«Своєвольна» Україна - Соціум - dt.ua

«Своєвольна» Україна

11 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 11 листопада-18 листопада

Нині багато пишуть про первинне значення терміна «Україна». Патріотично налаштовані автори вважають, що він споконвіку означав «країна»...

Нині багато пишуть про первинне значення терміна «Україна». Патріотично налаштовані автори вважають, що він споконвіку означав «країна». Їхні супротивники відстоюють значення «окраїна». При цьому і ті, і ті не беруть до уваги думку Михайла Грушевського, яка відрізняється від обох точок зору. Він, зокрема, у VII томі «України-Руси» зазначає, що «слово «україна» в старих українських пам’ятках ... уживається в загальнім значінню пограничної землі», тобто, як бачимо, відстоює значення «кордон». І факти підтверджують думку вченого.

Україна і в історичних, і у фольклорних джерелах виступає ареною дуже важливих подій, їх центром, що вже заперечує її окраїнність. У них ця назва виступає тотожною поняттю «Кордон» в Америці часів її колонізації європейцями й означає зону збройного протистояння двох різних світів і типів цивілізації. І назви «Україна», «українні землі», «українні міста», «українні замки» тощо, якими рясніють документи XVI—XVII ст., позначають саме район такого протистояння Європейського світу з Диким Полем та Східним світом взагалі. А населення «України» й «українних земель» — козацтво, яке жило воєнізованим побутом в умовах перманентної війни, виступає в цих джерелах незалежним і самостійним, піонерами освоєння земель на Кордоні.

Українське козацтво як прикордонний феномен слід зарахувати до досить широкого кола порубіжних суспільств, що виникали на початку модерних часів на прикордонні Європейської цивілізації та позаєвропейського світу, на який вона дедалі активніше наступала. До таких порубіжних соціумів, зокрема, належали флібустьєрські «республіки» та «берегові братства» Карибського моря і Мадагаскару, льянеро Венесуели, гаучо Аргентини, козаки Росії. Як видається, особливо багато схожого в українських козаків з американськими піонерами та флібустьєрами Карибського моря. Вже сама назва «козак», що є запозиченням із тюркських мов, з яких воно перекладається як «вільна людина, степовий розбійник», означає практично те ж саме, що й «флібустьєр». Відомий культуролог Мирослав Попович, визначаючи сутність українського козацтва до утворення Гетьманської держави, вказує, що воно складалося з чисельного «напівфермерського» населення та з менш чисельного контингенту «професійних вояків на Січі», основним засобом існування яких була воєнна здобич («козацький хліб»). Причому ідеологія та звичаї останніх накладали сильний відбиток на все козацьке середовище, яке теж вважало себе Славним Військом Запорозьким.

У документах XVI — першої половини XVII ст. Україна постає прикордонною землею, де піддані великого князя литовського чи короля польського постійно зіштовхуються у збройному протистоянні з військовими формуваннями ворожих східних держав: татарами, турками, московитами. Наприклад, в одному королівському земельному пожалуванні 1590 р. князю Михайлові Вишневецькому зазначається, що він почав свою кар’єру воїна, «выховуючися на Украине», де воював «проти татар і Москви», і це виступає ознакою його особливої доблесті. Відомий український політичний діяч кінця XVI ст. і прихильник козацтва (й, до речі, київський католицький єпископ) Йосип Верещинський виступав з ініціативою заснування «школи рицарської синам коронним» (тобто підданим польського короля). Причому міститися вона повинна була саме «на Україні», оскільки якраз там, в умовах постійного збройного протистояння з ворогами, найкраще опановувати рицарську справу. А польський хроніст XVI ст. Мацей Стрийковський, пишучи про Русь-Україну, вбачає її «прокляття» в розміщенні на прикордонні світів християнського і мусульманського. Як наслідок, її терени є ареною безперервних воєнних дій, і тому в його Хроніці читач натрапляє на підкреслення рицарської, войовничої натури русинів (про те, що раніше всі українці звалися «русинами», див. «ДТ» від 16 липня 2005 р.).

Власне Україна в означені часи охоплювала території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств Речі Посполитої, хоча жителі мирних польсько-литовсько-білоруських теренів уже тоді до неї нерідко зараховували всі українські землі в сучасному розумінні. Населяли Україну, як зазначено в одному з королівських документів 1596 р., «люди своволные украинные козацтво». Ці «своєвольні люди» з України виступають основними дійовими особами безперервних зіткнень з турками, татарами, московитами, волохами: то відбивають їх напади, то самі здійснюють наскоки на їхні землі. До речі, з творів турецьких істориків, наприклад Кятіба Челебі, дізнаємося, що бойові дії українських козаків на морі практично нічим не відрізнялися від дій славетних флібустьєрів, оспіваних у романах Фенімора Купера, Роберта Стівенсона, Рафаеля Сабатіні. І свого капітана Блада Сабатіні міг би з не меншим успіхом списати із одного з козацьких полковників чи гетьманів, багато яких неодноразово бували у європейських столицях і освіту часто-густо мали європейського рівня. При цьому всі намагання центральних властей приборкати «українних свавільних людей» не мали успіху, оскільки козаки швидко перетворилися на грізну й добре організовану силу, супроти якої і центральні, і місцеві державці нічого не могли вдіяти і з допомогою якої вони, фактично, тільки й могли відбивати турецько-татарські напади. Цим українські козаки відрізнялися від російських, яких московському уряду вдалося з самого початку поставити в залежність від себе.

У документах XVI—XVII ст. привертає до себе увагу постійне звинувачення козаків у «своволенстві». Причому «своволенство» козаків тісно пов’язане з їх «українністю» й виступає чи не найважливішим аргументом протиправності дій козаків.

Що ж означало в ті часи оте саме козацьке «своволенство» і чому для тодішніх людей воно мало такий негативний зміст? Річ у тому, що людина середньовіччя й ранньомодерних часів мусила діяти так, як веліли звичай, етикет, норми поведінки, вироблені відповідним (рицарсько-шляхетським, міщансько-бюргерським, ремісничо-цеховим) корпоративним середовищем та унормовані середньовічним правом. Суспільство тоді орієнтувалося на старовину і незмінність порядків, які вважалися встановленими Богом. Ті ж, хто керувався своєю, а не Божою волею, — «своєвольники», вони вважалися дуже небезпечними особами, що порушують Божі порядки. Саме такими й виступали для законослухняних жителів Польщі, Литви та Білорусі козаки — соціальна верства, яка ні походженням, ні способом життя, ні звичаями ніяк не вписувалася у станово-правову систему Королівства Польського, Великого князівства Литовського, а пізніше — Речі Посполитої, оскільки жила своєю, а не Божою волею, згідно з власним, здобутим шаблею «козацьким правом». А до всього козаки ще й мешкали на Україні-Кордоні, яка не належала до «освоєного», «свого» світу і де звичні закони та правила цього світу вже не діяли. Тобто, з погляду законослухняних жителів структурованого і впорядкованого «цивілізованого» світу, яким вважалися польсько-литовсько-білоруські терени, «люди своволные украинные козацтво» виступали дуже небезпечними і наділеними зовсім іншою, а саме — ворожою для «нормальних» людей, сутністю.

У зв’язку з цим цікавим є визначення Мирославом Поповичем запорозьких козаків як людей, прилучених до «нижнього», несоціального світу. «Сама назва «Низ», — пише вчений, — має не тільки географічний сенс; Запорожжя було простором безпосереднього контакту з «чужим світом», а отже, «нечистим», «нижнім», таким, що знаходиться на межі з Хаосом». Як свідчать джерела, такими, тією чи іншою мірою прилученими до невпорядкованого, несоціального світу, виступали для жителів «цивілізованих» країв не лише власне запорожці, а й усі козаки — жителі України-Кордону XVI — першої половини XVII століття. І перебування на цьому Кордоні, який трактувався стосовно звичного соціального світу свого роду «антисвітом», зумовлювало їхній «свавільний» спосіб життя. Не випадково фольклорні джерела приписують козакам цілий ряд рис так званої «антиповедінки», зокрема розбійницької (характерництво, вміння замовляти кулі, закопування скарбів та ін.). Немає сумніву, що й самі козаки, відповідно до тодішніх уявлень про будову світу, живучи в «антисвіті» «українного» прикордоння, мусили поводитися відповідним чином. Звідси — засвідчені джерелами їх ритуальне нехтування небезпекою і зневажання смерті, здатність терпіти нелюдські тортури від ворогів, переодягнення у фактично східний («бусурманський») костюм та східна зачіска — «оселедець», підкреслено розгульна поведінка та пиятика (адже при потребі у походах вони спиртного взагалі не вживали), демонстративне зневажання запорожцями багатства і т. п. У зв’язку з цим нагадаю, що прилученість до потойбічного, бісівського «антисвіту», відповідно до середньовічних поглядів на світ, якраз і передбачала поведінку, обернену загальноприйнятій між людьми, та переодягання у «бісівський» одяг, яким сприймався костюм народів, належних до принципово іншого культурно-конфесійного кола, а саме — народів Сходу. (До речі, абсолютно некоректно звинувачувати козаків у «бандитизмі», та ще й протиставляти їх тодішньому, а тим більше — теперішньому «цивілізованому» світові, що нерідко роблять сучасні автори. Річ у тому, що всі тодішні люди, потрапляючи в умови порубіжного «антисвіту», мусили поводитися й поводилися відповідним чином. Згадаймо, наприклад, «подвиги» благородних іспанських ідальго у щойно відкритій ними Америці, пограбування Константинополя західноєвропейськими рицарями під час його захоплення 1204 р. або таку ж саму поведінку російських військ під час завоювання Казані чи Астрахані.)

«Україна» в XVI — першій половині XVII ст. становила Кордон Європейської цивілізації, відмежовуючи її від Великого Східного степу і Азійського світу взагалі. Як у Північній Америці часів її завоювання європейцями Кордон відмежовував уже цивілізовані краї від Дикого Заходу, так і Україна перебувала на передньому краї боротьби Європейського світу з Диким Полем. Але в України була й істотна відмінність від американського Кордону, та й від флібустьєрських суспільств. В Америці безпосередньо за першими піонерами на Дикий Захід і на острови Карибського моря наступав світ державної цивілізації європейського типу, та ще й наймодернішого її зразка. І піонери американського Кордону самі не встигли витворити якоїсь чітко оформленої суспільної структури чи цивілізаційного утворення. Флібустьєрам певні суспільно-політичні структури, і навіть відому Ліберталію — «Республіку свободи» на Мадагаскарі, — створити вдалося. Але флібустьєрські «республіки» теж не змогли довго опиратися наступові новітньої Західної цивілізації. «Українне» ж козацьке суспільство, по-перше, створило власну своєрідну суспільно-політичну структуру, а по-друге, ця структура змогла вистояти в перманентній боротьбі з сильними агресивними сусідами, якими виступали всі навколишні держави і методи боротьби яких із козаками інакше як «державним тероризмом» не назвеш.

Спочатку, зокрема в XVI — першій половині XVII ст., а на Запорожжі — й у XVIII ст., це була суспільно-політична структура, типологічно схожа з флібустьєрськими «республіками» та «береговими братствами», які існували в Карибському морі й на Мадагаскарі у ті ж часи. Однак, тоді як і суспільство піонерів Далекого Заходу Америки, і флібустьєрські «республіки» швидко зійшли з історичної арени й, крім порівняно незначного впливу на традиції сучасних, переважно американських країн, свого продовження фактично не мали, — «українне» козацьке суспільство одержало пряме продовження. Зокрема воно, досягши потрібного рівня зрілості, інституціалізувалося й отримало втілення у створеній Богданом Хмельницьким Гетьманській державі, відповідних політичних, військових, правових інститутах, адміністративному поділі, соціальній структурі, видозмінених ним традиційній етнокультурі та ментальності українського етносу, новій самоназві «українці» (тобто жителі козацької України-Кордону), національному козацькому міфі України і, зрештою, в сьогоднішніх Українській державі й українській нації, які, власне, і сформувалися як результат усього цього. (У цьому плані Україна відрізняється і від таких, у минулому теж порубіжних суспільних утворень, як козаки Росії чи гаучо Аргентини. Вони хоч і не зійшли повністю з історичної арени, але зазнали повного підпорядкування суспільно-політичним структурам відповідних держав, втративши самостійність. Так звані ж селянські війни в Росії — Болотникова, Разіна, Булавіна, Пугачова — насправді були невдалими спробами тамтешніх козаків здійснити те, що вдалося козакам України.) А та страхітлива, з незчисленними жертвами війна, відома під назвами Хмельниччини та Руїни, що тривала, з епіцентром в Україні, хоч у неї були втягнуті всі сусідні держави, практично всю середину і другу половину XVII ст., — була відчайдушною (повністю у козацькому дусі!) спробою легалізації «українного» «флібустьєрського» суспільства, яке, виробивши свої власні суспільно-політичні структури, досягло відповідного рівня зрілості та сили і заявляло права на існування. Спробою, яка хоч і не завершилася одразу утвердженням незалежної козацької держави, але все ж таки увінчалася успіхом. Адже в її результаті те «українне своєвольне» козацьке суспільство, яке, випадаючи з наявних політичних, правових, станових структур тодішнього «цивілізованого» світу й живучи, фактично, всупереч цьому світові, таки одержало право на існування. А український народ, пройшовши це глобальне потрясіння, фактично народився заново, вже як «козацька нація». У цьому полягає неповторна своєрідність і унікальність України як цивілізаційного феномена. І, до речі, саме цілковите випадання козацтва зі звичних суспільних структур, а не просто «хлопство», яке козакам закидали (адже більшість козаків насправді мали шляхетсько-боярське походження), було основною причиною затятості, з якою шляхетська Річ Посполита опиралася спробі його легалізації й не хотіла визнавати козаків рицарським станом, рівним шляхті.

Відзначена «українність» козацького соціуму, який колись нав’язав свою волю всій Україні і змінив її культурно-цивілізаційну суть, є причиною такої риси сучасних українців, як отаманщина, а також особливостей політичного життя, в якому безперервно борються десятки «полковників», а то й «гетьманів». (До речі, непопулярність серед українців варіанта політичної реформи, в якому президентська посада ліквідовується або ж стає суто декоративною, пояснюється тим, що, на їхню думку, над усіма обов’язково має бути «гетьман».) Саме з козацьких часів започатковується фактично східна ментальна риса «щирого українця», коли він думає одне, говорить друге, а робить третє (адже інакше він би не вижив в умовах колишнього «українного» прикордоння). І, хоч як це парадоксально, саме означені риси знову рятують Україну, прокладаючи шлях справжній демократії й не даючи вкоренитися авторитаризмові та влізти в нове ярмо «старшого брата». Адже українці, як завжди, тримали «дулю в кишені» весь час, доки їх «пресувала» кучмівсько-медведчуківсько-януковичівська адміністративна й пропагандистська машина, і витягли її в найбільш непідходящий для режиму та його закордонних покровителів момент. Тобто знову ж —думали одне, казали друге, а зробили третє. Знову Україна виявила своє «своєвольство». Водночас не слід забувати, що частина України свого часу пройшла досить непогану виучку азів європейської демократії, політики, організованості і взагалі тамтешніх порядків у складі Австро-Угорщини, на що останнім часом почали звертати увагу дослідники. І саме ця європейська організованість, привнесена в українське суспільство «західняками», поєднавшись із козацькою ментальністю «східняків», думається, дала в підсумку дивовижну організованість «своєвольної» помаранчевої революції. А тому і тим, хто в її результаті прийшов до влади, теж слід пам’ятати про органічну й незнищенну «своєвольність» українців, а також про те, що вона останнім часом стала набувати вельми організованих форм.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво