СВЯТИНЯ ТА ЇЇ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ - Соціум - dt.ua

СВЯТИНЯ ТА ЇЇ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ

19 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 19 вересня-26 вересня

Невдовзі після виходу указу Президента «Про подолання наслідків тоталітарної політики щодо релігії» стало ясно, що основним питанням «подолання наслідків» стає питання майна...

Невдовзі після виходу указу Президента «Про подолання наслідків тоталітарної політики щодо релігії» стало ясно, що основним питанням «подолання наслідків» стає питання майна. А коли комусь щось віддають, головне — з’ясувати кому та що. Дільба — найцікавіше дійство, коли спостерігаєш за нею стороннім поглядом. Тим паче що історична вина — матерія тонка. Не лише тому, що розплачуються за неї не ті й не тим, хоча дивно, що християнські церкви, які не визнають гріхів батьків за дітьми, так активно мусують цю ідею. Зрештою, вони мають рацію в тому, що церкви будувалися для молитви, а не для «прикраси ландшафту». Делікатність полягає передусім у самому образі «руки, що віддає». Ясна річ, указ Президента і розпочатий процес повернення колись віднятої власності церкви викликав бурхливу реакцію в церковних колах, які натхненно промовляють щось на кшталт «держава усвідомила роль і місце церкви», «влада віддає нам належне — і це ознака позитивних зрушень» тощо. Не знаю, чи такі висловлювання — це просто реверанс на адресу влади, чи справді глибока переконаність у цих «позитивних зрушеннях», але кожна розсудлива людина, зокрема в країнах дещо демократичніших від нашої, розуміє: будь-яка влада нічого не дає просто так. Якщо не вірите, поцікавтеся, який нині розмір середньої пенсії або декретних виплат. А коли подивитися тверезо на українську демократію, то можна легко побачити, що при владі й навколо неї залишилося чимало тих, котрі свого часу просували цілком інакші ідеологічні програми щодо церкви та релігії. Ні, звісно, людині притаманно змінюватися, змінювати переконання й погляди, але, погодьтеся, дещо насторожує, коли ці особистісні зміни цілком відповідають «коливанням лінії партії». Спостерігаючи процес «повальної реституції», залишається припустити лише одне: на зміну часу підривати собори прийшов час їх будувати, часу віднімати — час роздавати. «Рука злодійська» загримувалася під «руку, що дає», а церковники, чудово розуміючи, із ким та з чим мають справу, щоб не травмувати власну психіку й не бентежити натовп, смакують фрази про «спокутування історичної вини» й намагаються якнайшвидше (поки не передумали?) забрати своє. Отака магія слова.

А справді — що їм залишається? Поки дають — бери. І поквапитися варто, оскільки часи, бува, змінюються дуже швидко: сьогодні дають, а завтра — невідомо як обернеться. Назавтра може з’явитися «єдина помісна церква», а можливо, якась одна конфесія одержить «особливий статус» і, відповідно, певний майновий бонус. Загалом, ситуація туманна. А власність — вона і є власність. Нехай не приватизувати, нехай просто в безстрокову оренду, головне — «застовпити». А потім можете скільки завгодно розводити антимонії про «канонічні території», «благодатність», «історичну правду» й «національну самосвідомість» — хто править у церкві, тому ця територія і належить.

У середині літа спалахнули пристрасті навколо Почаївської лаври. Розпорядженням Кабміну зі споруд лаври було знято статус «заповідника» (наданий їй 2001 р.). Отже Почаївська лавра перестала бути «напівмузеєм» і стала, нарешті, монастирем. Здавалося б, радіти та й тільки — Почаїв завжди був місцем паломництва православних і поряд із Манявським скитом своєрідним «форпостом» православ’я на межі з католицьким світом. Проте виявилося, що радіють не всі.

Нагадаю, що в процесі розколу й повернення в Україну УАПЦ Почаївська лавра була справжнім «місцем пристрасті» — сюди не пустили Патріарха Мстислава, звідси витіснили прибічників Патріарха Філарета, і Почаївська лавра залишилася твердинею УПЦ перед лицем різноманітних «розкольників» і «уніатів».

Рішення Кабміну викликало бурхливу реакцію. З ним не хотіла погоджуватися місцева влада, до функцій якої і належить, власне, передача споруд у користування релігійним організаціям. Воно обурило місцеві органи, відповідальні за охорону пам’ятників, — що теж цілком логічно, оскільки залишилося за дужками, хто саме відповідатиме за цілісність архітектурного ансамблю лаври. Адже зрозуміло, що ченці захочуть так чи інакше змінити територію, підновити споруди — зробити те, що необхідно їм для нормального монастирського життя, але, цілком можливо, ці нововведення погано узгоджуватимуться з питаннями охорони пам’ятників. Але всі ці сумніви не дуже тривожать авторів подібних документів — вони добре знають, що «земля в нас багата». Протести місцевої влади — справа звична, і рано чи пізно їй доведеться виконати розпорядження центрального органу. Тим паче що де-факто Почаївська лавра вже давно функціонує як монастир.

Цілком інакше виглядають протести церковних кіл. У відповідь на рішення Кабміну, яке фактично повертало споруди Лаври ченцям, котрі на той момент населяли монастир, протиборча сторона створила ініціативну групу «Почаївській лаврі — статус національної духовної святині» із благословення ієрархів «традиційних християнських церков України» із митрополитом Мефодієм (УАПЦ), митрополитом Яковом (УПЦ КП) і єпископом Михаїлом (УГКЦ) на чолі. Ієрархи назвали рішення Кабміну «антидержавним, антиукраїнським, таким, що суперечить духу українського народу». Сам по собі протест «національних церков» — справа передбачувана. Почаївська лавра — серйозний привід, адже на православних просторах України за значимістю вона поступається лише Києво-Печерській, яка, нагадаю, також перебуває в користуванні УПЦ, а це вже привід говорити про «церковні уподобання» влади.

У протесті УПЦ КП, УАПЦ й УГКЦ, як і в усій історії з Почаївською лаврою, є кілька цікавих моментів. По-перше, що ж обурило ініціативну групу й архієреїв? Саме те, що рішення Кабміну, із їхнього погляду, є «офіційним визнанням духовної ієрархії РПЦ над Лаврою, що суперечить цивілізаційним цінностям і вибору абсолютної більшості населення України». Розпорядження тлумачиться як «приниження власної національної гідності, образа духовних, державних і цивілізаційних інтересів», «святотатство» і, нарешті, як ознака вибору України на користь візантійства замість Європи. Не мало й не багато.

Наступний характерний момент — ідея розробки закону «Про національну духовну святиню». Авжеж, її можна лише вітати. «Спорні святині» краще не чіпати, доки не вгамуються міжконфесійні свари. Дещо насторожує те, що у відкритому листі ініціативної групи досить ясно читається мета: не дозволити «конкурентам» зайняти святі стіни. У листі про це говориться відкрито: «Національна святиня залишається в держави до створення Єдиної помісної православної церкви» (цитата з виступу В.Ющенка). І що характерно: ніхто з ієрархів, котрі благословили ці заяви, досі й не подумав відмовитися від якогось із своїх храмових приміщень на тій підставі, що воно теж може вважатися «національною духовною святинею». Якось так склалося, що представники церкви повели мову про законодавче закріплення статусу «національної духовної святині» тільки тоді, коли одна зі святинь опинилася в «неугодних» руках.

Окремо хочеться сказати про риторику заяви й відкритого листа. Він досить пафосний і проголошується нібито «від імені суспільства». Правда, залишається незрозумілим, чому, приміром, шановні отці вирішили, що більшості населення України не подобається візантійство? Або що «широка громадськість сприйняла рішення Кабміну як приниження своєї національної гідності»? Тобто що ініціативна група використовує в «словесній боротьбі» популярну нині навколополітичну й навкологлобалізаційну лексику. Демонструє свої «зовнішньополітичні орієнтири», так би мовити. А чом би й ні? Можуть же політики демонструвати свої «конфесіональні вектори». А боротьба за Почаїв має яскраво виражений політичний характер. І «споконвічно українські» конфесії в черговий раз розігрують свою улюблену карту — національну.

В одному члени ініціативної групи праві від початку й до кінця: реституція на даному етапі справді, найімовірніше, «загрожує взаєморозумінню між віруючими різних конфесій і громадянському миру». Інша річ, що загрозу цю генерує не якась одна конфесія, а всі разом укупі з державними органами.

Що ще хочеться відзначити — згуртованість трьох «традиційних конфесій» перед лицем «зовнішнього ворога». Для українського суспільства, загалом не дуже схильного до корпоративності, ця згуртованість — добрий знак. Принаймні дехто з нас спроможний до ситуативного перемир’я.

Складається враження, що указ Президента, який спочатку порадував ієрархів і церковну частину населення України, виявився палицею з двома кінцями: рішення про «повальну реституцію» стало ще одним яблуком розбрату між конфесіями, а держава, як і раніше, зберігає дійовий важіль тиску на церкву. Церковники не можуть не розуміти цього, але охоче вплутуються в цю гру. Що ж, мабуть, вона варта того. Власність — аргумент сильний.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво