Свого не цураймося… - Соціум - dt.ua

Свого не цураймося…

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

До тітки Ганни ми їздили влітку. Тоді на їхньому сільському подвір’ї рай: чистенький зелений спор...

До тітки Ганни ми їздили влітку. Тоді на їхньому сільському подвір’ї рай: чистенький зелений спориш, попід хатою високі білі та рожеві ружі, молоденькі деревця вишень усіяні стиглими плодами, поміж них стежка, обабіч якої буйний, добре доглянутий город веде з високого горба до ставка, обсадженого вербами – як із пісні. На подвір’ї під старою шовковицею — кабиця баби Ївги. Це така літня плита, навколо якої вона цілоденно чаклує.

У баби Ївги є багато дивних речей: довга, з негострими зубцями, вичовгана, ніби полірована, качалка, якою вона прасувала моє вередливе шовкове платтячко краще, ніж будь-якою електропраскою. А ще в її кімнаті стоїть розмальована скриня, серед розмаїтих малюнків якої вирізняється козак у червоній свитці, з оселедцем та кобзою. Чомусь мені, малій, здавалося, що то якийсь бабин родич, і я все намагалася про нього розпитати.

— Та ні, то козак Мамай, — відповідала баба і розказувала мені про відважного козака, який боронив українців від зайд. А коли я допитувалася, де ж він жив, чи, бува, не у їхньому селі, тільки хитала головою:

— То все легенда, дитино...

Майже такий самий козак Мамай, викладений мозаїкою на чималій кам’яній плиті, зустрічатиме тепер усіх проїжджих чи перехожих біля полустанку Мамаїв Яр, що неподалік села Цибулевого Знам’янського району. Цей пам’ятник нещодавно відкрили — урочисто, з участю начальства різного рангу, черкаського співочого гурту «Мамай» та з улаштуванням виставки виробів майстрів народної творчості. Камінь встановлений буквально на краю урвища, мальовничого і особливо гарного в осінню пору Мамаєвого Яру...

Звідки родом, козаче?

Ініціатор встановлення цього незвичного пам’ятника — кандидат історичних наук, етнолог, людина, яка самотужки назбирала величезний матеріал з історії краю, художник (вони з Анатолієм Дворським — автори мозаїки) Олександр Босий розповідає:

— Козак Мамай для українців — образ збірний і символічний, бо уособлює дух роду, його войовничу шляхетність та велич єднання з Богом і Всесвітом. Цей відомий у всій Україні фольклорний образ, хоч як це дивно, лише на Кіровоградщині зафіксований у кількох географічних назвах: у Знам’янському районі є річка Мамайка, балка Мамаїв Яр, однойменні село та залізнична станція, а в передмісті Кіровограда — хутір Велика Мамайка.

Усе це наштовхнуло історика на думку, що для нашого степового краю козак Мамай — не лише легенда. І архівні джерела підтвердили здогад: із середини ХVІІІ століття вони доносять до нас імена принаймні кількох Мамаїв, на той час — гайдамацьких ватажків. Один із них діяв поблизу нинішнього райцентру Новоархангельськ. Коли його спіймали й закатували, а голову, вдягнуту в шапку, виставили на палі, щоб залякати селян, якийсь відчайдух украв ту шапку і, назвавшись Мамаєм, організував нову ватагу повстанців. Про Марка Мамая та Федора Мамая, як свідчить Олександр Босий, відомо більше:

— У зв’язку з посиленням польського і російського гніту опір селян у краї вибухав великими повстаннями у 1734-му, а потім і в 1750 році. Найбільші бази гайдамак розміщувались у лісах поблизу сіл Цибулеве і Цвітне. Запеклі сутички цибулівської сотні з карателями сталися поблизу сіл Ухівка та Чутівка. За даними рапортів Київського генерал-губернатора М.Леонтьєва, протягом 1750—55 років російські війська мали близько десяти збройних сутичок із загонами, серед яких був і загін Марка Мамая. Далі генерал-губернатор уже доповідав колегії про те, як його впіймали: «Сего августа 1 числа известный вор и разбойник Марко Мамай под Черным лесом пойман, в Запорожскую Сечь привезен и содержится под крепчайшим караулом». Перекази про Мамая серед мешканців сіл Цибулевого та Мамаїв Яр досить фрагментарні й існують у багатьох версіях. Одна з них покладена в основу сюжету думи, яку співає відомий кобзар Корній Мазур, що сам родом із Цибулевого. В думі оповідається про те, як цибулівський сотник Марко Мамай організував у Чутівському лісі гайдамацький загін, що чинив опір утискам російської адміністрації, яка захоплювала вільні до цього запорозькі землі, тероризувала українське населення й по-варварському винищувала ліси для будівництва своїх військових поселень та фортець. В одному з боїв біля Чутівського лісу тяжко поранений Мамай потрапив у полон. Солдати прив’язали його мотузками до хвостів коней і, щоб настрахати місцевих мешканців, протягли через село, після чого викинули пошматоване тіло у яр на поталу вовкам. Уночі селяни таємно поховали Мамая біля балки — і відтоді вона називається Мамаїв Яр.

За одним із переказів, у середині ХІХ століття ця могила опинилася під залізничною колією Можливо, саме через це на переїзді раз у раз траплялися різні нещастя, отож його й перенесли на кілька кілометрів далі. До речі, відразу після відкриття пам’ятника на символічній могилі Марка Мамая, що знаходиться на протилежному боці мальовничої балки, освятили хреста…

Точно відомо, що серед тих, хто боронив свою землю від загарбників, був і Федір Мамай. Про це збереглися його ж свідчення на допиті 1768 року. Достовірно відомо ще про одного багатого чоловіка на прізвище Мамай, який теж жив у тих краях і згадки про якого свого часу записав історик Володимир Ястребов. Коли почалися утиски, той Мамай разом із сім’єю втік на Буг, звідки, очевидно за непокору та участь у гайдамацькому русі, був у ланцюгах привезений назад. Жодних даних про його подальшу долю немає, мабуть, вона не менш трагічна, ніж доля його побратимів.

Народний рух опору був відповіддю на експансію Російської імперії, яка на початку ХVІІІ століття не мала у нашому краї жодного квадратного метра землі, а наприкінці — загарбала практично всю територію. Саме відтоді й зажила популярності картина «Козак Мамай», якої на сьогодні в Україні збереглося близько ста варіантів.

Традиція називатися Мамаєм відродилася у часи Холодноярської республіки — на початку 20-х років минулого століття. Письменник Юрій Горліс-Горський, учасник тих подій, у своїй книжці «Холодний Яр» розповідає про отамана 2-го куреня козацького війська Холодноярської республіки Якова Мамая (Щирицю). Цікаво, що після придушення московсько-більшовицькими військами народного повстання цьому ватажку вдалося приховати своє минуле і навіть стати професором історії у Катеринославському інституті народної освіти. Та коли через кілька років він навідався у своє село, щоб побачити дітей, його видала органам ДПУ власна дружина. Через кілька днів Якова Мамая розстріляли — з такими більшовики довго не панькалися...

У козака Мамая родичів багато

Пам’ятник Мамаю, зрозуміло, споруджували спільними зусиллями. Допомогли і Знам’янська районна держадміністрація та районна рада, і Кіровоградське товариство охорони пам’яток історії та культури, посприяв і інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Рильського НАН України, осередки партій та Буго-Гардівської паланки Українського козацтва, а також сільська громада села Цибулевого. Особливо запам’ятається процес спорудження й відкриття пам’ятника школярам місцевої школи — вони дізналися так багато незвичайного і цікавого про знайомі змалечку місцини.

Трохи дивно було спостерігати, як деякі партії намагалися перетворити свято відкриття пам’ятника на суто партійний захід, понаносивши понад міру своєї символіки. Як ніколи активною була і влада — від сільської до обласної, лунали урочисті промови (байдуже, що в них звучали відверті нісенітниці, головне — пафос!), вручення грамот та нагород. За всім цим державні мужі якось забули про авторів пам’ятника, а ініціатору його створення Олександру Босому, який міг розповісти багато нового й цікавого, слово надали ледь не в другій десятці промовців. Так само забули і про знам’янського краєзнавця, родича Тараса Шевченка по сестрі Катерині В’ячеслава Шкоду, для якого ця подія була зовсім нерядовою: використовуючи факти місцевої історії, він підготував зворушливу промову, яка могла б схвилювати присутніх набагато більше, ніж казенний пафос різнокаліберного начальства. А всього тільки й треба було допомогти старенькому чоловікові перейти через яр після освячення хреста на символічній могилі козака…

Чиїх батьків ми діти?

— Існують певні етнічні стереотипи сприйняття себе та інших. І для будь-якого народу позитивно, коли він сприймає себе відповідно. Якщо нація має негативне автосприйняття, вона приречена. Тому кожен народ шукає в історії та культурі факти, які гідно його представляють, — вважає директор інституту мистецтвознавства, фольлористики та етнології НАН України, доктор історичних наук Ганна Скрипник. — В Україні склалася непроста ситуація, адже певні її частини у різні часи належали до інших держав. Природно, кожна з них намагалася нав’язати українцям саме свій позитивний образ, дистанціюючи їх від їхньої власної історії. Ми маємо цілі покоління, далекі від національної гідності, які часто навіть не бажають привселюдно себе ідентифікувати зі своєю нацією, особливо це відчутно серед молоді. Отож дуже важливо знайти приклади, які б стверджували національну гідність, щоб перекрити негатив, упродовж століть нав’язуваний психіці всього народу. Дуже ефективним методом є вивчення фактів саме місцевої історії, адже усвідомлення, що колись поруч жили герої, народні захисники, примушує зовсім іншими очима дивитися і на свій край, і на себе.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво