Свобода разом і свобода поодинці… - Соціум - dt.ua

Свобода разом і свобода поодинці…

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

Мистецький салон «Провокація свободи» (за публіцистичним збірником «Нерви ланцюга. 25 есеїв про св...

Мистецький салон «Провокація свободи» (за публіцистичним збірником «Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу») — з приводу чого і було отримано коментар від філософа Сергія Кримського — відбувся майже рік тому у Центрі сучасного мистецтва «ДАХ». Ясна річ, це була акція в тому суспільно-політичному контексті, що склався в Україні напередодні президентських виборів. Тоді цей матеріал опублікувати не вдалося. Перечитавши його нині, впевнено можу сказати: пасіонарний вибух помаранчевої революції анітрохи не зняв порушену нами проблему, хоча й слово «свобода» тисячократною луною здійнялося над численними революційними майданами.
Дискурс свободи одвічно міцно тримає в полоні українських митців й інтелектуалів. Але то була свобода відчайдушних одинаків, які не знали (або й знати не хотіли) про по­дібних собі, та й ніхто не намагався зробити одномоментний зріз українського свободолюбства на всіх її «поверхах». А коли було зроблено якщо не зріз, то принаймні надріз, то виявилося, що наша свобода зсередини схожа на швейцарський сир: безліч заплутаних ходів, келій, глухих кутів і несподіваних проривів…
Досвід «Провокації свободи» засвідчив: розмови про свободу в суспільстві, яке так і не спізнало справжньої свободи, мали вигляд доволі химерний. За часів найглухішого тоталітаризму, звісно, поставали персони, здатні на вчинок свободи, однак свобода поодинці — це трохи не те саме, що свобода разом. Блазні та юродиві, як і раніше, мають привілей говорити правду просто в обличчя, але мовлена ними правда здебільшого залишається тільки їхньою персональною свободою…
Вислухавши філософа Сергія Кримського, я, здається, знайшов для себе відповідь, чому свобода разом є нині неможливою, а свобода поодинці стає дедалі проблематичнішою… Втім, слово мислителю.
Сергій КРИМСЬКИЙ: Свобода передбачає верховне Начало…
Свобода є універсальним виміром людської сутності. І хоч що ми б говорили про неї — цього буде не досить для її розуміння. Те саме — хоч що ми б казали про Бога — цього буде недостатньо, хоч скільки ми б говорили про людину — цього буде замало. Завжди щось залишиться невисловленим. Свобода стосується людської міри діяльності. Людська ж діяльність безкінечно змінюється — історично, творчо. Змінюються і поняття, і форми свободи, тому її треба вловити у всій багатоманітності форм і значень.
Відмінність людини від тварини у нас прийнято розглядати за такими параметрами: праця, свідомість, мова. Але це можна знайти й у тварин — в елементарному, ясна річ, вимірі. Тому це не є справжньою відмінністю людини від тварини. Справжня відмінність зводиться врешті-решт до здатності спонтанної свободи. Людина певною мірою може бути незалежною від свого середовища, і це, окрім усього, потребує присутності таїни і сорому. Лише людині відоме таке почуття. І у цих відмінностях людини від тварини головним чинником є саме спонтанна свобода.
У нас, як правило, свободу більше розуміють і розглядають з погляду політичної свободи — це справді важливий та актуальний аспект людської діяльності. Але свобода пов’язана із самотворенням та самостоянням людської особистості. А таке самостояння не вичерпується політичною сферою, як правильно зауважила в цьому збірнику Оксана Забужко. Тема політичної свободи актуалізується мірою несвободи в соціумі, тобто обставинами відчуження людських цінностей, їх збоченням. Отже, за своїм соціальним контекстом тема політичної свободи не повинна затуляти вихідні антропологічні цінності людини.
Якщо продовжувати тему антропологічного виміру свободи як міри діяльності людини, то тут варто згадати досить фундаментальну думку Миколи Бердяєва. Він казав, що головна свобода людини — це свобода провалюватись у безодню. Лише людина може провалюватися в безодню… Горький писав про російську людину, що їй не потрібна та свобода, яку їй пропонують комуністи — їй потрібна та, яку можуть дати попи. Свобода грішити. Грішити страшно і безмірно. І лише тоді, коли людина так нагрішить, вона сама себе «зв‘яже» і віддасть у поліцейський відділок. В українців же інше розуміння свободи. Мені сподобалася думка Юрія Покальчука — дуже цікава і точна. Цей автор каже, що в Україні свобода — то є вияв гідності особистості. При цьому мається на увазі не лише запорізьке козацтво, але й майже сучасні моєму поколінню вояки УПА. Чи вони були такі дурні і не розуміли, що у своїй боротьбі проти багато­мільйон­них армій — радянської та фашистської імперій —неможливо виграти у звичайному військовому сенсі?! Проти них воювала п’ятимільйонна армія, і перемогти повстанці не могли — ні радянську армію, ні німців. Вони це знали, але сприймали боротьбу як ма­ніфестацію власної людської гідності і внутрішньої свободи. Тобто це національне розуміння свободи як гідності є надзвичайно важливим для сучасності. Його варто виховувати в сучасній молоді, в державі загалом.
У людини є не лише зовнішня со­ціальність (і свобода), але й внутрішня соціальність. За Сковородою, внутрішня, істинна, людина є вільною. І вона прямує до Бога. Коли у людини немає цієї внутрішньої соціальності, вона може бути роздертою соціальністю зовнішньою. І можливо, проблема свободи, врешті-решт, й зводиться до переходу від внутрішньої свободи до свободи зовнішньої.
У збірнику есеїв, який ми обговорюємо, є кілька цікавих фраз Андрія Куркова. Він каже правильно, хоча й парадоксально, не пояснюючи цього докладніше, що Сковорода був більш вільним, ніж Шевченко. Чому? Сковорода весь час був зайнятий внутрішньою свободою, а Шевченко хотів свободи для всієї України. Він — борець. А всякий борець, зрештою, підкоряється обставинам соціального поля, соціальних подій. Він унезалежнений со­ціальним контекстом. І ця залежність може бути трагічною. В чому виявлялася свобода Сковороди? В його історичну добу знищувалися залишки національної свободи українців — гетьманський устрій, Запорізька Січ, придушувався гайдамацький рух. Але він був перейнятий внутрішніми проблемами. Я не кажу, хто був більш правий, але на цьому співставленні Сковороди та Шевченка ми бачимо необхідність переходу від внутрішньої свободи до зовнішньої, від внутрішньої соціальності — до соціальності зовнішньої.
Уже стало хрестоматійним, явно означившись у Сартра, формулювати свободу як вибір. Це так і не так. Бо Сартр, скоріш за все, мав на увазі політичну свободу, коли пов‘язував її з вибором. Річ у тім, що вибір не завжди є можливим. Ось кілька прикладів. Гайзенберг, один із лідерів науки ХХ століття, написав у мемуарах, що коли у Німеччині прийшли до влади фашисти й країну полишило багато відомих учених, — він запитав президента Прусської академії наук Макса Планка, що робити? Залишатися на батьківщині чи емігрувати? І Планк йому відповів: «Молодий чоловіче, коли ви поїдете, ви втратите зв’язок з батьківщиною, зв’язок з інтелігенцією». Справді, як показала історія, емігранти тієї доби, наприклад, Ейнштейн, настільки втратили цей зв’язок, що у післявоєнну добу вже не розуміли тогочасну німецьку мову, особливо мову газет. «Якщо ж ви залишитесь, — вів далі Планк, — вам доведеться йти на дуже важкі компроміси з фашистами для того, щоби вижити. У будь-якому разі ви програєте. Отже, вибирайте самі». У згаданого вже Сартра теж є відповідний приклад. В одній із праць він описав такий епізод. З початком воєнних дій до нього прийшов один юнак по пораду. У нього була хвора мати, якій залишалося жити, як сказали лікарі, не більше двох місяців. І цей юнак не міг покинути її одну вмирати. Але йому вкрай треба було відбути до Алжиру, до загону інтернаціональних військ Опору, які формувалися у Північній Африці. Він питав у Сартра: «Якщо я не поїду, я буду дезертиром — як бути?!». Сартр відповів, що не може нічого порадити. Отже, вибір не завжди є можливим. І тут потрібен не горизонтальний вимір, а вертикальний — звернення до Бога.
Свобода передбачає верховне Начало, яке й освячує нашу дію. Ви вступаєте в симфонію, співзвучність з цією вищою силою. А якщо ви не зможете знайти співзвуччя, ви не здобудете справжньої свободи. На одному виборі вона не є можливою. Тому в філософії, в історії європейського інтелекту існує така одвічна проблема — чи володіє людина свободою вибору? Над цим чимало сушили голову екзистенціалісти. Але ще в п’ятому столітті нашої ери Августин Блаженний дав, як на мене, віртуозне розв’язання цієї проблеми. Він сказав так: «Людина абсолютно вільна робити зло. Ніщо не зможе їй завадити робити зло навіть під час тортур. Скажімо, давати неправдиві свідчення на інших людей. А от робити добро — тут потрібна Благодать», тобто певні умови. Взагалі, проблема вибору між добром і злом це, зрештою, проблема, яка має стосунок до Божественного.
Для сучасних людей є незрозумілим, чому в цей світ гріх прийшов після того, як людина скуштувала плодів з дерева пізнання добра і зла. Річ у тім, що завжди вважалося: остаточний вибір між добром і злом може зробити лише Бог. Людина може тільки чути його голос і діяти за його вказівкою. Це дуже фундаментальна річ — вибір між добром і злом. Тому свобода має освячуватися верховною силою.
Тут є ще одна досить істотна проблема, що торкається нашої теми. Починаючи ще з 60-х років ХХ ст. кібернетика робила спроби сформувати модель людської психіки і зазнала поразки. І тому американським кібернетиком Селвіджем було висунуто гіпотезу про те, що у людини не одне, а багато «я». У людини є багато «деймонів», які працюють на різних рівнях свідомості, а на верхній рівень свідомості виходить посередній результат роботи «деймонів» на різних рівнях. У нас багато «я»! І яке з них вийде на поверхню, яке з них заявить про себе — це надзвичайно суттєва проблема людського існування. Тобто це є проблема розпізнавання свого «я». А таке розпізнання — то проблема вибору долі або своєї місії. Існує таке поняття — місія. Особливо це стосується творчих людей. Пам’ятаєте, у Пушкіна: «Пока не требует поэта к священной жертве Аполлон…» Тобто лише місія робить поета вільним, лише місія дає можливість утвердження його творчому «я». Але якщо людина приймає цю місію як власну заслугу, виникає гріх самозванства. Тобто є доля, є місія й є божественне провидіння. Тому на завершення знову повернуся до Августина Блаженного, який сказав: «Люби Бога і роби що хочеш».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво