухають мільйони... Про такий шанс артист може лише мріяти. Ми з Дмитром намагалися показати нові грані деяких старих прекрасних пісень. І приємно, що телеглядачі опісля і писали, і телефонували. Казали: після деяких пісень плакали всією родиною...

Спочатку я не уявляла, як зможу на кілька місяців включитися в ці шалені телевізійні гонки. Репетиції, записи, зйомки! Але, слава Богу, витримали — і... перемогли.

А ось наступний сезон проекту, мені здається, програв попередньому... І за рівнем ведучих, і за виконавською майстерністю...

— З Дюжевим продовжуєте спілкування? У МХТ хоч на одному його спектаклі побували — він там у «Примадоннах» грає кумедного мужика, переодягненого в тітку?..

— Мені ніяково! Скільки разів запрошував — і все не виходить збігтися в часі з його постановками. Але, зрозуміло, продовжуємо розвивати наш тандем. У нас є програма «Зимовий вальс», у якій виступаємо разом. Крім цього концерту, в мене ще кілька оригінальних програм...

— Ось згадую-згадую... Коли ж ви вперше з’явилися на тій-таки «Пісні року», ще радянській, коли сама участь у цій телепрограмі вже визначала долю артиста? Це був... 1981-й, здається?

— Так-так... І це була пісня Олексія Екімяна «Цветет сирень у дома нашего…»

— «Ты не дари мне песен ласковых… Ведь песня самая прекрасная не одинаково всем слышится…» Так?

— Добре, що нагадали! Слухачі давно просять включити цю пісню в концерти...

— Тамаро Михайлівно, сьогодні на всіх каналах, у програмах про «тяжке життя» артисти розповідають, як їх мучили партійні функціонери. Ви, здається, ніколи не нарікаєте на «комсомольське» минуле. Чому?

— А чого скаржитися? Це ж юність... Я не пригадую, щоб мене колись «забороняли» на ТБ. Швидше, все відбувалося на рівні смаку того чи іншого телевізійного керівника... Лапін, Кравченко... Подобалася — не подобалася.

Комусь не подобалася в 90-ті. І мене рідше можна було побачити в ефірі. А доти... У мене взагалі унікальна кар’єра в цьому сенсі. Не з «Пісні року» все розпочалося, не з міжнародних фестивалів. А з дитячого вокально-інструментального ансамблю «Мзіурі». Він був організований у Тбілісі при Палаці піонерів. Дев’ятирічною мене туди прийняли. Ми постійно гастролювали. Про нас знали в Союзі. Я навіть грала П’єро в музичному спектаклі «Буратіно»...

Отож «Мзіурі» і підвів мене до естрадної стежки. Вже потім були «Червона гвоздика», «Золотий Орфей», інші конкурси. Легко ніщо не давалося. За всім, що є, — праця, терпіння...

— Крім оперної «Кармен», у вас сьогодні є мюзиклова Дульсінея Тобоська — «Людина з Ламанчі» на сцені Театру Армії.

— У цьому спектаклі в мене незвичайний партнер — легендарний Володимир Зельдін! Людина-епоха. Просто неймовірно, що виступаю на одній сцені з актором, який грав головну роль ще в давній радянській картині «Свинарка і пастух»... Справді, фантастика! У свої 95 років він так азартно грає Дон Кіхота, що молоді актори могли б повчитися в нього майстерності.

Я спочатку насторожилася, прийнявши цю пропозицію... А потім, коли ми ближче познайомилися, уже Володимир Михайлович став мене підтримувати. Підбадьорював: «Нічого, Тамаро, не хвилюйтеся! Я в усьому допоможу, репетируватиму з вами стільки, скільки потрібно». Загалом, визнав у мені свою «даму серця». А ця дама, тобто я, усвідомлювала: драматична роль, яку колись із великим успіхом грала Тетяна Дороніна, це дуже серйозне випробування для мене як для акторки... Або пан — або пропав!

І тоді разом із Зельдіним і режисером Юлієм Гусманом ми вирішили: якщо не дотягну драматичні моменти, то «перекрию» їх музикальністю. Тобто щось зрівноважу. Судячи з ажіотажу навколо постановки, нам щось удалося.

— Мене не зрозуміють, якщо не запитаю у вас про співпрацю з українськими піснярами — Рибчинським, Татарченком, Покладом.

— Це приємні спогади. Прекрасні музичні сторінки... Усім їм вдячна за пісні. Нещодавно Юрій Євгенович Рибчинський запросив мене на свій мюзикл «Едіт Піаф» у театрі імені Івана Франка. Я отримала справжню насолоду. На сцені — в образі Піаф — упізнала колись боязку зворушливу дівчинку Віку Васалатій, якій я раніше розповідала про своє відчуття творчості й особистості Піаф... Тепер, виявляється, вона сама написала чудову музику до цього спектаклю! Одна з пісень, очевидно, незабаром увійде й до мого репертуару...

— І про Параджанова... То це правда?..

— Зустріч із ним — випадковість... А може, й ні? Сергій Йосипович — людина геніальна. І кожне його слово багато варте... Він подарував мені під час тієї зустрічі вірменський хрест. При цьому сказав: бачу ваше майбутнє так — ви маєте одягати чорну сукню, обов’язково з червоною «плямою»; можна гвоздику, можна троянду, тому що червоне — символ пристрасті; а чорне — це як провалля, над яким мчить час, це також гідність... Пам’ятаю ці слова. Навіть у «Кармен» — чорний колір, червона троянда...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво