Свято зі слиною на очах

За термінологією московської влади (влади міста-героя Москви зокрема), осетини і абхази є «особами кавказької національності», котрі «пона-
єхалі тут».

Навряд чи пересічні росіяни розрізняють грузина, осетина чи абхаза. Усі — на одне чорняве кавказьке обличчя. І всі — спритні в торгівлі та підприємницькій діяльності. Що викликає «праведне» обурення московського обивателя.

Відтак скінхеди чи міліціонери, зустрівши на московській вулиці кавказця, навряд чи брататимуться з ним, дізнавшись, що той, виявляється, є представником осетинського чи абхазького народу.

Чому ж народи ці в масі своїй люблять Росію, громадяни якої, також у масі своїй, зневажають «осіб кавказької національності»? Тим часом як своїх рідних кавказців-грузинів осетини і абхази ненавидять зі зброєю в руках?

Відповідь очевидна: Москва далеко, а Грузія поруч. Етнокультурно росіяни надто відрізняються від осетинів і абхазів, відтак останні, навіть якщо ввійдуть до російської імперії (вже нового, не царського чи комуно-більшовицького розливу), можуть не боятися культурної асиміляції. Чого не можна сказати в разі їхнього повернення до складу Грузії.

Ситуація нагадує українську ситуацію початку XVIII століття. Піддатися іновірній та інокультурній Швеції означало б якнайповніше зберегти власну ідентичність та самобутність; у складі ж одновірної Московії ми отримали те, що отримали.

А отримали таких нібито українців, які люблять і поважають іноземну державу більше за власну. Хай як би погіршувалися міждержавні україно-російські відносини, хоч на яке з перших місць у переліку ворогів Росії ставили б українців росіяни, квазіпатріоти України так само палко обожнюватимуть сусідню державу (і не вбачатимуть у ній ворога). Їм плюй в очі, а вони — «божа роса»…

Якщо Росія, відчувши після перемоги над Грузією збудливий смак імперської перемоги, захоче перетнути своїми танками україно-російський кордон десь поблизу Милового чи Новоазовська та влаштувати блок-пости у передмістях Донецька та Луганська, аби захистити своїх так званих співвітчизників від українського етноциду (про який не втомлюються волати очільники правлячої партії донецько-луганського регіону), можна не сумніватися, що тамтешні жителі (навіть ті, що в одностроях українського війська) радо вітатимуть своїх визволителів.

Тож захистимо Україну! НАТО – ТАК!