22 червня 1941 року нацистська Німеччина «віроломно» напала на сталінський Радянський Союз (див. DТ.UA, № 21, 2011 р.). Коли йдеться про перемогу над ворогом, тим більше про 9 Травня 1945 року як про «свято зі сльозами на очах», то часто і нині лишають за дужками страшні, які складно пояснити, поразки Червоної армії на першому етапі війни. Нашим сучасникам, котрі навіть прочитали безліч книжок і переглянули десятки фільмів про війну, неможливо усвідомити масштаби морально-психологічного зламу, трагедії відступу й розпачу десятків мільйонів радянських людей, покинутих напризволяще Системою. Яка, до речі, так і не «пробачила» цим свідкам нечуваного у світовій історії розгрому нічого. Пам’ятаєте запитання повоєнної анкети «Чи перебували родичі на окупованій території?». Нам багато чого відомо про безприкладну оборону Брестської фортеці, мужність захисників Одеси, Києва, Севастополя, Ленінграда, Москви, Сталінграда... Але значно менше про панічну втечу дивізій, корпусів, здачу в полон цілими з’єднаннями. Майже 4 млн. радянських солдатів і офіцерів здалися або потрапили в полон тільки в 1941 році! Ціною страшних поразок, передусім трагедії Південно-Західного фронту, розгромленого у вересні 1941 року на схід від Києва, ворог так і не зміг узяти Москву, і ця пауза стала фатальною для нацистів. Лише завдяки нелюдському напруженню сил, наявності колосальних економічних і людських ресурсів, патріотизму, що дрімав під вантажем поразок і був розбуджений нацистським геноцидом, Радянський Союз вистояв і переміг. Трагедія України полягала не тільки в неймовірно високій ціні (до 9 млн. життів співгромадян), яку вона заплатила, а й у тому, що звільнення від коричневої чуми тільки зміцнило тоталітарний сталінський режим.
Матеріал Юрія Кирпичова - погляд на війну крізь призму доль родичів і земляків з Донбасу. Автор без натяків і недомовок вважає, що ми й нині перебуваємо в полоні «парадної» війни на кшталт фільму «Освобождение». У чомусь Ю.Кирпичов занадто різкий, з деякими його висновками важко погодитися, але це - справжня Історія. Без міфотворчості…
Історію пишуть переможці. І якщо виникає запитання (а воно виникає), чому через 70 років після початку Вітчизняної війни ми не маємо її правдивої історії, то чи не означає це, що з перемогою було не все гаразд? Чи з самими переможцями.
Донецький лікар-гірничорятувальник Володимир Похожалов переслав мені листа... з 1941 року і пояснив: «Г.Ф. Мельник - це дядько мого приятеля. У 1941-му він закінчив військово-фельдшерське училище. Випустили на три місяці раніше в обстановці таємності і т.ін. Лист написано в поїзді Харків-Мінськ і відправлено зі станції Гомель 17 червня 1941 року. Уривок з нього: «Сьогодні я їду в Мінськ на роботу і з поїзда пишу вам листа. …Нам було оголошено наказ наркома про скорочення строку навчання за три місяці раніше. Я не писав додому тому, що нам сказали: хто напише додому, то це розглядатиметься як розголошення військової таємниці. Листи всі перевіряли. Кількох спіймали й вигнали з комсомолу...». Далі йдуть справи сімейні і плани на майбутнє».
Але в полтавчанина Григорія Феофановича Мельника не було майбутнього. Доля і Сталін відміряли йому небагато, у грудні того ж року він пропав безвісти під Москвою. Та війна... Минуло 70 років, а вона все ще не закінчилася - і тепер можна в наказовому порядку зобов’язати всі держустанови України вивісити 9 Травня червоні прапори! Хоча не треба великого розуму, щоб передбачити, як наказ виконуватимуть на Заході неньки, як його зустрінуть ветерани боротьби за незалежність. Чи поставить цей жест крапку над i? Ні. Чи заспокоїть народну пам’ять, чи примирить суспільство країни, і без того розколотої, найбільш постраждалої в тій війні? Ні. Чи була вона взагалі для України вітчизняною чи нещасна країна стала жертвою людожерських режимів-близнюків, і в кожного з її жителів була своя війна?
Хто винен у загибелі Г.Мельника? Сталін. Тричі правий Віктор Суворов - Другу світову війну почав Радянський Союз. Він почав її 23 серпня 1939 року, підписавши пакт Молотова-Ріббентропа, розв’язавши Гітлерові руки й на пару з ним розгромивши Польщу. Сталін продовжив експансію від Балтики до Чорного моря: у Фінляндії, Прибалтиці і Румунії. І він уже приготувався до удару в спину товаришу Гітлеру, але, як писали брати Стругацькі: «Хунта була чудовим таксидермістом. Штандартенфюрер теж. Але Крістобаль Хозевич устиг раніше»...
Штандартенфюрер Джугашвілі недооцінив Крістобаля Шикльгрубера. Той устиг раніше. А як готувався наш фюрер, як замахувався! От і військовий фельдшер Г.Мельник, курс якого випустили на три місяці раніше, за п’ять днів до війни писав з лав «діючої Червоної армії» (виділено мною. - Ю.К.), прямуючи в 49-й Червонопрапорний КАП (корпусний артилерійський полк). Іншими словами, залишалися лічені тижні, якщо не дні до нападу - сталінського нападу!
Колгоспи німці зберегли, цінуючи рабовласницький радянський досвід, але охочим дали по гектару землі і 15 соток під баштан. Багато хто брав більше, а часто йшли потім добровольцями у вермахт. Утім, про це чудово написав Марк Солонін - аж до 1943 року війна не була вітчизняною. І особливо слушний його висновок щодо України, половина населення якої люто ненавиділа - адже було за що - Радянську владу.
У Маріуполі, як і в Сталіно, виникли ринки, розвивався приватний сектор, відкрилися закриті більшовиками церкви; газети виходили, театр працював, оркестри, танцмайданчики, кіно крутили. Гестапо? Про нього пам’ятають, але більше про кримінальну поліцію, яка швидко навела порядок і припинила здирництво і бандитизм, звичні за Совєтів. Дійшло до того, що запеклі злодії самі охороняли вночі колони німецьких вантажівок!
Ще одна історія. На знімку концтабір у центрі Сталіно, в якому загинуло до 50 тисяч радянських військовополонених. У серпні 1942-го туди потрапив мій дядько, Микола Кіндратович Кирпичов, офіцер-підводник, який воював у морській піхоті і після падіння Севастополя потрапив у полон (усім відома історія про те, як комсклад і комісари підло покинули останніх захисників знекровленого «міста російської слави»). У вересні дядько втік. Справді, випадки втечі з табору зафіксовано. Але гадаю, що ця версія знадобилася дядькові Миколі восени 1943-го, коли він опинився вже в радянському фільтраційному таборі, й слідчий обурювався, чому ж він не застрелився. «Хотів бути корисним Батьківщині», - відповідав дядько. Що ж, йому це вдалося, він знову потрапив у морську піхоту, потім організовував КВВМУ, і серед його курсантів був навіть син легендарного італійського комуніста Антоніо Грамші...
Є, проте, ще одна версія сімейної легенди: німці повідомили батькам про сина (морського офіцера!), і мати пішки прийшла за ним, віддала охороні єдине цінне, що в неї було, - золоті сережки, і забрала сина. Таких випадків - викупу полонених, причому достатньо було слова жінки, що це її чоловік чи родич, - також вистачало. У 1941 році із цим було ще простіше, українців просто відпускали з таборів, і багатьом росіянам вони також допомогли, надавши потрібні відомості - ім’я і прізвище, місце проживання новоявленого українця, імена «родичів».
Ось іще один старий знімок. Зроблений німцями на околиці Сталіно. Коментатори пишуть, що окупантів уразила краса дівчат, але здається мені, що вразило їх інше - умови життя східних колег по Європі. У країні народної влади, де переміг соціалізм. У середині XX століття. За Юза жили краще...
Восени 1943 року похмура батьківщина повернулася в Маріуполь. І відразу призвала в армію підрослих за її відсутності хлопчаків. Призвала? Та ні, загребла, погрожуючи розстрілом! І не в армію, а... яка, до біса, армія! Якщо хлопців не привели до присяги, не зарахували до списків частин, не видали обмундирування, навіть зброї майже не дали. Одна гвинтівка на трьох - і вперед, на штурм манштейнівських рубежів на річці Молочній. Фельдмаршал умів воювати, він створив у степу рубіж оборони, на ньому й полягла молодь Донбасу, чекаючи «визволителів». Дочекалася! Ненавчених хлопчаків день за днем гнали в лобові атаки. Чи то вісімдесят тисяч загиблих, чи то більше, хто ж їх рахував? Манштейн не приділив цим боям ані рядка у своїх нотатках, його більше турбувало Дніпро. А ми досі шукаємо в степах останки бійців, аби поховати по-людськи.
Те саме у Васильківці. Батькових однолітків, атлетів (село славилося своїми спортсменами, і батько при зрості метр вісімдесят п’ять стояв у восьмому класі четвертим у шерензі!), кинули в бій з однією гвинтівкою на трьох. Майже ніхто не повернувся. Чи пишатися перемогою, купленою такою ціною? В один з попередніх ювілеїв, восьмого травня 1995 року президент Л.Кучма сказав: «Особливим нашим болем, який відгукується й нині, є втрата значної частини молоді - цвіту нації... Пригадаймо хоча б трагедію так званих сірих піджаків - по суті хлопчаків, яких кидали в пекло війни, не те що не навчивши, а навіть не обмундирувавши. Більшість таких новобранців згоріли в полум’ї вже перших для них боїв». «Сірі піджаки» - це вже зовсім по-міському. Нещасні сільські хлопці гинули в домашніх кожушках-свитках, так і звали цих смертників - «чорні свитки». І це також ціна «перемоги»...
На відміну від них моєму дядькові Валентину пощастило. Він після відходу німців з Маріуполя зустрів радянську розвідку і так і залишився в ній. Дійшов до Кенігсберга, але Господь уберіг його від кривавої м’ясорубки штурму. Сталін готував кидок до Атлантики і йому потрібні були танкові екіпажі. От дядька й відправили на Урал, у танкове училище. Тим часом під Кенігсбергом полягло півмільйона солдатиків.
Дядько Іван, його старший брат, вирізнявся життєрадісністю, вона не покинула його, навіть коли з маріупольців збили лижний батальйон і відправили воювати з фінами в 1939-му. Невже в Росії - країні північній, сніжній, величезній - не знайшлося лижників, влучних стрільців? Дивно. Дядькові Івану також пощастило, правда, по-радянськи: його тяжко поранило в лісах під Кондопогою. Закінчувався січень 1940 року, воювати трохи навчилися, і дядько вижив (у грудні поранені просто замерзали). Поранення вберегло від нової війни. Пам’ятаю, батько сперечався з ним, мовляв, радянська влада - далеко не межа мрій. Дядько почухував моторошні шрами й усміхався: «Так, Володю, але ж караван іде!», говорячи про «тріумфальну ходу соціалізму». Прожив довге життя й помер невдовзі після розвалу Союзу, побачивши, куди прийшов цей самий «караван»...
І ще про німців. У 1976-му побував я в НДР, у Галле, і Юрген Циммерман, чоловік моєї кузини Тетяни, розповів про свого батька, військового адміністратора в одному із сіл Запорізької області (неподалік Васильківки). Партизани в краях легендарного батька Махна тепер чомусь не «заводилися», адмініструвати було особливо нічого, от він і заходився робити те, що звик, - чоботарювати. Восени 1943-го, коли німці відходили, а з ними й сотні тисяч біженців від Совєтів (Манштейн скаржився на забиті шляхи, які заважали пересуватися армії, а мій овдовілий дід одружився з однією з донських козачок-біженок), адміністратора проводжало за околицю все село, у пошитих ним добротних чоботах.
Фашистські звірства? Вони були. Вже наприкінці жовтня 1941-го німці розстріляли всіх маріупольських євреїв. Вивозили молодь у Німеччину. Але якщо об’єктивно, то Україні дісталося з двох боків, причому Совєти обійшлися їй значно дорожче! У 1937-1938 роках, наприклад, керівництво Сталінської області просило збільшити рознарядку на знищення ворогів народу, а у відділах НКВС ішло соцзмагання за кількістю сактованих, тобто розстріляних. Між іншим, у березні 1936 року заступником, а восени 1937-го прокурором Сталіно став Роман Руденко - у самісінький розпал репресій! Із роботою він справлявся, й у квітні 1938 року його призначили обласним прокурором. Йому належить точна характеристика сталінського режиму: «...ті, хто рясно залив кров’ю широкі простори землі, хто знищив мільйони безневинних людей, руйнував культурні цінності, ввів у систему вбивства, катування, винищення старих, жінок і дітей, хто заявляв дику претензію на панування над світом і кинув світ у безодню небачених бід». А те, що ці обвинувачення він адресував фашистам як головний обвинувач на Нюрнберзькому процесі, суті не змінює...
Хіба фашисти влаштували Голодомор з мільйонами жертв? Заслали сотні тисяч «розкуркулених» на загибель у Сибір? Скосили цвіт української інтелігенції? Репресували сотні тисяч у 1930-х? Чи не Совєти кидали на вірну смерть сотні тисяч українських юнаків? А хто залив кров’ю Західну Україну, вивіз на примусові роботи й у табори багато сотень тисяч її жителів? Це що, теж перемога? Батько розповідав про величезні етапи, які він бачив у Магадані. А репресії початку
70-х? А Стус і Марченко? Громадянська війна тривала в Україні всі сімдесят років Радянської влади! Вона й нині йде...
Вивозили молодь у Німеччину? Так, але порівняйте кількість загиблих там із тими ж таки «чорними свитками», порівняння буде не на нашу користь. Причому старі отримують від німців компенсацію за свою працю, але хто чув про компенсації за рабську працю в СРСР? Моя донецька сусідка баба Катя - з тих десятків тисяч юнаків і дівчат, уродженців Галичини, яких ешелонами везли в табори й на примусові роботи в Донбас (незрозуміло, чому це донеччани так не люблять «западенців», а не навпаки?) Працювала на семи вітрах різноробом, тинькарем, тепер болять усі суглоби. Але про компенсацію, зрозуміло, й мови немає. Лікується сама - влітку вибирається на дах нею ж побудованої дев’ятиповерхівки і гріється на гарячому бітумі. Дуже, каже, допомагає.
Ось така історія на конкретних прикладах. Вона, як бачите, неоднозначна. Я зовсім не ідеалізую німців, але вони прокляли Гітлера, провели денацифікацію і стали нормальною нацією. А в нас досі моляться на Сталіна і вивішують червоні прапори. Чому Західна Україна і країни Східної Європи тільки й мріяли, що про звільнення від визволителів? Чи велика різниця між ВКП(б) і НСДАП, між НКВД і СС? Есесівців і тепер переслідують, хоча вони воювали на фронтах і брали, як ми бачимо, міста, а енкаведисти геройствували практично виключно в тилу, знищували й депортували цілі народи, а коли що й брали, то лише чуже добро. І нині отримують підвищені пенсії й усе ще лізуть битися з ветеранами УПА. На відміну від справжніх фронтовиків, яких уже залишилося зовсім мало, вони й у старості зберегли здоров’я, а їхні дітки визначають політику Росії і от - України...
Ні, панове, війна в Україні в кожного була своя. Тому вона і була такою довгою і кривавою, що не була вітчизняною. Коли воюють за батьківщину, штрафбати і загородзагони з кулеметами не потрібні. Не була вона також ані священною, ані народною. Занадто багато звірств і крові для священної. А народною вона може вважатися лише в тому сенсі, що одна частина народу знищувала іншу. Та й не народ у ній переміг, як нас намагаються запевнити, а Сталін і його кривава зграя. Тому й немає правдивої історії війни. Справжнім переможцям вона не потрібна і небезпечна. А щоб народ не забувався і знав своє місце, в’язнів німецьких таборів прямим ходом відправили в табори радянські, а заодно влаштували «народу-переможцеві» голод 1946–1947 років - ще мільйон загиблих.
Тому саме час повернутися до прапорів. Червоний колір, між іншим, був кольором і нацистських прапорів, і нав’язувати нам його тепер - нова спроба затушувати історію, позбавити нас її. Тому-то - через 70 років після початку війни! - практично закрито архіви. «Відніми в народу історію - і через покоління він перетвориться на юрбу, а ще через покоління ним можна управляти, як стадом», - сказав Йозеф Геббельс і сказав точно, він розумівся на цьому...