СВІТ СЕРГІЯ СВІТОСЛАВСЬКОГО - Соціум - dt.ua

СВІТ СЕРГІЯ СВІТОСЛАВСЬКОГО

24 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 24 жовтня-31 жовтня

У Національному художньому музеї України відбулася чергова виставка, що проходить у рамках проекту «Класична спадщина», — «Світ Сергія Світославського»...

У Національному художньому музеї України відбулася чергова виставка, що проходить у рамках проекту «Класична спадщина», — «Світ Сергія Світославського». Вже в самій її назві спресувалося чимало — світ художника, що охоплює образи природи України, Росії, Середньої Азії, і світло в найпрямішому його сенсі — те, яке опромінює і землю, і полотна майстра, а також той світ душі Світославського, що наповнює його творчість світлом добра, краси та любові.

Сергій Світославський (1857—1931) — представник покоління художників, до якого належать В.Орловський, С.Васильківський, П.Левченко... З їхніми іменами пов’язаний розквіт національного пейзажного живопису другої половини ХIХ століття. Мистецтво цих майстрів — вияв усвідомленої любові до землі України, її народу. Критерій їхнього світосприйняття — реальний погляд на природу, яка постає в усьому розмаїтті її явищ та форм. Шлях їхніх образотворчих пошуків — опанування законами пленерного живопису, що відкриває широкі можливості в передачі світлоповітряних ефектів та яскравого розмаїття барв сонячних південних ландшафтів.

Час змінював особливості живописних прийомів майстра, але не торкався головного — Світославський до кінця залишався вірним своїм колись обраним естетичним ідеалам, що стверджували красу повсякденного, буденного, вірний своєму, сформованому ще замолоду, творчому методу — реалізму. І в цьому вбачається цілісність натури майстра, відданість заповітам його вчителів та друзів-передвижників.

Москва

Сергій Світославський називав Москву своєю другою батьківщиною. Тут в училищі живопису, ліплення і зодчества він навчався (1875—1883), тут проходили виставки передвижників, представників найпередовішого на той час художнього напряму, чиї ідейні постулати він беззастережно прийняв. З 1884 року Світославський стає експонентом, а потім (1891) і активним членом Товариства.

Викладачі В.Пєров, О.Саврасов, корифеї передвижництва, не лише навчали молодь законів майстерності, а й прилучали їх до основ нової естетики, що підносила реальний, часом грубий і «негарний» світ, з убогими похиленими селянськими хатами, розмитими дощами брудними шляхами, останніми шинками біля застави в категорію прекрасного, достойного високого мистецтва.

У Москві до Світославського приходить і перше визнання — сам П.Третьяков звертає увагу на молодого студента. В одному зі своїх листів він зауважує: «На сьогодні в Московському училищі є кілька талановитих учнів: з пейзажу Світославський, Елерт, Левітан». Відомий меценат купує з учнівської виставки (1879) роботу художника-початківця «З вікна Московського училища живопису», позначену своєрідністю композиції, звучністю колориту. І сьогодні вона експонується в залах Третьяковської галереї серед інших творів майстра. Листи П.Третьякова до Світославського, що збереглися в архівах Національного художнього музею, передають довірчі, теплі стосунки, які зав’язалися між ними. Московський колекціонер купував картини українського живописця. В Києві ж їх із великим задоволенням купував прямо з-під пензля (як згадує художник М.Ковалевський) багатий цукрозаводчик і відомий покровитель мистецтв М.Терещенко.

Світославський по кілька років жив у Москві (це стосується років його нетривалого шлюбу), привозив на пересувні виставки нові картини, зустрічався з товаришами і, звісно ж, малював це місто. Одне з найвідоміших його полотен «Москва. Москворецький міст». Над штовханиною вулиць, із їхньою метушнею пішоходів, візників, завмерли у своїй мовчазній величі куполи собору Василія Блаженного. «Ось вона, матінка Москва, в усій своїй відвертості. Сіренька і не в усьому охайна. Як це він спритно й правдиво передав, — вигукнув М.Ге, побачивши на ХХI пересувній виставці цю роботу. — Глядачам не подобається, кажуть — безбарвно дуже, сіро, тьмяно. Не судіть їх. Звідки їм навчитися довідуватися правду, коли самі художники б’ють у картинах на ефект...»

Можливо, увага, приділена Москві в нашій розповіді про художника, роздратує тих, хто прагне відокремити національну культуру від російських впливів, але в розмові про українських передвижників навряд чи це вийде. Саме на тій єдиній ідейній платформі, яку заклали передвижники, й зростав самобутній реалістичний живопис України другої половини ХІХ століття, зокрема пейзаж, що став для художників уособленням батьківщини.

Україна

Батьківщиною Сергія Світославського була Україна. Саме тут він створив найкращі твори, які визначили самобутність його мистецтва.

Національна своєрідність робіт художника закладена в самому виборі мотиву: тут і величні дніпровські пороги — місця колишньої запорізької слави, і трудяги-воли — вірні помічники селянина, що дрімають на ріллі, розморені весняним сонцем, поруч — широка річкова далечінь, зелені луки, вітряки в степу, могутні стіни кам’янець-подільської фортеці — німі свідки народних подвигів, і навіть знаменита величезна калюжа на запилюженій, обпаленій сонцем вулиці Миргорода, з таким гумором описана М.Гоголем і так колоритно зображена художником. Картину цю Світославський дуже любив і довго не погоджувався продавати.

Створені в Україні пейзажі відобразили й шлях поступового відходу Світославського від улюбленої гами передвижників — сіро-коричневої, емоційно співзвучної з одноманіттям буднів. У відмові від раннього «чорного» живопису (як називав його майстер) зіграли свою роль і художні новації часу, і, безумовно, сама барвиста природа України. Світлоносні полотна Світославського насичуються кольором, яскравими співзвуччями широко покладених на полотно фарб, що створюють інше, мажорне налаштування. Особливо помітно це в зображеннях Дніпра, який став для художника і улюбленим об’єктом уваги, і образом, що сприймається, мабуть, більше, ніж просто річка, — він співвідноситься у Світославського з поняттям України.

Блакитна безкраїсть неба з біло-рожевими хмарами, що пливуть повільно, тихий хлюпіт спокійної води, колір якої змінюється на очах — від прибережної тепло-жовтої, до синьо-холодної на глибині. Смужка низького берега на обрії — таким ми бачимо Дніпро на картині «Паром». Проста й лаконічна композиція з підкресленою горизонтальністю форм (характерна для більшості робіт майстра) дає відчути, що пейзаж «виходить» за рамки полотна, продовжуючись безмежно...

Сергій Світославський створив лірико-епічний образ України, виступаючи тут в основному художником селянської тематики. Але в його творчості знайшлося місце й для міста, в якому він народився, жив і працював.

Київ

Київ став для Світославського невичерпним джерелом натхнення. На тихій Куренівці, де життя пливло розмірено, побут скидався, швидше, на селянський, ніж на міський, — по воду ходили з відрами до криниці, в обійстях тримали корів, коней та іншу домашню худобу,— лежала невеличка садиба його батьків. Вулиця Кирилівська, 96... Дивом уціліла фотографія та численні роботи художника дають уявлення про його дім. Сім’ї у Світославського не було, жив він зі своєю старенькою матір’ю. Це й був його світ...

«Дніпро заходив до нього в гості своїми весняними водами». Щороку річка затоплювала велику частину його садиби. Ось звідки стільки пейзажів, що зображають розливи Дніпра. На Куренівці Світославський писав свій Київ, якого не торкнулася урбанізація, — глухі вулички з приземкуватими будиночками, порослі деревами схили біля Кирилівської церкви, метушню місцевих ярмарків, таємничі зарості закинутого парку «Облиш смуток». «У парку я зустрічав лише старого художника. Він сидів під великим полотняним парасолем і писав етюди. Художник уже здалеку так сердито поглядав на мене, що я жодного разу не зважився до нього підійти», — згадує у своїй книжці «Далекі роки» К.Паустовський. І хоча він не називає імені художника, можна зрозуміти, про кого йдеться: таким зафіксував Світославського в ті «далекі роки» об’єктив фотоапарата — високий чоловік із широкою бородою сидить під парасолем біля незавершеного етюду. Його зовнішність, яка нагадує сучасникам Дарвіна або Толстого, привертала до себе увагу. В.Васнецов побачив у ньому пророка Мойсея і втілив художника у цьому образі на одному з пілонів Володимирського собору.

Недружелюбне ставлення до сторонніх спостерігачів також має пояснення. Світославський із гумором розповідав на сторінках однієї з київських газет про курйозний випадок, що трапився 1903 року. Щойно він припасував до етюдника полотно, розпочав писати човни на Дніпрі, як його забрав у відділення надто ретельний городовий. Особистість художника встановили швидко, настільки він був відомий у місті, та й сам предмет зображення не викликав у начальника заперечень — писав художник усе те, що бачив за порогом своєї майстерні.

Ось як про це згадує М.Ковалевський: «Світославський радив не шукати сюжети, а брати їх із того, що перед очима. Щоб довести це, Сергій Іванович запропонував нам із дружиною вийти з ним на подвір’я. Недовго думаючи він сів на складаний стільчик, узяв етюдник і палітру й за півгодини з першої ж калюжі, порослої очеретом, що трапилася йому на очі, зробив чудесний етюд. «Ось бачите, — сказав він, — і сюжету ми з вами не шукали, а зробили непогану річ».

На відміну від російських передвижників, Світославський у багатьох своїх пейзажах не прагнув до соціальної визначеності мотиву. Природа — ось що для нього головне. І навіть у такому монументальному полотні, як «Повінь», де життя міста показане, за словами М.Мурашка, «суворо й правдиво», він насамперед створює вражаючу картину природної стихії, заручниками якої виявилися жителі бідного передмістя.

На виставці вперше представлено (їх не бачили навіть фахівці) розписи художника, виконані на замовлення київського мецената, купця С.Могилевцева. Десять металевих панно прикрашали відомий у місті «шоколадний будиночок». Написані за мотивами історичної повісті О.Толстого «Князь Срібний», вони свідчать про майстерність автора, його уміння створювати складні сюжетні композиції.

І в творчості, і в житті Сергій Світославський був чесним, безкомпромісним, гуманним. Він не міг пройти повз кривду, підлість. Сміливо виступав у газетах проти чорносотенців. Став на захист 45 студентів, виключених із Київського художнього училища за участь у революційних подіях 1905 року. Рятуючи юнаків від армії, Світославський спеціально для них організував свою студію. Серед його учнів були два товариші, два Олександри — Богомазов і Архипенко, які принесли славу новому мистецтву ХХ століття, один — українському, другий — світовому.

Художник зробив чимало добрих справ для міського зоосаду. Почесний член Київського відділення Всеросійського товариства захисту тварин, він вбачав у своїй діяльності не тільки наукове, а й виховне значення: «Діти з усіх шкіл та училищ відвідували сад, отримуючи тут насолоду й захоплення, які можна було спостерігати на їхніх гарненьких дитячих личках», — зазначав художник. Птахів і звірів — білоголових сипів, беркутів, тибетських биків — він привозив аж із Середньої Азії.

Середня Азія

До цієї далекої від України землі Світославський їздив двічі — 1899 і 1910 року. Перед його очима постав зовсім інший світ, такий не схожий на той, що його він писав раніше. Не лише пластика ландшафту, а й самі світло та колір тут були інакшими. Яскраві соковиті барви, контрасти світла й тіні передають своєрідність східної природи, що ніби завмерла у своїй багатовіковій величі та силі.

«...Ось де справжнє сонце! Ми сонця писати не вміємо. Середньоазіатське сонце має бути написане так, щоб від нього очі боліли. Писати сонце треба не в кімнаті, а проти сонця, інакше воно виходить блідим, як у Верещагіна», — стверджував художник.

Його пейзажі позбавлені салонної, ненависної йому «олеографічності». Художник побачив у Середній Азії не східну пишноту й екзотику, а бідність, руйнації. На його картинах — безкраї жовті, розпечені сонцем піски, мало рослинності, каравани верблюдів (ось де виявився його талант анімаліста), що йдуть пустелею, руїни старих міст, яскраві барвисті базари...

Ці роботи були останніми, які, втрачаючи зір, бачив майстер. Так і залишилися вони висіти незавершеними в його маленькій майстерні на околиці міста. Для самотньої немічної людини вони були нескінченно дорогими. У них жили його спогади про минуле. Для злодіїв, які інколи навідувалися до художника в лихий, голодний час розрухи, вони не являли жодної цінності. Більше ж у художника не було нічого...

В роки бурхливих революційних подій та радянської дійсності про Світославського забули. Нова влада створювала нове мистецтво. Навіщо їй були старі, та ще й сліпі майстри? Боляче читати рядки з листа, написаного художником у газету «Правда» (він наївно намагався знайти там захист): «Тут мене не шанують, навіть права голосу позбавили, не знаю сам за що, а те, що зробив для міста, для засланих політичних, то все це забуто». Ось і залишалося йому лудити відра, робити каструлі, вимінювати їх на хліб, садити на маленькій грядці картоплю... Так і жив цей гордий, попри свою сліпоту, «великий майстер пензля, який мав свої величезні, незаперечні заслуги перед мистецтвом і перед наукою» («Вечірній Київ», 1930). Помер він 1931 року. Було йому 74 роки...

Виставка у Національному художньому музеї, змусила згадати про Сергія Світославського. Подаючи всі етапи творчості майстра, вона ввела нас у його світ, що опромінює світлом немеркнучого, такого живого, прекрасного й доброго мистецтва.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво